Фантазії

Люблю

долонею - по шибці

і малювати, малювати -

сніги,

сніги,

сніги,

сніги -

старі засніжені Карпати.

Старі

засніжені Карпати,

немов жінки

вдягнулись в біле,

немов волосся в жмут зібрали

і світ вапном

прозорим білять;

люблю

по шибці малювати

великі,

чорні

хмари дужі,

що бродять небом,

небом ніжним,

немов прегрішні,

темні душі.

Прегрішні

темні-темні душі,

немов жінки

вдягнулись в чорне,

немов волосся розпустили

і в танець

кинулись потворно.

Люблю

долонею - по шибці

і малювати

світ незвично

і почуття

плетуть буденність -

все хаотично,

хаотично.

Все хаотично,

хаотично

думки ховаються за грати...

...мені б долонею -

по шибці

і малювати,

малювати...

Навпіл (перерваний монолог)

Мене частина - чорнозем,

півмова,

півговірка,

півсвіту,

Південь,

напівніч, піввірші...

навпіл...Гірко,

так гірко плакали дуби -

напів -

навпіл серця їх;

напів закушено губу

напів сльоза...

півгріх...

На Південь кликала любов

півроку

як півмиті:

дуби,

півнебо,

погляд...

пів...

півспогади розмиті.

Напівсьогодні,

напівдень,

напівземля...

півзем...

напівкохаю -

навпіл...нав..пів я...

півчорнозем...

Піввірша пишу, півлиста -

півсерця,

півдуші...

півсум,

півмова,

півслова...

піврідні...півчужі...

Мене частина - чорнозем,

півмова,

півговірка...

Півсвіте мій!

навпіл...навпіл...

дуби так плачуть гірко...

Корд де волан

падаю - падаю - падаю -

вільне самотнє падіння

як куля із рук жонглера

я падаю у провидіння;

віщими снами котиться

з годинника сота година:

із тіла твого світи усі,

із тіла простолюдина;

життя динамічно виконує

із нами незвичні трюки

я падаю, падаю, падаю -

піймай - простягни ж бо руку!

розгойдується мотузка

незграбний самотній погляд

сюжет заскладний - кульмінація

...я падаю...поряд...поряд...

шумовиння

крок уліво -

крок управо -

вітер дихає у спину,

я - босоніж...мушлі, мушлі,

я - у море...

з ними, з ними...

із-під ніг

земля втікає,

я тепер до неба ближче,

я - босоніж...зорі, зорі,

я - у небо...

вище, вище...

світ пульсує,

блискавиця -

розлетлілась берегами,

я - босоніж...хвилі, хвилі,

як мечі попід ногами...

шумовиння -

як пророцтво,

пестить слух

чарівний рокіт...

я - босоніж...я - у море,

мушлі, мушлі -

кроки, кроки...

крок уліво -

крок управо -

узбережжя...зорі, зорі...

я - босоніж,

я - де небо,

я - де мушлі...в морі...

в морі...

титанічність

де лиш голе каміння і вічні сніги -

сонце схоже на кволу амебу

ти титаном стоїш

і тримаєш плечем

білосніжне,

прозоре

небо.

І проходять століття, спливають віки -

беззупинно біжить кудись час

ти - один...і відсутність,

відсутність всього:

сніги - профіль,

а зорі - анфас.

Ти титаном стоїш там, де вічні сніги:

навкруги ані звуку - тиша.

І відсутність, ніхто

не чекає тебе

і листів ніхто

не напише.

Ти - один...І самотня прозора сльоза

мужньо падає снігом в руку.

Ти титаном стоїш

і тримаєш плечем

білосніжну,

безкраю

розлуку.

Портрет

Пряжа туманів -

обриси твого обличчя

пензлю належить

навіки

зупинена мить.

Чорним по білому -

змішані фарби...

Палітра...

(подих...)

І полум'я...

(подих...)

І свічка горить.

Змішані фарби...

котрою, скажи, малювати

спини мостів

із відсутністтю твоїх слідів?

Чорним по білому?

Жодної барви?

Без фарби?

Чиста палітра...

Чиста палітра

без слів.

