СНІГ

Ніби знехотя падає сніг.

Парашутики білого раю

Прибирає зима, приміряє

Та земля, що приборкує всіх.

Виліковує спокій від лих...

З ніг збиває, гальмує трамваї.

Заспокойтеся – гірше буває.

Ніби знехотя падає сніг.

Ось і вітер у буді затих.

Літаки, наче білі лелеки,

Повернулись у небо далеке...

Ніби знехотя падає сніг...

ШЛЯХ

Мій окреслений шлях космічний,

Не подолана передова,

Де сіяч заповзятий – січнем

Висіває свої дива:

Крижані, кришталеві, хижі,

Небезпечні дари небес.

Білі бороди соснам лиже,

Дичавіючи, Дніпрогес.

Здобні здобрює кучугури

Сірководень та аміак.

Найнаснаженіші авгури

Заблукають між мрій та мряк.

Щось у мороці мріє, наче

Вбивче, вовче – ба ні, свіча?

Хто прикмети ці розтлумачить?

Хто яруги й бори розбачить,

Де завіялося дівча?

Чи шляхи здираються вгору?

Чи роки пригинають спину?

Я не виплутаюся із бору.

Все сліпучіша сніжна піна.

І нема борвієві спину...

НЕПЕВНЕ

Що суне звідусіль – вологе і вороже,

Як смог, неначе пил з-під збурених копит?

Як втрапили ми всі сюди, за огорожу?

Намацуємо вхід – нема у ній воріт.

Що суне звідусіль – суцільне, недоцільне,

Що вже не відрізниш облаву від оман?

Стоїть у вухах дзвін, як рейвах пристанційний,

Та станції нема, якийсь непевний стан.

Якийсь непевний стан – чи вихід з-під наркозу?

Чи потойбічний жах на цю Тмутаракань

Безколірний вогонь. Заграва, як загроза.

І з вереском мишва дереться на паркан.

***

А що в мене є, щоб відкрити,

Коли, після злиднів і злив,

Дерева – не дереворити,

Коріння – не корені слів?

А що я збула, щоб збороти,

Коли на життя повстає

Не брила брудної роботи,

А той оберемок скорботи –

Вороже, а може – своє?

І як моїй долі ведеться,

Де тільки луною: “Агов!” –

У сховку на самому денці –

Перлина чи вперта любов?

НАСНИЛОСЯ...

Рука пам’ятає свій дар малювальний

У сні,

Так, ніби зринають крізь брами підвальні

Пісні.

Вона, вимагаюча фарби й паперу,

Як струн,

Немовби пригадують вольти й ампери

Свій струм.

Чому виправдовуюсь? Виправлю хиби –

І хист

Напнеться, й пройду я по райдузі, ніби

Це – міст.

ОСВІДЧЕННЯ

Летіли крізь липні,

Крізь лінощі квітів...

...А музика хрипне

І несамовито,

Нестямно, нестерпно,

Немов породілля,

Гукає, аж терпне

Забуту надію, –

Неначе дитину

Чи вбитого з поля...

А там, коло тину,

Німує тополя...

Нікого немає...

Заграви музичні

Стинають, здіймають,

Занурюють в січні.

... Немає різниці,

Чи липень, чи січень,

Як привід насниться

Для наших освідчень...

***

Сніги вгорі гортають букварі,

З них білі букви нижуться на віти,

Й римуються із ранком снігурі,

Свавільної зими раптові квіти.

Летючий ямб, примарний дифірамб,

Перлистий привид зоряного гаю.

То снігова цариця, жінка-вамп,

Від березня освідчень вимагає.

На березі ще березень не встиг

Звільнитися чаклунством заповідним...

Бурульками в берези стигне сік,

Нечесана коса летить за вітром...

***

Метелик, що не вмів літати,

А тільки крила вмів латати,

Незграбний тулуб хилитати

У марнім стартовім стрибку, –

Де він тепер у білім світі,

Куди відніс нещадний вітер,

Віддячив скнінням бідаку?

Метелик, що не вмів літати,

У павутинні вбрався шати,

Аби собою прикрашати

Занедбаний цей інтер’єр.

Зневірившись, забувши небо,

Об скло брудне забивши ребра,

Надбавши прізвисько ганебне –

Непотріб зветься відтепер.

Природа так і не відкрила,

Навіщо у мутанта – крила.

