Собори душ

Поблизу собору Петра і Павла

в червні 1941 року НКВД розстріляло

біля шести тисяч в'язнів Луцької тюрми.

Собори душ в німому риштуванні

Байдужості. Іржавим цвяхом біль

По кісточки. Журби зелена цвіль

На стінах перетлілого чекання.

Старих бійниць розкриті настіж очі.

ОбрАзи тліють. Образи чужі

У вірші заженуть немов ножі,

і мов корону одягнуть карочу*.

Собор душі звільню від риштування

І словом від стіни відчищу цвіль.

Мого натхнення височиться шпиль,

Вростаючи у небеса пізання.

* високий циліндр з паперу,

на якому зображувались фігури нечистої сили

і який одягався під час аутодафе на голову

приречених до страти на вогні

***

Півсвіту під свиту, а світ помістився у жменю,

І стелиться шлях у тумані, немов в молоці.

За чубом чорнявим заховані очі зелені.

Мандрує хлопчина, спокуса його – манівці.

Бо він мандрівник... Без порогу до рідної хати.

І пилом густим накриває цнотливі вуста

Дорога. Що далі? Напевне ніколи не знати.

Голубить не жінка – гаряча пшениця густа.

Чого тобі треба? Чого тобі хочеться, хлопче?

У серці гарячому ціле суцвіття надій...

І сиплеться день промінцями у вариво ночі,

І ти випиваєш до дна цей таємний напій.

І місяця скибка покличе у далеч незнану,

У зиму морозів чи літо гарячки і злив.

Щоб жити, творити зустріти єдино-кохану...

Цей світ не зловив тебе, значить даремно ловив.

***

І коли все пройшло, і немає не менше, ні більше,

І похмілля щоранку нагадує: досі жива,

Поцілунки сухі, як серпнева пожовкла трава,

Сіра фальш опадає, мов пил на малюнки і вірші –

Геть іду... У схвильовану сутінь магічної ночі,

Розмовляти із місяцем (мудрим нічним казкарем),

Що на струнах осінніх палке затискає баре

І сріблястим промінням стурбоване серце лоскоче.

Покер долі

І серце моє із твоїм у невикритій змові,

Та слабнуть обійми і погляд зривається ниць,

І щось невловиме... Печаль доторкнулась до лиць,

І хвиля байдужості змила ескізи любові,

Які малювало життя аквареллю. Не хочу...

Коньяк недопито і шал недопито сповна.

Нас осінь звела, а тепер розлучає весна,

І ангел хранитель ховає заплакані очі.

У покері долі занадто пікової масті,

І знов перебір, і колода помічених днів

Летить зі стола піднебесся . Цього ти хотів?

Програла. ПлачУ, на кону було крадене щастя.

***

Коридорами мозку, де спогад, мов хустка картата

(вся полатана сірим) блукає стооке безсоння,

визираючи радість. Холодні спітнілі долоні

прагнуть доторку. Голос тихенько шепоче: „Не варто”.

Бо напевне не знаєш. І очі порожні, як в риби,

І волосся вростає у постіль. Гармонія тиші

Монотонно диктує на вітрі замішані вірші,

Що із димом густим цигарок налипають на шиби.

Чорносокіл печалі стирає з обличчя усмішку,

Осіда на плече, пазурями вчепившись у шкіру.

Що лишилось? Надія, котра не замінює віру.

Ти продовжуєш гратись із сумом у „Котики-мишки”.

***

Кара

Карколомна кароокість.

Кара

Всіх задарма куплених богів.

І звучить натомлено кіфара –

Відголосок із прадавніх снів.

Сипле снігом.

Сипло спів лунає...

Потойбіч очей твоїх зима.

Сонце покотилось короваєм

По краєчку неба.

І пітьма

Увірвалась, вихором вирує,

Кровоточить зранена любов.

Імені твого не смію всує

Промовляти більше.

Ти пішов.