МУКИ ПРВІНЦІЙНОЇ ТВОРЧОСТІ

Художник малював абракадабру –

Сплітав безглуздий хаос диких фарб.

І важко дихав, начеб то крізь зябра

Ловив повітря, видихнувши жар.

Він малював старого альбатроса,

Який ще за Бодлера збив крило.

Мазок лягав нерівно, грубо, косо,

І краплями вкривалося чоло.

Так можуть лиш приречені до страти –

Їм байдуже накликати біду.

Художник малював нірвану, грати,

Свою Юдит...Та маму молоду.

І пізно-пізно, але вчасно, мабуть,

Коли петлю накинула пітьма,

Прорвався із палітри неба клапоть

І альбатрос, якого вже нема.

Птах прилетів розкрилено і чисто –

(Хіба такі літають уночі?).

А провінційне, призабуте місто

Ще спало з горобцями на плечі.

ДУЖЕ РАННЯ ЗИМА

Жагучий стиль мого письма

Не перебуде блуд осінній,

Хоча нахабний перший іній –

Це ще не біль і не зима.

Це – у природи генний шок!

І біла кров на гілці гусне,

А зжухле листя ще так густо, -

Прогавило свій вічний строк.

І десь отам – межи гілля,

Тримаючись за мертву осінь,

Чиясь душа любові просить...

Ну хто сказав, що не моя?

***

Він не пустив ще нас „із молотка”.

Він місить час вселенськими руками,

Чорноземи насичує дощами,

І сонячним огромом пропіка.

Він згукує усіх нас на вогонь,

І пригорщами юшку насипає...

А ми з тетрапакета похлебтаєм,

Гидуючи божественних долонь,

І гайда, парувати зло й добро,

Шукаючи себе в чужих замісах.

Ми залюбки злягаємося з бісом,

А хочем, щоб по-божому було.

***

Бездомним псом блукаю в передмісті

словосполучень й шелесту книжок.

Через дроти хапаюся за вісті,

І підіймаю очі до зірок.

Душа поскиглить й виплесне отруту

На лисий аркуш; хоч радій – хоч плач...

Ми до стовпа високого прикуті –

Я – безталанна й геній – мій читач.

***

Дощику, хлопчику мій,

Ти ніжно цілуєш чоло.

Хочеш? – плач. Можеш? – радій.

У мене вас стільки було!

Перший потішив печаль,

А другий проправ до кісток,

Третій – вужем – як спіраль,

І сходу пірнув у пісок...

Сьогодні твій ренесанс

Сягає душі через плоть.

Скажи мені, дощику, сам,

Це правда, що ти – Господь?!..

***

Навіщо вам ця сивина, маестро?

Навіщо смуток, зіграний „на біс”,

Коли сьогодні з ями для оркестру

Ви наче Демон прихилили вись?

І наче Бог шекспірівським сонетам

Ви додали, дратуючи нездар,

Бо музика така – немов вендетта,

А чи акорд, що влучить як удар.

Всесильний геній вашого страждання.

Але на все у світі є причина...

Сивієте – час обкладає данню.

Невже, маестро, ви як всі –

Людина?!

РОЗЛУКА ПО – КИЇВСЬКОМУ

Старий будило, збурюючи світ,

Гнав голий час по диску циферблата.

Славута спав крижиною прим’ятий,

І небо на ошурки рвав болід.

Тріщала ніч, пірнаючи в сніги,

Рипіли петлі зірваного серця.

Зійшлись дві долі у шаленім герці,

Неначе в рукопашнім – вороги.

Останній раз затявся на земне,

Бо мегаполіс – як ріка у повінь –

Столичним сяйвом іскорку любові

Не те, що згасить – сходу проковтне.

Шалена жінка – мов крута гора.

А сили вже не ті. Навіщо мука?

І, не зронивши на прощання звуку,

Зліпив він іншу з власного ребра.

***

І була моя любов метеликом

Та й літала із квітки на квітку –

Ніби луки для неї встелені

Божевіллям весною і влітку.

Потім стала любов моя бджілкою,

Щоб носити нектари у вулик.

Ворожила, гуділа сопілкою

І нічого про осінь не чула.

Раптом стала любов гербарієм –

Одяглася у всохлі шати...

Ет, не вийшло хоча б азалією

За віконцем перезимував

КРОК ДО ВТЕЧІ

Ну що, моя триклята нелюбове,

Ти вже прийшла? А де ж мій шанс на втечу?

Мовчиш? Мовчиш. Лиш небо кольорове

Палахкотить загравою предтечі.

І я стою нелюбляча і строга,

Мов силует без плоті. Тільки звуки...

І падає остання справжня тога

В твої несправжні і холодні руки.

Ще можна говорити...Та навіщо?

Той голос вже давно утратив силу.

Любов згоріла, і на попелищі

Ти, нелюбове, випростала крила.

Піду туди, де ще тебе немає,

Де наш літопис ще ніхто не пише,

Де я тебе і ти мене не знаєш,

Де небо світле і душа світліша.

Дай, нелюбове, вийти із облоги –

Не тисни тягарем мені на плечі!

Душа летить! Але прокляті ноги

Ніяк не зроблять перший крок до втечі.

***

Пішла у ніч. Хурделиця мела.

Зривала душу, як останнє листя.

В твоє мале засніжене обійстя

Сніжинкою влетіла – не ввійшла.

Ти взяв мене в долоню, щоб зігріть.

На мене дихав, мов творив закляття.

Старенька піч, малий вогонь в зачатті,

І безсоромно-феєрична мить.

Хурделиця-відьмачка в димарі

Вискиглювала щось своє, прадавнє,

Та нашу таїну ховала вправно...

І раптом...Раптом стало на порі...

Гойдалась тиша на пустім бильці.

Вона бриніла, муляла, пекла...

А я розтанула й сльозиною стекла

По вже давно не голеній щоці.

***

Не всі пророкування відбулися.

Ми ще живі! Чекаєм перемін.

І виживаємо (спадкова риса).

Якби ж то не приречені на згин.

Мовчать довічні скептики – Сократи.

Хоч фоліанти списані впритул,

Та не навчили світ розпізнавати –

Хто намиває золото, хто – мул...