Та обпекла криваво крига,

І геть обдерся мотлох крил.

Комусь – весна, комусь – зальоти,

А він гойдається навпроти

І, щоб принади побороти,

Аж очі поночі прикрив.

КРИЖАНИЙ ВІТЕР

Безсмертям стерти не посмій

Грим старості з лиця.

Яка це мука, Боже мій,

Стояти до кінця.

Як жалить цей безжальний змій,

Пекучіш од свинця.

А чи просити вже самій

Стражденного вінця?!

Ще все можливо, друже мій,

Ба навіть для мерця.

Та тільки вітер крижаний

Вистуджує серця...

***

Сніжні навернуть вірші...

Слізні скляні джерела

Навіть од пісні глибші,

Що голосом зажурила...

Тонші од павутиння,

Що мерехтить під вітром,

Зроджує миготінням

Зблисків миттєвий витвір;

Старші того правіку,

Що небуттям картає,

Душу, до крил не звиклу,

Небом перевертає...

ПАМ’ЯТЬ

Грудками болю закам’янівши

І врешті звикнувши до незвичності,

Неіснування земне змінивши,

Ми відлетіли за вирій вічності.

А може, випали десь краплинами,

Зблиснувши зливою, веселки вигином...

Понад зажурою тополиною

Сум журавлиний, далекий відгомін...

Поміж садових світань квітчастих

Поранить раптом уламком гострим...

Комусь насняться думки невчасні, –

Нам, перестрівши, завадив постріл...

***

Небо зоряно розквітло –

Квітень вітами вгадав.

І ліхтар в гніздечку світло

Обережно розгойдав.

Те пташатко не спочине –

Вабить зірка вдалині.

Тільки кліпає очима,

Крильця стріпує скляні.

Засинай, бо буде вава:

Хмари вирвуться з комор,

Блимне страшно і криваво

Одноокий світлофор.

***

Побачити перегодом

Антоничевих хрущів...

Погойдується погода

Від хмарності до дощів.

Така дощова погорда

Не до смаку світам.

Погоджується погода

Підсвічувати святам.

Та звідки зірвався вітер –

Певно, що не звідтіль.

Зриває сніжинки-квіти,

Влаштовує заметіль.

Невже пустуну не шкода

Шлюбу, що розпочавсь?

Погоджується погода:

Негоді спочити час.

***

Не вікна – краплі бурштину,

Не злива – зоряні покоси.

Хто на цю дошку вощану

Магічні літери наносить?

І хто оті викладачі,

Що письмена розтаємничать?

На мить схрестилися мечі –

Бо вічність блискавці не личить.

Зернинко пам’яті, розтань,

Прикрийся, паростку, ріллею...

Сріблясті пагони зростань,

Єднання неба із землею...

***

Вітер, витвір весни споглядаючи скоса,

Чеше, чеше зелені заквітчані коси,

Задивляє березі в задимлені очі,

Мов, ревнивий, зірки всі повичесать хоче,

Щоб із тих зірочок, позаплутаних з ночі,

Не сплітало дівча тріпотливий віночок,

Обпікаючись, їх не ловило очима...

Чи у тому причина, що не знає спочину?..

***

Сад заплутався у травах,

Мов стриножене лоша.

Рипнись вправо – марна справа,

Вліво – певність полиша.

Не полон, але безправ’я.

Біль. Потрощені кістки.

Буйна зелень різнотрав’я

Порозставила пастки.

Поповзом чи вперебіжку,

В жовтих вибухах кульбаб,

Начебто зелені віжки

Загнуздали цих незграб.

А вони собі нічого,

Мов у всьому їм щастить.

Червень ще не їв смачного.

Може, серпень пригостить?

ТУМАН

Може, марево, може, марення,

Може, пам’ять замрійних міст –

Світлим хистом дивного маляра

У воді малюється міст.

І Дніпро змиривсь, і борвій зморивсь,

І напнувся тендітний шовк.

Серпанковий зблиск розтопивсь, як віск,

Мов Ісус по воді пройшов.

Тільки тихий сум світляних парсун –

Не упевнитись нам у них.

Тільки в унісон легкий шепіт струн,

Завмираючи, ледь бринить.

***

Як боляче розквітати,

Проштовхуватись між віт,

Гострим вином ковтати

Миттєвості заповіт;

Краси нелегку провину,

Впертість бджолиних пружин,

І все ж – надію первинну

Позбутись земних тяжінь.

