[ freestyle ]

я падаю поряд, торкаюся між

безлісих округлих говерл

і трасу вивчаю, – вустами, – без лиж,

а потім повторно наверх.

звичайно не вперше проходжу маршрут

та є ще місця, де не був,

бо хочеться знову на собі відчуть

екстрим, а не що там небудь.

ковтаю в останнє жагучий озон,

відштовхуюсь – палки на бік!-

класично…нема заборонених зон,

є тільки не торканий сніг

і вітер в лице…а трамплін на горбі

як диво найбільше із див…

люблю я ці гори, й радію, що піп

Іван оцю трасу хрестив…

[ гравітація ]

я винний,

ой, як сильно винний,

а ти пробачила мені-

первинний

потяг той осінній

мене на десять літ збіднів…

і серце різалось в ту осінь,

бо колії в безвихідь йшли,

колеса відлітали з осей

і накладали грубі шви

у паралельності залізній

на гравій чорний як мазут,

мене кидала осінь пізня

в полон чужих солодких пут.

я падав,

досить довго падав

і гравітації закон

на осінь виведений з ладу

не діяв - може сам Ньютон

перевернувся в домовині

і невідоме щось вписав,

бо пізні яблука осінні

чомусь злітали в небеса.

я тімям відчував - не можна

фізично рух

призупинить…

мій дух

в калюжах

придорожних

збирав з порожніх

бульок хіть…

...а потім сон той закінчився,

можливо що то був не сон,

бо згадую про залізниці

і повний в яблуках вагон?…

такі то справи – колійові...

відсипав долі листопад

із яблунь давньої любові,

що не повернеться назад…

[ post-"ажур"]

«…вар’ят, я си вар’ят

з малої дитини…»

і не бештай мене, доле, бо

бережу

свою кожну хвилину,

щоб віддати

свій світові борг.

відгорю-віддимлю,

ніби свічка,

лиш на мить

прозорівши в пітьмі…

і слова собі -

плетива вічка -

знов збираю

докупи в умі,

нитки тягну

з клубків і в’яжу

про L’Amore,

про Bonjore

і тужу…

cвічко,

тлій

в лабіринті життя!

я вар’юю – неначе дитя:

час тікає

за тиху межу…

[ соло попелястої зозулі ]

не буду торкатись

до часу,

до грона,

до грому,

до горна,

мій світе, не бійся,

я слухаю голос-годинник

зозулі у лісі -

останні «ку-ку»,

мов бабусі, у затінок лізуть,

зібратись півколом

на тихий сумний ритуал.

тавровані чола

і скроні, що сиві від вчора,

похилять - і кволо

претензій не буде на соло,

гамірно

і вірно

до горна

відміряють "соль-ля"

(чи солі?),

і з горла

у небо здіймуться -

та й щезнуть немов Антуан.

напевно не вернеться

спокій до ранку,

до завтра,

і приспана варта

забуде Петра,

і про райськії врата,

а подих світанку

гойдатиме снів колисАнку,

на попелі ватри

(на долі?)

лишаючи слід.

і виллються сни

у бажання розтріскані ночви,

а потім на трави –

у надра ввійдуть, і пророче

кування зозулі

розбудить від стилої ночі

мов в кузні...

спитає:

“чого ти живеш на землі?»

[ Veni...vidi...закохавсь ]

ти жартуєш так мило

і дзвінко

ген відлунюєш як кришталь -

тобі усмішка личить,

жінко,

та й печаль до лиця - на жаль.

веселинки -

пречисті іскринки,

ув очах твоїх,

як в вогні…

закохавсь я сьогодні

в жінку,

що дружиною є мені.

закохавсь,

ніби вперше побачив

і ніколи тебе не чув...

десь глибоко

в темряві наче

запалила нову свічу.

я тебе

не читав ніби книгу,

бо сліпив мене зміст од слів,

та від жартів твоїх

і сміху

врешті решт я таки прозрів.

твої усмішки

ніби сніжинки

чи краплинки святого дощу...

чарівна і усміхмена

ЖІНКО,

будь такою завжди – прошу!

* * *

звідкіля ти взялася

така неповторна?

твоє тіло - оаза,

а життя джерело -

поміж стегон заласся -

виграва як валторна

і нуртує щоразу

в потаємності лон.

де покинуть світи,

забуття подолавши,

краплі мрій наших грішних,

мов навиворіт дощ.

днесь здіймуться хрести -

(не на «завтра» – назавжди!)

не у свастиках Крішни -

тисячів Пирогощ.

і правірні плюси

до грудей пригорнуться,

щоб лишити навіки

боголике тавро.

вознеси і спаси

наші помисли лЮдські

і направ сонця ріки

в мрію-сон виногрон.

твоє лоно - оаза…

плоті квітка вогнева,

твердь жагучу прорвавши,

досягне твого дна…

звідкіля ти взялася

не питатиму неба,

бо так хочу, щоб завше

збереглась таїна.

* * *

юний березень мито збирав для тепла

на кордоні зимово-веснянім,

вальсували сніжинки, мов аероплан,

у повітрі озоновоп’янім.

кволий лютий прокашляв останній свій день

і кордони безвізові стали,

вільні зони і радість з весною не йде

хоч сусідські коти її ждали.

обновили забутий свій репертуар -

визивають із хати Масяню,

і летять серенади котячі до хмар,

бо вже кличе весна до кохання.

а у нас - хоч співай серенади чи ні,

хоч даруй серед снігу підсніжник…

вірним бути весною так важко мені,

бо сусідка всміхається ніжно.

