Агонія Сонця

Я бачила Сонце, яке помирало.

Його я зустріла темної ночі.

Богиня Нікс підняла забрало,

Щоб Сонце могло заглянуть мені в очі.

Боялась, що Сонце мене осліпило.

Насправді ж з очей полуда упала.

Воно віддало мені вогняні крила

І страшніі речі мені розказало.

Прийшло воно звідти, де все закінчилось,

Де більше любові й свободи немає,

Де зі світла чорна діра утворилась.

І саме тому воно помирає.

Сонце розказало мені про битви,

Як на морі крові воно підпливало.

Але на полях знову сіяли квіти

І диханням теплим воно оживало.

Хто вірив у нього, тим вірно служило.

Давало надію тому, хто попросить,

Що кожному буде і небо, і крила,

І навіть пустелю водою оросить.

А потім ніхто не схотів більше неба,

І світла, щоб темряву душ розігнало.

І кожен тепла вимагав лиш для себе.

А Сонце для всіх. І Сонце прогнали.

Одне, безпорадне, в байдужому світі

Я бачила Сонце, яке помирало.

Хотіла зарадить. Але ще дві миті -

І Сонця не стало. І Сонця не стало.

І кам’яна тиша упала на мене.

І відчай, і страх у душі панували.

Бо зникло у безвість, чого не повернеш.

Бо Сонця не стало. Бо Сонця не стало.

І я там уклякла до самого ранку,

Допоки світання мене не збудило.

Я стямилась: зникло не все до останку,

Бо раптом за спиною тріпнулись крила.

Чого не вернути, того не вернути.

І думка про це вихолоджує серце.

Як треба любити, і як пильнувати,

І як вберегти це тендітнеє Сонце ?..

Я бачила Сонце...

22 серпня 2005 рок

Обійми Пам’яті

Сьогодні ніч пройшла без болю,

Але за завтра не ручаюсь.

Ходжу навшпиньки, ледь хитаюсь.

Ця хворь гострішає весною.

Вона приходить в світлу пору

І обіймає слизько й міцно,

І серце тисне ледь помітно,

А відпускає так не скоро.

Вона зо мною завше в серці.

І я повік із нею скута.

А розірвати кляті пута

У забутті лише чи в смерті.

Вони мені дихнути не дають:

Обійми пам’яті сталеві і слизькі.

О, як же страшно забувають ті,

Для кого пам’ять - суть.

І я приречена ходити тихо-тихо.

Не вірить. Не боятись. Не прохати.

І дихать через раз, щоб не згадати,

Щоб не збудить давно поснуле лихо.

Кохати власну пам’ять. І про себе

Завжди казать в минулім часі.

І жити в темряві і страсі.

І тихо нарікати в небо

За те, що є на світі пам’ять,

А біль не слабшає з роками.

Час не лікує. І словами

Ці почуття не передать.

Не можна жить ілюзіями! - Знаю...

І спогадами також не живуть.

Але вони - єдине, що я маю.

Для мене пам’ять - суть.

15.05.2005 року

Gethsemane

Порожній сад і яблука гнилі.

Його давно минають журавлі.

Ніхто не прийде до збирати урожай.

І вже не прикро, і нічого вже не жаль.

Осінній день, дерева голі й кволі.

Сира земля і листя палого доволі.

Цей сад одцвів і вже не зацвіте,

Було цвітіння раннє і пусте.

Він од буяв, а цвіт п’янив і марив.

Ніхто в нім не гуляв, і не знаходив пари.

А яблука достигли запашні,

Гілля схилили низько до землі.

Та марно літні грози одшуміли:

Вони ніким не зірвані доспіли

І пали в пишнорослі бур’яни,

Щоб там чекать наступної весни...

Забутий Богом, людям не потрібний,

Мені одній він милий був і рідний.

Цей сад любити буду, як любила,

Хоча йому уже й цвісти несила...

25 лютого 2006 року

Чи Сонце завтра знов зійде на сході?..

Наповню ванну білую по вінця

Гарячою дніпровою водою.

