П’ять мандрівних віршів

Чернігів

у чернігові було найкраще

пахло тілом твоїм і десною

коли збурено входила

розгрібаючи плесо руками

у чернігові було найкраще

коли з дзвіниці високої

немов із вавілонської вежі роздивлялись

довкола себе

або тихо заходили наче в погріб

у потаємні печери Антонія

ще й досі перед очима цей

княжий чернігів мов суцільний

гербарій церков камяниць

мурів і склепів із кістками

невідомих героїв і мучеників

у чернігові було найкраще

бо була тоді ти

ніби квітка з-за деснянського лугу

що святйванської ночі зійшла

мені до рук

Нові Санжари

ну ось й опинився я серед

полтавських пагорбів і низин

над теплою ворсклою

мов під склом

з-під землі високої виріс

привіт тобі земле очікувана

в снах і переймах народжена

мною твоїм прибульцем

виходиш з мене мов

свіжий пирій із тугої землі

виростаєш кожною волосиною

на моїй голові

де кожен нерв потаємно шепоче

твоє чудернацьке наймення

на жаль не застав ні табунів татарських

ні згарищ козацьких руїн

та навіть тебе маловпізнавану

колись твердиню

не застав сливе удома

пішлась небого в дорогу світами

не знати чи вернеш ще коли до свого

порогу

на млини поміщичі милорадовички

де мельник микола що пише вірші

дописує останню свою строфу

й заховує тексти ще теплі

в убогу свитину

Козацька Переволочна

плакали чайки колись над тобою

тепер сміються поза очі

сріблені іллічі

що пережили свій вік

і вказують шлях прямо

де козацький харон

колись переправляв стомлені душі

з цього боку на той

тільки й лишилось від твоєї слави

що переораний навзнак синій дніпро

тільки у балачках старців на тутешніх базарах

проглядаються ієрогліфи забутої мови

так що коли б якийсь сміливець

дошукувався твоїх шляхів

то напевне знайшов би їх тут

у тінях здеградованих онуків

із знайомими прізвищами

що й мови небого

містку позолочений

на шляху із гетьманщини

аж до славного твого запорожжя

світлий красеню на межі волості й степу

та й навіть у йменні твоєму тобі ж

самому відмовлено

пишаєшся наче зістрижений оселедець

своїм новим світлогірським іменем

Гоголеве

здрастуй миколо гоголю

як живеться тобі тепер

на півночі

серед затишних камяниць

і бляшованих бань

на тверді де в підмурівку

кості твоїх зотлілих предків

спочивають

а я нині до вас

у гості в яновщину

на зелені луги і стави сині

де повітряні млини

й донині мелять вітер

де мова не пресиха

мов струмок

і небо все чисте

як очі маленького теляти

ось зупинивсь перед домом

мовби якийсь панич

кличу не до кличусь

прислуги

відпочину нині у флігелі

ждатиму наче мати перед вікном

когось із далекої півночі

Диканька

пасеться добре худібка

у хуторах поблизу

все тої ж диканьки

пахне жасмином

по церквах і келіях

сонечко на ставах грається

з банями і дзвіницями

а ми деремось усе на верх

мов на тутешню говерлу

дуба хочеться ухопить за гілку

наче за вуса кочубейового

або заблукати серед бузку

мов у лісі

весела процесія не стихає

серед гамору раптом гоголь микола

із золотими зубами і говорить

поукраїнськи

із попами з Миколаївської церкви

де мова наша на жаль в дефіциті

повноводдя прочан наче вир

ми залишаємось там серед люду

серед писанок і ляльок

і співу ніби відлуння утраченої

нами колись вітчизни