може глибше може всередині

прибиральники з очима футболістів

співали про незнищенність матерії

клялися не розбещувати дітей

і плели тернові вінки

а коли вологі південні вітри

розкидали все прибране сміття

їхні жінки народжували дівчаток

бо в зародках було багато води

винуваті ці кляті вологі вітри

через них навіть Фома Аквінський

міг стати зіпсованим зародком

або я або ти або той чолов’яга

що нервово курить на

трамвайній зупинці

майже спонтанно кістка

відокремлюється від кістки

а плоть відокремлюється від плоті

зірка спопеляє зірку

космосом рухає пристрасть

за вікном де блакитні фіранки

Магдалина готує вечерю

щоб у повній розпусті

ми кохались в нужді та смерті

щоб кохали нужду до смерти

і плели тернові вінки

* Цю назву я дав віршеві Андрія Лісового і загалом збірці його поезій, що її відредагував і підготував до друку 2002 року, але яка так і не побачила світ. Згодом Андрій Підпалий оприлюднив усі ці тексти в різних виданнях (прим. автора).

Рефрени і сантименти

(перша редакція)

не побачить мене око того

хто бачив мене

і в марнотній надії

порятунку з рук ворога

буду чекати

зостається маєтку мого слабкодухість

над усім небосхилом

що враз набрався терпіння

мене проковтнути

і сміливий притьмом

аби геть утекти

я зустрів її на світанку

як дивно розлучатись назавжди

вона затуляла губами

слова здивування

ішли попередники инших думок

як ми почали думати

то і не могли зупинитися

і хутко самі ставали думками

перед цим небосхилом

ми стояли нещасні

безтілесні без згадок

у тиші набагато жахливішій

за найгірше прокляття.

* * *

скінчився літак

понад краєм океану

лише як вгледжу земну твердь

втамую сніг

на першу пристрасть

якщо я розіллюся

задля коханих смерти

чи заберу для себе порятунок

у їхнім животінні

самотнішає обрій наче хмара

хворіє на штиль

і стає схожий на крило літака

перед небезпекою океану

який не настільки кремезний

не може воскреснути і народитися

а може яблуками в кошику

закінчитися

або ж

зупинитися дверима в кімнату

або ж

зажовтіти осіннім листям

над яким усі матері заплачуть.

* * *

безгроззя примандрувало

до старого дуба

опустилося на коліна

руками роздивляється

і карком п’є воду

Боже мій

се правда не зле

перебувати безпечно отут

укосили кілька травинок

і зарізали мушлю серпом

на криці кров

і в землі джерело

і в повітрі павутиння

звідки мертва мушля

в нашому лісі

* * *

з’їв усі мої балабушки

скаржиться дівчина-постать

наприкінці другого дня

ув амфітеатрі передпокою зими

і там де були соняшники

урвисько білих туманів

вже заколисано чорні тумани

і не прозирнути

гаспидів жмут ярепудів

крізь них

чекайте очима

ненових зізнань півправду

з’явиться ж колись

худавий мужчина

якого я відгодую

мріє дівчина-постать

* * *

до чого треба

прагнути

аби відітнути безодню

впустити гаманець любови

без упину дужий

у самісіньку товщу миру

пороїтися червивими злиднями

ой докучливе яблуко

шепотіла скривавлена дівчина

поверни мені миленького

і росла звага

понижених людей

що їх утискають хробаки

* * *

у нас усе як востаннє

і навіть безупин

і навіть ризик перетікання

крови в кров

і серця в голос

на краю прірви

два чорні вершники

дві вирви

земля важка і гнівна

великий крук

розкинувся навколо

навскісно над цілим містом

здеріть із нього

обличчя смерти

серцевина плаче

у нас усе як востаннє

вже до серця далеко

кров моя поржавіла

від заліза

1997

ти дуже весела

гість у мавзолеях

заклопотаних плином життя

фройляйн

злізь із моєї хмари

мій недокурений план

залишився у 97 році

де твій ранковий бутерброд

де парує кава з вершками

де уривчастий сміх

де німеччина

вислизає з-під ніг

бо жахтять під землею гриби

де нацисти

виливають надмір

життєвої сили

на твої острови в голові

де млосно від думки

що ти дуже весела

і скачеш та’ як грають

жертви популярних мелодій

там теж бояться майбутнього

там теж сповнені передчуттів

і твій недопитий коньяк

залишився в 97 році

* * *

маяк горить

зловісне світло

широке море

хвиля вмирає

повісся

мені 32

і скибкою простору

займає поруч ліжко

і гріє мене

і запарює чай

і ворушить моїми губами

і вкладає в голову

звуки слово і думку

і проймає печаллю

як хвиля вмирає