І одягнусь у чорне, на весілля

З моєю нареченою – журбою.

До рук візьму різке сталеве лезо,

І хай рука моя тоді не схибить !!!

Яка була я в біса поетеса?

Коли моїм словам ніхто не вірить…

І трохи болю пробіжить по венам.

І струмінь кволий виб’ється з зап’ястку.

І я зітхну полегшено й блаженно,

І потече по краплях відлік часу.

Вода поволі займеться багрянцем

І присмак матиме солонуватий.

Запаморочуся в останнім вальсі

Із запахом магнолії та м’яти.

Свята вода багряною рікою

Спливе і серце залишить пустим.

Смерть обійме холодною рукою

І все мине, як конопляний дим…

А Сонце завтра знов зійде на сході...

28 лютого 2006 року

Метелик і вогонь

Сандулу Георгію

Твій погляд - вітер майже:

Спокійний, в далечінь.

Вишкрябує на серці

Ці сповіді-вірші.

Твій погляд - майже полум’я,

Спалахує в мені.

Слова спадають боязко.

Чому сповідуюсь тобі?

Твій погляд - світло в темряві.

Цілющий цей вогонь.

І я лечу метеликом

В тепло твоїх долонь.

Дай причаститись спраглими вустами

Душі твоєї свіжої води.

І усіма сльозами, і словами

Молю тебе - врятуй від самоти.

Збуди в мені вогонь давно приспалий.

За все, про що тебе я попрошу

Єдиним, що у світі цьому маю -

Любов’ю і віршами відплачу.

27.01.2005 року

Ніч на Воскресіння

Танцювали бісики на стелі.

Заглядали відьми до оселі.

І свіча горіла серед столу.

Кров повільно капала додолу.

На гостину радо запросила

Я усю, що є, нечисту силу.

І вони прийшли по мою душу.

Я тепер гостей приймати мушу.

Усміхаюсь щиро і привітно,

І рука тремтить ледь-ледь помітно.

Забирайте, духи пурпурові,

Душу мою з болю і любові.

Розпинайте мене, як на свято.

Я давно стомилася чекати.

Я не хочу Пекла, ані Раю;

Тільки забуття у вас благаю!

Грянув грім - і духи гірко-сизі,

Погубивши мантії і ризи,

Геть забрались, тихі й невеселі.

Раптом Бог з’явився до оселі.

В погляді і гіркота, й тривога:

Прочитала все в очах його.

Не злякалась Біса, ані Бога,

А злякалась дзеркала свого.

Лиш тоді очистилась від скверни,

Біль в Любов перетворить змогла.

Він сказав: Воскресни! - я воскресла.

Він сказав: Іди! - і я пішла...

14.03.2005 року

***

Мої прокурені ночі у готичному стилі:

Самота до півночі, німота до світанку.

Я чекаю воскреслого Сонця, ясного ранку...

О, як часто злий він приходить і сірий.

Мої абстрактнії мрії, що ростуть на асфальті;

По них ходять і топчуть, а вони проростають.

Відлітають у вирій, але не повертають;

Замерзають в польоті, смішні й безпорадні.

Мною прожиті роки, як в дешевому фарсі

Від якого і сам режисер відцурався.

Цей театр абсурду так вчасно зайнявся,

А в горілих театрах не потрібні актриси.

Виллю в смутнії вірші, подерті на шмаття,

Як душа - недолуга, та чиста і щира.

Їх писать не покину - це щастя і віра.

Їх писать не покину - це, мабуть, прокляття.

30.03.2005 року

Хрести і еполети

Пам’яті загиблих на війні

ЇЇ збудили палачі, яким вже нічого втрачать,

Бо втрачено здоровий глузд і совість.

ЇЇ пустили погулять, як випускають полювать

Хортів на безборонну здобич.

Вона пройшла по цій землі спокійна і сумна.

Їй наливали щедро кров, вона пила до дна.

Упившись досхочу слізьми вона заснула знов.

Уклала спать в сирій землі чиюсь надію і любов.

Хрести і еполети! Комусь на довгу пам’ять.

Купляйте, перехожі, реліквії війни.