БУЗКОВИЙ ВАЛЬС

І

Як дивно – серед людської незгоди

Ця юність незглибима, не загублена.

Бузкові божевільні корогоди,

Ці вигадки весни, чи, може, – Врубеля?

Вони тебе вгортають, заколисують

Сріблястим шепотінням, світлотінями.

Хіба не озивалися колись вони

Зірковим зблиском в заметільній піняві?

Нарешті, серце звільнене, не зле тобі

У цьому мерехтінні ризиковому,

Підхопленім задиханими злетами

Незасклено, наскрізно аж бузковими?

На зламі іскри кришаться морозяні,

Листок зітхає зимно у руці.

Кружляють у вальсуючому розмірі

Бузкові присмеркові промінці.

ІІ

Світло – зір не одведи.

Дощ стікає сріблом ран.

А назустріч од води

Піднімається туман.

Обережно, на руках

На траву його кладе,

Доки цей зболілий птах

Сині очі підведе.

На повіках – сліз разок

Аметистами зорить.

І Дніпро, мов той бузок,

Все горить – не догорить.

КВІТУВАННЯ

Той цитує, мов цілує

Цвіту слів пахкі вуста,

Й, долучившися теплу їх,

Сам квітує і зроста.

Той – цитує-банітує –

Чи збиткується, чи кпить?

Хтось обірве, пошматує

Чисту вроду мимохіть –

Під ногами, попідтинню

Всмак почавить черевик.

Чом-то справжньому цвітінню

Не судився довгий вік?

***

Засвічується хмарі далина

Неусвідомлено судомним болем,

І низом перекочує луна,

І хвилю вітру відчуває полем.

Громадяться захмарні кораблі,

Женуть з глибин жагу землі сейсмічну.

І резонують в кожному стеблі

Натхненним співом спогади космічні.

МОЛОДИК

Ой, не руш, не руш

У садочку руж,

Ще зелених груш

Не заосоруж.

Ой, не став, не став

На вустах застав,

Не стрибай у став,

Бо нема підстав.

Ой, не бійсь, не бійсь

Відьомських обійсть,

Та не залюбись,

Бо нехай їм біс.

Ти зійди, зійди

Звечора з води,

Хоч вряди-годи

Чари наведи.

(Бог не приведи!)

ЦИКОРІЙ

1.

Сутінь в оці карому

З присмаком цикорію, –

Чи не зацікавили

Присмерки ці кавові –

Присмерки. Навприсядки

Підмети і присудки.

Витвір вітру – висівки –

Мітять стежку висилки.

Віриш ти сама цьому –

Путь у степ намацано

Збризками і збрязками

На Шляху Чумацькому.

Нескінченна сива путь.

Коню, стій, не схарапудь.

Чи з минувшин, чи з майбуть

Кличеш ти мене, мабуть? –

Коню, коню цирковий

З-поза зоряних завій,

Чом на злеті там застиг,

Де розцвів Петрів батіг?

Там до соляних стовпів

Нас припнуть у чужині.

І цикорій – синій спів –

Карим сном гірчить мені.

2.

Цикорію! Ці корені

Наскрізні і грузькі.

Прискорені, нескорені

Прискіпливі зразки.

Скипілими кавалками

Шовковиць та ожин,

Херсонськими Забалками

Вздовж київських стежин –

Блакитним по зеленому

До сині-чорноти –

За линвами, за лементом,

За німуванням – ти

Невдовзі пригаси мені

Блакиттю – вир чи рів.

Он губи вже посиніли

На здогад вечорів.

Пам’яті Миколи Вінграновського

Ця малинова конюшина

Вві сні губами ворушила,

Вона джмеля приворожила,

І він до вуст її припав,

Розгойдуючи ласо, млосно,

І болісно, і суголосно, –

І конюшині сон пропав.

Вона в собі леліє літо.

Над лукою дощі пролито,

З них сонце визбира меди.

Поглянуть важко і медово

Наморені джмелині вдови,

Та не наважаться: не йди!

***

Недожиті ці дні, недоспівані –

Перемовин півоній із півнями,

Суперечок суниці з малиною,

Із колядкою комариною.

Відчуваю шкірою, спиною

Неминучість я недоспівану,

Наче день, на півслові спинений,

Мов дитині накаже: спи мені!

Ой ви, літа мої та осені!