З пряжі туманів

обриси твого обличчя.

Знаєш, уява і справді

немає межі...

Чорним по білому

пензлем зображенні риси.

Жодної барви -

двоє без мрії -

чужі.

Чорним по білому -

падають сльози щомиті.

(подих...)

І полум'я...

(подих...)

І свічка горить.

Двоє без мрії

пензлю належать навіки -

чорним по білому

мною

зупинена мить.

Гобелени

Вдосвіта

впало росами

сяйвом

у травах зосталось

і насвітанку

пуп'янком

вранішнім зав'язалось -

моє кохання...

Ніжно

над плесом

озера

вибухнуло

багаттям

срібними пелюсточками

вузликами латаття -

твоє кохання...

І у вишневих

сутінках

листям

рудого

клену

долею

заплелося

у запашні

гобелени -

наше кохання...

Бісер

Мрії -

в розшиту торбину,

в руки -

потерті сандалі...

Набережна...

Романтичність...

Запах терпкого сандала.

В водах -

розніжений місяць,

зорі -

солодкі родзинки

падають

у пейзажі

мріями без зупинки:

любити - воліти

жадати - кохати

літати

літати

літати

літа -

ти....

Бісером

щастя падає -

сиплеться

без упину

ніжність,

тепло

довершеність -

мріями

у торбину.

Запах - терпкого

сандала,

золотом - вишитий

Крішна.

Бій барабанів...

Північ...

В чому, скажи,

я грішна?

Ношу в розшитій

торбині -

мрію свою

відчайдушну,

сотні богам молюся

чим дужче

чим дужче

чим дужче

В руки -

потерті сандалі,

Мрії -

в розшиту торбину.

Зможеш, скажи,

кохати

навіки,

завжди,

без упину?

Незвичне

Традиційні дощі змалювали все місто

їх холодні відтінки втікали з-під ніг

у незвичні чуттєві нічні краєвиди

акварелею дощ тихо падав зі стріх.

Все сплелося у оргію "кольору - звуку",

розгойдались тумани в самотніх човнах.

У прозорій воді твого місяця профіль

зафарбований в світле на темних тонах.

Малювала дощем нескінченність мовчання

краплі падали з стріх - вигравали октави.

Я дивилась в пусте, ледве тепле горнятко

і воліла додати хоч сонця до кави.

Традиційністю сум змалював усе місто,

акварелею дощ тихо падав зі стріх

у незвичних чуттєвих нічних краєвидах...

Земля тихо втікала від мене...з-під ніг.

Циклічне

***

...в чорне-чорне як смола волосся

верболозом сиві пагони вплелись

літня жінка у зеленій сукні -

певно була деревом колись

певно була деревом тендітним

в такт із вітром листтям шелестіла

вибухала пуп'янком медовим

зрілість, спрага, хтивість її тіла...

***

старезні

старезні

старезні дерева

їх душі

їх душі

плющами сплелись

тендітні

тендітні

тендітні дерева

кохали

кохали

кохали колись

***

...у руде-руде як сонце гілля

верболозом юні пагони вплелись

стара слива, по той бік дороги

певно була жінкою колись

певно була жінкою-поетом

в такт печалі вірші шепотіла

вибухала пуп'янком світанку

одинока спрага її тіла...

***

самотні

самотні

самотні вірші -

романтика

щастя

красива

красива

слова

ніби

доля

слова

ніби

сповідь

курсивом

курсивом

курсивом

курсивом...

***

Щоранку

розтиснута жменя -

я птаха годую

солодким

і пряним сном

немовби

пшеничним

дозрілим

осіннім

обвітреним

теплим

зерном

в далеку країну

у вирій

у вирій

у лоно

твоєї весни

той птах

віднесе

неначе

у скриню

розніжені

дивні

сни

надвечір, надвечір

сяде спочити

понад

відкритим

вікном

зерно упаде

у теплі

долоні

осіннім

закоханим

сном

розтиснута жменя -

я птаха годую

солодкими

пряними

снами

щоранку

щоранку

я забуваю

про простір

і час

поміж

нами

Колір суму

Бачиш як низько

літають птахи,

бачиш як низько?

