СПОМИН -- МРІЯ

***

Маю настрій похмурий, мов ніч без зірок --

Повертається знов мордування щоденне.

Вже укотре я прагну засвоїть урок,

Що у темряви також є право на мене.

СПУЩЕНИЙ СТАВ

Серед лісів спустили став

Рибалкам на догоду.

Чудовий став потворним став,

Як тільки втратив воду.

Рибалки п'яні і брудні --

Така вже тут робота.

Горбате дно. Зотлілі пні.

Матюк злітає з рота.

В калюжах мертва каламуть,

Де сонна риба гине.

Її не ловлять, а гребуть

І кидають в корзини.

Тож буде юшка на обід

І чарка у господі.

Усе тут ніби так, як слід.

А серце каже: годі.

В душі вмирає гордий злет:

Це ж гидко й оповісти...

Ти мусиш визнати, поет,

Що юшку сядеш їсти.

ПОВЕРНЕННЯ

Після лихоліття та розлуки,

Що палили зболене нутро,

Я промчався поїздом метро

Понад води й задніпровські луки.

П'ять хвилин. А може, тільки мить.

Але все, що мною пережито,

Піднялось в душі несамовито,

Наче шторм, що в березі гримить.

У вікні вода -- лише вода.

Поза склом трава -- лише травиця.

А в мені котилась громовиця,

Що з очей сльозами опада.

Я тебе, мій Дніпре, не забув:

Я в тобі себе самого бачу.

І ніхто не знав, чого я плачу.

І ніхто не відав, ким я був.

Так мене трясло лише в роки,

Коли я лежав на полі бою

І прощався, світе мій, з тобою --

Хоч тепер усе тут навпаки.

***

Я перепитую знову і знову:

Що відбувається з нами?

В серці моєму заплакало слово,

Втоптане в землю синами.

Плакало слово і говорило:

-- Йшло я до вас віками.

Чом же тепер обтинаєте крила

Звільненими руками?

Рідні сини почали забувати

Лихо моє вікопомне...

Так, ніби мати, вигнана з хати,

Плакало слово бездомне.

ДІАЛЕКТИКА

Не вір чоам і пальцям рук,

Не вір чуттям, колего.

Що світ такий -- нема порук:

Він весь в твоєму еґо.

Того, що бачиш -- ні на гран

У дійсності немає:

Твоя уява -- лиш екран;

Проектор -- Бог тримає.

Доба щаслива промина --

Надходять інші дати.

Відтак фільмує сатана,

А Бог лягає спати.

АПОСТОЛ АНДРІЙ НА ГОРІ

Сама ця далеч, що котилась

Зеленим валом до гори --

Здавалося, об серце билась,

Хоч за Дніпром ще сплять вітри.

Озерами, немов очима,

Луги дивились в небеса.

А на тополях за плечима

Іскрилась вранішня роса.

Андрій задумливо відзначив,

Дихнувши духом берегів:

Такого сонця він не бачив,

Як тут, над пругом цих лугів.

А та гора, що під ногами,

І тиха тополина тінь,

І сонце, що понад лугами,

Хлюпнули маревом видінь.

Тисячоліть гримуче гало

То злом вставало, то добром.

Орали, билися, лягали

Столиким трупом над Дніпром.

тут сатанинське мито брали

І роздягали догола.

Князі державу роздирали,

Мов шкуру мертвого вола.

Кістками болота мостили.

Живих топтали, мов полин.

Північні вихори крутили

Історії кривавий млин.

Та добре знав Андрій: в корінні

Дерев і трав, у ґрунті нив

Є знаки вічні і нетлінні --

Є Той, хто світ цей боронив.

Рядками вічної поеми,

Святіші, ніж прадавній міт,

Лежать метрові чорноземи,

Що згодом порятують світ.

Тож він на ці дніпровські схили

Прибув, як сонячний гонець,

Щоб перелиті в землю сили

Приберегти насамкінець.

МРІЯ ПРО ЛІТО

Невже це ти, прекрасний Київ?

То де ж твоя свята краса?

Північний вітер листя виїв,

Повісив сірі небеса.

Над лавами безлисті крони

Стирчать, зволожені дощем.

Голодні голуби й ворони

Породжують у серці щем.

Дай снігу, небо, а не мжичку --

Не цю зачовгану нудьгу.

Бабусі враз відновлять звичку

Внучат возити по снігу.

А так рови та автокрани

На вулицях непроїзних

Та півзабуті ветерани

У скверику -- і я між них.

Гомонимо про біди світу --

Доба спокійним не лиша.

І тільки спомином про літо

Невтішна гріється душа.

Хоч ми старі, та не ледачі --

Щн смерть не об'явила мат.

Дозволь роз'їхатись на дачі --

Поклич нас, весно, до лопат.

А червень також знайде діло.

Світанку, чи дозволиш ти

Занурити старече тіло

В озерну воду й попливти?

Нехай позаздрять душі ниці.

Хай посміхаються дуби.

А там до лісу по суниці.

А там з відерцем по гриби.

Атам, а там... У тій потребі

Вечірній янгол вкаже путь,

Де душі праведні живуть,

По ягоди, що сяють в небі.

ІНОПЛАНЕТЯНИ

Ти стверджуєш, що ми -- земляни.

Я ж заперечую тобі:

Усі ми інопланетяни --

Всі до одного, далебі.

Невже тобі не зрозуміло,

Як співіснують Дух і плоть?

батьки дають дитині тіло,

А душу заклада Господь.

Нам не властиво помирати --

Ми вписані в обмінний рух.

Людина -- це не тіло. брате:

Людина -- це душа і Дух.

А Дух -- не паперовий клаптик,

Що списаний недбало був.

Чи знаєш ти, з яких галактик

У материнську плоть прибув?

Ні ти не бомж. Цене бездомність --

Планет неміряні ряди.

Бог відкриває підсвідомість

Не кожному -- живи і жди.

***

Вже не піду по Україні

До гір далеких і до хащ.

В смерекові вечірні тіні

Не загорнуся, мов у плащ.

Своє вже відходили ноги,

Щось підкотилося під дих.

Хіба постою край дороги

Та подивлюсь на молодих.

А сонце висвітить березу

Отам на березі ріки.

Ранкове променеве лезо

Розітне хмари і роки.

Запахнуть спілі полуниці.

Приляже вітер до ноги.

І засиніють. мов зіниці,

В траві петрові батоги.

Пташки загомонять до мене.

Проснуться мураші малі.

Яка жти люба, земле-нене,

В своєму кожному стеблі.