Рясні віти і луки росяні,

Чом на шкапу коня міняєте,

Чом так марно мені минаєте?

***

Хоч у березу приберись,

Хоч кленом приклонись, –

Коли мій батько став Борис, –

Чи перевкоренивсь?

Чи в українській лободі,

Де мак у кров скипів,

Вклонявсь він не своїй біді,

Чи у чуже ступив?

Ця, в буйних кетягах калин,

Земля твоїх октав,

З якої полиновий плин,

Як молоко, всмоктав.

Хоч в рай, хоч в пекло утечи,

Димком одголубій, –

В обтятих коренях вночі –

Тупий фантомний біль.

***

Видряпуй душу, бо задушно

Словам кричати у подушку,

Чи у броні тлустого тіла

Вистоювати перестигло.

На цю трикляту летаргію

Замало буде хірургії.

Крізь віхті зідраної шкіри

Подоба вправно зуби шкірить.

Оця подоба чи потвора –

Невже душа, на очі хвора,

Бо їй, мов справжньому кроту,

Відтято зір і доброту?

То хай же їй світанням з ночі

Брунькуються промінні очі,

Щоб словом в нетрях бур’янів

Кривавий рот полум’янів.

Ніч відбули. Хай сяє ранок –

З-поза шибок, з-поза фіранок.

Нехай душа, мов срібний дзвін,

Порве мотуззя пуповин.

***

Відгомін гімну – того, новорічного,

Снігом і зорями небо заквітчане,

Ніби душа, спільним співом озвучена,

До веретен галактичних залучена.

Щастя! В салютній спадаючій повені

Вихлюпни в серці, не тільки у спомині.

Мрія, надія, захоплення – це все ти,

Вперше відчута відкритосте Всесвіту!

ЛЮСТЕРКО

Ніби спогадавши підсвідомо,

Пам’яттю вертаєшся додому,

Де намарне марилося рідне,

Бо кому ж чекати не набридне.

На стіні люстерко в павутинні.

Витри йому носа, як дитині.

Тільки заглядати в те люстерко

Іноді буває так нестерпно...

***

Вогник, як вогку квітку,

Вечір між віття виткав.

Зірку в кватирку видко –

Ото й уся приповідка.

Вивірко, віро, зірко,

Чи сірником хто чвиркнув?

Тиху твою говірку

Чути й не чути – гірко.

Зірко, дитино, доню,

Злети мені на долоню.

Не стисну пальці. В полоні

Не литимеш перли солоні.

Посидь, тремка, хоч хвилинку,

Світла вділи краплинку.

Бо виокремитися із тиньку

Несила – чи просто ліньки?

***

Гаркавий грім гуркоче звіддалік,

Гуде, веде людському горю лік.

Гуде, веде підступні зливи зрад,

Шалений вітер і прицільний град.

І повені заковтують лани,

І людство виринає, мов лини –

Чи вирине, чи зійде нанівець, –

Розрадить грім, грабіжник і гравець.

Проваллями води земля зрина,

Проте й туди докотиться луна,

Розгойдуючи страчені міста.

І висотою осміхнеться мста.

***

Заграй мені, серце, на скрипці бурштиновій,

Запали мене спогадом, ніби свічку каштанову,

Як гіллям зариштованій зірці коштовній

Подаруй мені смуток – не дізнаюся, що в ній.

В оксамитово чорній

Течії зачарованій

Попливемо у човні

Чи сьогодні, чи вчора ми...

Ти неси мене, річко,

Переливчаста стрічка,

Мий камінчикам личка

Світляками зірок.

На сорочці весільній

Квітнуть вогники сині,

І лисніє на спині

Чи то бруд, чи то дрок...

То ж заграй мені, серце, на бурштиновій скрипці,

Дай пірнути в озерце золотій вільній рибці,

Ти втамуй її душу, ти втамуй мою спрагу,

Бо довідатись мушу, чи така я насправді...

***

Такий повільний, такий тривалий

Терпуг трамвайний, сон тривіальний.

Сенс викривальний у тому сні є:

Душа провально у ньому скніє.

Чавунно пнуться, гудуть колеса,

Неначе м’язи у Геркулеса.

Невже ті м’язи – дороговкази,

І замість пам’яті в нас – метастази?

І рік за роком, і крок за кроком

Нас поглинатиме оця морока?

ДОЩІ

По дощечці Явдошечці

Заввиграшки стрибати.