то котам є простіше іти в западню,

повний місяць лиш вабить поетів…

а сусідці моргну - все ж читаю меню,

хоч сиджу вже давно на дієті…

* * *

нема мене давно на тій зупинці

де вітер дах, мов паперовий, зніс:

квиток віддав одній коханій жінці

і по життю водій, як Бог, повіз.

був мій квиток із місцем та комфортом:

кондиціонер - у липні, піч – в мороз,

зупинка у ліску за поворотом,

набір книжок - поезій ачи проз...

всіх кольорів барвисто-чиста гама

в калейдоскопі зникла за вікном.

я не кричав «водій, тисни на гальма!»,

а довіряв тій жінці із квитком...

вже той старий задрипаний автобус

десятки раз у капремонтах був,

об’їхавши земний спіраллю глобус

давно перетворився на гарбу...

тонув в снігах і застрявав в болоті,

де сто разів я підставляв плече,

а жінку із квитком, мов на роботі,

виносив на руках героєм Че...

були часи... тепер ми на стоянці,

водій старий утік у дальній рейс -

нові колеса, руль, салон у глянці,

автоматичне відкриття дверей,

і стюардеса-краля - не кондуктор,

і ходить по салону мов модель ...

і де ростуть ті екзотичні фрукти?

де той меридіан і паралель?

де були очі - та сказати годі,

коли у той автобус я сідав?

поаплодуєш матінці-природі,

позазриш тим, хто фрукт в руках тримав...

вернутись на зупинку б - і спочатку

купить квиточка у зворотній бік...

та пізно - син розмінює двадцятку

та й я - старий мрійливий чоловік,

та не жалію, що той дах зірвало,

і що квиток віддав одній лиш тій,

хто пасажиром вчора обізвала,

тренуючи свій голос золотий...

[не мовчи]

не мовчи - говори,

бо мовчання - це біль,

що тріпоче безвільно,

як зв'язана птаха,

кожне слово як порух,

як дійство в тобі

є звертанням

до Будди,

Ісуса,

Аллаха...

не мовчи - говори,

вибий подихом клин

із легень, із гортані,

з аорти, із серця.

кожне слово твоє –

почуттів дивний плин,

твоя пісня-ріка,

що до моря віллється...

не мовчи - говори,

видихай, шепочи,

той хто чує -

відчує твоє тихе слово,

якщо можеш мовчати –

мовчи,

та кричи,

якщо маєш у собі

краплинку

любові.

Сублімації

...сни собі солодкі

сад старий співає.

стримує самотність -

серпень Спас стрічає.

стримувала стріха

сліз солоних струмінь.

стомлювалась стиха

свята сила струму.

стіни спальні стинуть -

сутінь сріблом сипле.

сливи сині стигнуть.

сад. самотня скрипка.

струни скрипки спали,

смикалися сонно…

схлипували скелі

солоні сезонно.

скинуті сандалі -

світанкове скерцо.

сонячні скрижалі

світле спасли серце.

________

...сиплються сніжинки -

стеляться степами.

стерлися стежинки

срібними стопами.

сьоме січня – свято,

скоро сколядуєм

стилічним стакато

сінно сни сумують.

світла серенади

садом сни скликають.

сонячні сонети

спів свій сповивають.

снігурі, синиці

серед срібла снігу

солодким суницям

стелють сіті сміху.

[ відповідь мовчанням ]

ми зустрічались на Йордан,

коньяк і кава - час обмежений,

не хочу йти та щось мене жене,

де хлюпа із хрестів вода

в калюж очиці... губим слід

серед будинків, що вернулися

по древніх та забутих вулицях

у мокрий сніг

від сліз

та слів...

пробач, що нині я мовчу,

бо час для сповіді не знайдений...

ти бачиш світло в млі? то знай де я

розпалюю тобі свічу...

[ у Йордані ]

кружляє сніг

і крутить білий світ,

по головах округлих

час кантує,

мов скіфських баб в степу,

а потім всує

мете в кути

і пазухи всебід...

заносить кришталю

холодну синь,

немов бузку

молочного суцвіття

кладе під груди,

де заснуле літо

у пахощах

високих благостинь

прийма щоденні

духу молитвú,

лишаючись

за образáми візій

тонкою

павутиною колізій,

як присмак

призабутих

добрих вин...

лиш губ твоїх

щемку медвяну мить,-

у танці білім

спогадів майбутніх,-

омріяну,

на відстані відчути

у Йордані зими,

де стрілись ми...

[ Н.К.]

приснилась дівчина в вінку

із квітів польових,

в очах блискітки у танку

й щось невідоме в них.

і чарівні як ніч вуста,

і усмішка дзвінка,

така жива, така проста,

і бажана така...

до себе кликала мене

і біг я стрімголов...

не віриться, що сон пройшов -

так і життя мине.

посохнуть квіти, ніч пройде,

та лишаться на дні

в моєму серці згадки, де

ти в чарівному сні...

[ старі казки ]

похила хвіртка і дахи поснулі,

плантації амброзії - бренд-клас...

тече життя законами Бернуллі

як ріки сліз і бід в мільйон пуаз...

хрести віконниць дивляться крізь шибку,

ціпком підперті двері - комунізм!

не тягне дід із бабою вже ріпку

з землі... тепер в землі самі...

...і тільки мишка у кривій стодолі

сплела кубло сімейне в лантухах...

немає казки - є життя і доля

...і пустота старих і рідних хат.

казок герої усіма забуті

та тільки часом - як приходить сон-

дух як дідух сідає на покутті

і вигляда когось через хрести вікон...

[ стигма ]

не обминай

мене, любове,

на перехресті не звертай,

не покидай,

не остудú

іскронадію цю останню -

живу ще крапельку кохання,

як стúгму

в грудях галайдú -

торкнися мого серця та й

тепла дай

зашпорам терновим.