Якби цю стару відьму знайти і відкопать,

То і саму б війну продали ми.

Сплило багато крові по Дністру за водою

І яблуні своє перецвіли.

Але душа не хоче позаростать травою,

Як ті занедбані могили заросли.

Нічого не забути. Нікого не збудити.

Знов розсипає квіти всім порівну Весна.

Земля гріхи простила. І можна знову жити

Під звуки канонади, бо знову десь не спить Війна.

Хрести і еполети! давно вже застаріли.

Міняй на кулемети мечі й готичні стріли.

Наймайсь служить в Іраці, бо можна все продати

( хазяйка ж повернулась) за долари і нафту.

А за життя солдата яку ти справиш плату?

Хіба що на світанку хрести ті цілувати...

Хіба що стару відьму спіймать, навік приспати...

Хіба що на орала мечі перекувати...

Хрести і еполети! У скриню вас сховаю.

Чекайте там господарів, я ще по вас прийду.

Хрести і еполети! Як ми усі чекаєм,

Що їх колись зустрінемо, але уже в Раю...

4 липня 2005 року

Очі солдата

В далекому сорок п’ятому

Я бачила очі солдата.

Підперезавшись гранатами,

Ішов уперед завзято.

І кожен раз, як сьогодні,

Я згадую ніч перед боєм.

Тоді у обличчя безодні

Відверто сміялись обоє,

І смерть видавалась примарою,

Й до болю хотілось любити.

І я тоді запитала його:

"Чи легко когось убити ?"

Він довго мовчав, перш ніж мовити,

І мова була страшна:

"Війна - це не романтика.

Війна - це шматок лайна.

Війна - це відірвані руки і ноги

І вирвані з м’ясом серця.

Війна - це чужі і байдужі дороги,

Яким не видно кінця.

Війна - це не тільки спалені ниви,

А й випалена душа,

Бо хочеться поруч себе зарити,

Як маєш ховати товариша.

Війна - це коли хочеш любити,

А маєш іти убивать.

Це коли маєш не вовком вити,

А зціпити зуби й мовчать.

А далі буде: ні пекла, ні раю.

Та ти не сумуй за мною.

Понад прірвою, біля самого краю

Хтось має бути героєм."

4 серпня 2005 року

***

Люблю я пить гарячий чай

на листопадному вітру.

І дужче тим люблю життя,

Бо знаю, що помру.

Люблю холодний сірий дощ,

Люблю тепло багать.

Від того дужче ніч люблю,

Щоб Сонця схід стрічать.

За те люблю стрімкую мить,

Що вічності віддам.

Як плоть я заповім землі,

То душу – небесам.

Я свій скорботний шлях пройду,

Щоб волю дать словам.

І мармуровую плиту

Прикрасить: «Resurgam...»

Бо суть цього життя не в тім,

Що сніг загасить свічі.

А в тім, що світлом нетривким

Я вірний шлях відмічу.

І щоб земним теплом багать

Душі заблудші зігріть…

Я не любила, щоб страждать –

Страждала, щоб любить…

20 листопада 2006 року

***

Це просто інстинкт – знаю…

Це просто інстинкт – плоті

Гарячої я бажаю.

Відчути тебе на доторк.

Шалено тріпоче серце

За тридцять секунд до кайфу…

Твоє – уже не озветься,

Як сильно я не благаю.

Холодний граніт і мармур.

Лиш попіл з твойого тіла.

Кібеллу благати марно!

Нікого не воскресила…

Ця пристрасть, палка й жагуча

Згубила сердець без ліку.

Зніміла я від розпуки.

Від болю і сліз осліпла.

Так хочеться вічності вірить,

Чекати на воскресіння…

Та досі хтось миті лічить

І варте життя прозріння.

Якщо твоя душа в Раю

І більше нам не зустрітись, –

Я Господа по благаю, –

Хай явить свою він милість.

Це просто інстинкт, – знаю!

Не став, Боже, слабкість в докір!

Відчуть хоч на мить, благаю!...

Я знову тебе на доторк…

24 липня 2007 року