То дріботушки дощики

Вицокують цибаті –

Крізь кучері скуйовджені

Заслиненої сливи.

Дощі, в кущі подовжені,

Залучені у зливи.

***

Зелений їжачок зістрибує з каштана

І – у траву мерщій – хто там його дістане?

Зелений їжачок спішить, задерши хвостик,

Й кульбабин вітрячок спотворює компостер.

– Бешкетнику! Набрид! Це ж засміють онуки! –

Сполохано услід кульбаба без перуки.

ПЕРЕКЛАДИ

З російської

Євгеній ЄВТУШЕНКО

Я – АНГЕЛ

Не п’ю. Люблю свою жону.

Свою – на цьому акцентую.

Я так по-янгольськи живу,

Ледь Щипачова не цитую.

У тій халепі я закляк.

Вже й очі на жінок заплющив.

У плечах ніяково так,

Мов крила пруть зі шкаралущі.

Перемінивсь аж на лиці:

Ростуть, зануди! Що робити?

Це ж доведеться в піджаці,

Напевно, отвори пробити.

Невдячне янгольське життя!

Самий лиш дух – ні грама тіла.

І йдуть жінки без вороття.

Я – ангел. Що б вона хотіла?

Допоки я із тих когорт,

Святого не позбувся рангу.

Та найстрашніший в світі чорт,

Зважайте, це колишній ангел!

Володимир ПАВЛІНОВ

КАЖАН

Духмяно мріють маки з-за паркану.

Дівча там ронить музику вночі.

Мене ж не визнає фортепіано,

І зневажають ноти і ключі.

Сахаюся: торкнуть клавіатуру

Мої пучки, що схожі на гачки,

Натиснеш – і неначе від тортури

Розсиплються тендітні кісточки.

Та під її дитячою рукою

Бринить роялю тіло кам’яне.

Цієї ночі тугою такою

Катує знову музика мене!

І от вночі росте глуха бентега,

Тікає мла, прибій у груди б’є,

Здригається душа, і безбереге

Самотнє самозречення моє.

Дратуюся, підводжу обважнілу

З подушки голову. Неначе білим днем,

Дім, голубим осяяний вогнем,

Просвічує, мов дерево прогниле.

Накочується на акорд акорд –

Це що – прелюд? рапсодія? соната?

Так мав би вогнище нічне сприймати

Похмурий погляд первісних істот.

Стою – і дивна огорта знемога,

І місяць раптом тане в молоці,

Й соромлячись, розмазую вологу

По шкарубкій засмазі на щоці.

...А вранці з дому під блакитним дахом

Зринає писок лилика-невдахи,

Рука галузку струшує з лиця.

В її очах – безвинний біль синця.

Сховавшись у дубову тінь лапату,

Дівчисько задивляється в поля,

Зронивши безпорадно рук гілля,

Незграбне, зблякле, згорблене, губате.

Зітхнувши, повертається у дім

Чекати ночі у вікні блідім.

Схвильовані, чекатимем обоє.

Побачень так не квапив, не просив,

Як миті невдоволення собою,

Що зроджується величчю краси, –

Коли ця огорожа сухоребра

Зеленим сяйвом просотає дім...

А ти вродлива, і тобі не треба

Навчатись нотам і шукати рим.

ПЕРШИЙ ПОЦІЛУНОК

У горобину ніч Москвою пішки,

Загорнутий у дощовий сувій,

Від центру я по вулицях принишклих

Додому ніс цілунок перший твій.

А вітер трощив струменів солому,

Калюжі квітли маками заграв.

Я на губах доніс його додому,

Аби й краплини з нього дощ не вкрав.

Я подзвонив. Мені відкрила мати.

Вона хотіла заварити чай.

Сестра все намагалась розпитати –

Я тільки посміхався і мовчав.

Заснув миттєво. Ніч ішла, а я все

Гойдався у колисці дощовій.

А вранці я вмиватися боявся –

Боявся змити поцілунок твій.

Клавдія БІЛИЧ

***

Гостриш, вигострюєш всмак олівці,

Робиш, як слід, що поету під силу.

Душе, незграбні твої манівці

Від “не таланить” до “як пощастило!..”

Вигук між іншим, чи поміж рядків,

Тінь недомовок, звитяжний сполучник.

Все не одв’язне простенький мотив,

Блюзу з чарльстоном наївна співзвучність.