Небо вдягає

білясті як перли

хмари на низку.

Чуєш як плаче

вечірня злива

краплі - по листі

кольору суму, кольору моря

неба намисто.

Руки мої гілками вишні

руки гілками

стукають в вікна,

б'ються об шибку...

Зливи роками.

Погляд - за обрій,

свічка в кімнаті

тліє грайливо

краплі - по листі

кольору суму -

хочеться зливи!

Так хочу зливи,

птахи літають

бачиш як низько?

Небо вдягає

прозорі як сльози

краплі на низку.

Чуєш, як плаче

вечірня злива -

сум безкінечний.

Хоч і відкриєш

мокру кватирку -

вже недоречно:

руки мої - то гілля вишні,

душа - то крона

краплею суму

падають ягоди

темно-червоні.

Монолог (до художника)

"Буде дощ, месьє,

буде дощ" -

шепотіло сьогодні листя,

у гущавині ліхтарів

юні верби

за руки взялися.

Обійнялись дерева усі

і завмерли

в обіймах на мить,

буде дощ, месьє,

буде дощ,

поза вікнами

листя шумить.

Поза вікнами

листя летить

у бурштинові

сиплеться кучі.

Намалюйте,

месьє, мене,

чорноземом

родючим,

родючим.

Намалюйте

волосся моє

геть пожовкле

як трави осінні,

і сльозу

цю прозору

сльозу -

намалюйте її

насінням.

Пензлі...Фарби...

Відкритий

мольберт...

Одиноко ліхтар

мерехтить...

Буде дощ, месьє,

буде дощ...

Ось-бо,

чуєте, вже

гримить!

Вже гримить!

Із асфальту дощ

бруд збиває...

(губу закушую):

намалюйте мене,месьє,

намалюйте

сухою грушою...

Зобразіть -

майте ласку, месьє,

в цю осінню

заплакану мить

поміж крапель

рясних

мене...

Невгамовно дощить

і дощить!

Самонавіювання (монолог(до ангела))

...розгортаєш

небесні крила

і крізь хмари -

крізь хмари

півсонні

крізь рясне -

рясне верховіття

опускаєшся

на підвіконня;

палиш

з грубого воску

свічку

і гаптуєш

цілунками плечі -

як на сотні

дрібненьких скалок

розбивається

вкотре вечір;

відчуваю єством

увесь всесвіт

і життя мимоволі

згасає -

розгортаються мої крила:

воскресаю я -

воскресаю!

Воскресаю я!

Воскресаю -

вир безумства

і пристрасть тіла

кожен дотик -

як гріх пекучий

кожен дотик -

пір'їна біла;

відчуваєш єством

увесь всесвіт

від долонь

розгоряється вечір -

грішним ангелом

уже вкотре

виціловуєш ти

мої плечі;

відлітаєш

крізь верховіття

і крізь хмари -

крізь хмари

півсонні,

я вдивляюсь

в безмежний простір...

...листя клена

на підвіконні...

Слово-простір

продруковую простір до тебе

слово - постріл

ніби сотні навскісних років

ми не поспіль

запинаються літери всі

слово - поспіх

як навпомацки почуття

наче пострах

перебиті спотворені геть

слова - покруч

наче штаба зігнулась

в кільце

в тонкий обруч:

слово - покрик

слово - покіс

слово - позирк

і слово - поміч

продруковую простір пустий

котру ніч

котру ніч

котру ніч

слово - поклик

слово - помел

слово - позив

і слово - потреба

ніби сотні

навскісних років

продруковую

простір

до тебе

Люби

...люби цей дощ,

це місто,

цих людей.

Люби цю тишу,

оці хмари,

це повітря,

що як вогонь пекельний,

гостре вістя -

тебе розбуджують.

Люби цей день,

ці сльози,

цю блакить.

Люби моменти ці,

оці холодні пальці,

що як напій міцний

в прозорій склянці -

уяву збуджують.

Люби романтику,

самотність

і цю ніч...

(розмова із собою

віч-на-віч)

...люби це місто,

день цей,

цих людей,

самотність їх...

(вершина - апогей)