Вдатний сполучник у порух, у змиг

Зв’яже остуду із осудом ввічливо.

О мовчазна неосяжносте книг

Перед базіканням побуту зніченим!

Те, що зі споду, – в анналах зорить,

Те, що засудять – за Фройдом доречно...

Як безпорадно до вічних воріт

Люду нового зміїться вервечка!

Знову відлунять і тиша, і грім,

Пошуки жанру і пошуки їжі...

Легко впізнати, як в бутлі старім

Вина нові гороїжаться хижо!

Василь ДРОБОТ

***

В час опівнічний роздивись

У місячній імлі:

Порипує легенько вісь

Обернення Землі.

Прозорішає виднокруг, –

Той простір, де вона

Летить без крил, висить без рук,

Кружляє без вина.

Хоч де подбали прабатьки

Про корені твої,

Свій край порівнюєш таки

З вітчизною її.

Зірок близьких влови акорд,

Вітальні дзвони снив,

Поки спочили вест і норд

Серед космічних нив.

Линь поглядом у світ принад,

Розвидниться йому

Система всіх координат,

Що оберта пітьму.

Тамуєш подих – ні, не спиш, –

Твій слушний час приспів:

Чумацький шлях, проміння спиж

І веретена спів.

З їдиш

Овсій ДРІЗ

ЩО?

Запитання

Є просте:

Що це на чолі росте,

Коли Шлоймик їсть,

Наївсь,

Що сповзає аж під ніс –

Як

Ця бульба може зватись?

Конче хочеться дізнатись.

Хочеш – вигадай своє.

Не скажу я, що це є.

БУБЛИКИ

Є пісочку

Досхочу,

Я сім бубликів

Печу,

Зверху посипаю мак,

Пречудовий буде смак!

Та печу для чого сім?

Адже стільки сам не з’їм!

Бублики побачить бабця,

Хай їй розуму додасться!

Все виходить навпаки:

Їй – бублики, мені – дірки!

ЛІЧИЛОЧКА

Берл, і Перл, і Двося,

Зоря, Боря, Йося –

Перелічити можна нам,

Сусідів скільки в кожного?

Чий – високий,

Чий – маленький,

Чий – бридкий,

А чий – гарненький,

Нечупара,

Чепурненький, –

Коли риму підбереш,

Припасується, еге ж?

І до тебе теж!

ТОБІ, ЛЮДИНО

Дратвою хоча я сам

Не дірявлю шкіру, –

Тільки плямкання від плям,

Як брудню папір я,

Але ж мій майстерний вірш,

Що світання викликав,

Пасуватиме не згірш,

Ніж пара черевиків.

Робить перший крок маля,

Звуки сполучає,

“Добрий ранок”, – промовля

Так, як я навчаю.

Хоч у ножиць два кінці,

Крає й слово швидко,

Бо спритніші олівці

За голки та нитку –

Адже я, кравця не згірш,

З днів малих відтинків

Шию-вишиваю вірш

Вправно, мов кофтинку.

Мамам хай і малюкам

Довго не набридне,

Хай теплішає рукам,

У котрих – “Добридень”.

Хоча вовну не пряду,

Не тчу поля шовкові,

Але я до вас прийду,

Прихований у слові.

Це поету завдяки

Мовите: “Добраніч!”

Робить він із слів цяцьки,

Дітлахів обранець.

Хай же радощами слів

Оновлюються речі,

Щоб довіку не змалів

У серці “Добрий вечір”.

1960

НЕ ПЛАЧУ Й НЕ СМІЮСЬ

Благословляю сліз

Терпку годину –

У них стає

Людиною людина!

Моїм очам,

Що висохли до денця,

Про жодні вже плачі

Давно не йдеться.

Вітаю радо

Й сміху світлу днину –

У ній з людини

Постає людина!

Та я, немов пропечений

Наскрізь –

Ні сміху ні краплини,

Ані сліз!

1948

ТИХО, ТИХО, ТИХО

Хай гуркіт – на потім.

Він вух не мине.

На київський потяг

Доправте мене.

Бо маму вже змучила

Синова гра,

Заплакані очі їй

Тиша втира –

Тихо,

тихо,

тихо.

Зі спини я скину

Гріхів торбу – та й

Попрошу дитинно:

– Матусю, гойдай –

В колисці колись ти

Гойдала, то й знов

До мене озвись ти:

– Мій синку, агов, –

Тихо,

тихо,

тихо.

Та мрій недокрів’я

Світанню облиш.

Туман в узголів’ї,

Ранет у спориш...

Те яблуко винне,

Німе й чарівне.

Віншуйте ж невпинно,

О друзі, мене –

Тихо,

тихо,

тихо.

1964

МОЯ НАЙКРАЩА ПІСНЯ

Ох, якби здійснилося, що я намарив:

Два озерця – скельця моїх окулярів.

Крізь мою сорочку, із хмарин пошиту,

Сонцю променіти і дощам дощити.

Дай мені, діброво, в дар дубця, допоки

Стеляться стежини на чотири боки.

Йду та йду по світі і наразі бачу

Горличку тремтячу з холоду неначе.

Я дубця зламаю, хоч із ним зріднився,

Розтоплю ним грубку, змерзлий щоб зігрівся.

Грійся, голубочку, дим, над комин звійся...

Знищені родини, спалені обійстя...

Я зніму сорочку, кревну та єдину,

Нею степ прикрию у лиху годину.

Я крокую далі, хай наопаш серце.

Дітлахи селянські грають край озерця.

Два човни змайструю – скелець в мене двоє –

Ось вам – хай здійсниться і моя тут воля.

Хай складеться справжня, по-єврейськи, звісно,

Тут моя найкраща, найщиріша пісня.

1967

Дотепна фраза – не образа.

Це розумієш не одразу.

Валерія БОГУСЛАВСЬКА

САКРАМЕНТАЛЬНІ ПИТАННЯ

Чим більше я слухаю царські обіцянки й терплячі пояснення київських владоможців нам, недолугим, тим більше нерозв’язаних питань вони в мене викликають.

От обіцяють нам, що наступного року площа зелених насаджень на одну київську душу зросте з 21 м2 до 26, а в моїй пристаркуватій голові одразу снується: яким чином? Це що, киян будуть знищувати швидше, ніж вирубатимуть дерева? Чи кожна висіяна (й ще не витоптана) травинка, як-от, приміром, у нас на бульварі Перова, де навесні безжально знищили тополі, посіявши натомість траву – мабуть, щоб машинам м’якше було, – так от, чи кожна травинка відтепер буде прирівнюватися до дерева? Чи це саджати будуть ще зелених (тобто ще не закостенілих злодіїв, а так, зеленці недозрілі)?

Ще маленьке питання: хтось навчає комунальні служби, як треба стригти газони? Адже ж не стрижуть, а голять – до голої землі, до пилюки. Пояснюють: так восени зручніше листя прибирати. То навіщо ж було сіяти? Це ж не озеленення, а вперта боротьба з іще живою (животіючою) природою.

От бідкається київська влада, що такі-сякі кияни не дають будувати по скверах та дитячих майданчиках поближче до центру міста, пручаються, якихось екологів на допомогу кличуть, і тому нічого іншого не залишається бідолашним, як забудовувати заплаву Десенки, де мали б закласти парк, – а в мене знов таки питання: а ось же поряд забута Богом (і владою) багатостраждальна Воскресенка зі своїми дво-, три-, п’ятиповерхівками – знесіть одну і будуйте, аж поки не набридне. Чи хтось не розуміє, до чого може призвести забудова заплав, зелених крутосхилів (і вже призводить). Що міська влада любить більше – місто, яким керує (яке плюндрує), чи гроші, які пливуть у кишені? І ще питання: елітні будинки, що зводяться і в яких майже не живуть, хоч і купують квартири (вдале вкладення капіталу) – це що, соціальне житло? Куди подінуться незаможні мешканці Києва? Подалі від центру, де й транспорту жодного? Чи про це колись дізнаватимуться з розкопок?

Іще питаннячко: чи Київ уже перенасичений готелями? Доки буде лякати порожніми вікнами недобудований готель біля Лівобережної? Чи це наш аналог Римського Колізею?

Може, мої питання й дитячі – авжеж, старе, як мале, – але конче б мені хотілося, аби хтось із втаємничених, не викручуючись і не маніпулюючи цифрами, розтлумачив – куди це нас ведуть? Може, наш Сусанін вбачає в нас ворогів, яких треба завести у трясовину та й покинути?

З повагою – Валерія Богуславська, пенсіонерка зі стажем, член НСПУ, член “Літературного форуму”.