може б я була

двірником чи кленом

а може

вже була котом лишайним

чи килимком

у тебе біля ліжка

бо може я була

а я

просто

під теплою периною

зачесана на захід

прицвяшена до себе

і пил у тебе на книжках це трохи я

трава

в якій качається твоя правнучка

моє волосся

і дощ

холодний сік

моїх невиплаканих віршів

зустрінемося

коли станемо

грибами

ти восени

а я десь біля тебе

***

коли місяць повіситься на цвяшку ночі а ти ще матимеш про що мені сказати взувайся в сніг

приходь Приготую чай із м'яти і свої казки

приходь ми сядемо

перед фіранками зі снігом

на тому боці кулі

ллють дощі

на іншому стрілятимуть єретиків

ми в епіцентрі питимемо чай про м'яту

* * *

жовта куля

на прозорій павутинці пахне персиками і густим небом

скрипить спека над прірвою перестигне і на шматки

посипляться діти до школи дерева до неба

вибору немає

сонні вірші вночі під дощем

тонко шкрябають

кігтиком шибку

там за звичкою

падає осінь

і за звичкою

ми майже є

як рамка на стіні

а решта як кому

сині павутинки

запахи стерні

равлики на дотик

вересень на смак

у світі дірка витікає час

вікно лишається

***

за вісім днів до осені

намалювати

кошик соняхів

і стати цвіркуном

чи перестиглим яблуком

розсипатись

у цвинтарній траві

заплівши вересом долоні збиратися у вирій

і пити сонце

доки дощ

не розлучить нас

***

ти не птах

навіть коли щоночі

літаєш

не вечір

навіть коли очі

блищать

бо на те вони й

зорі

щоб скрапувати

в океан

на те він і океан

аби не знати

про кактус

на підвіконні

на те він і кактус

аби мені щоночі

літалося

над бруківками Сахари

і завше падалося

у ту ж саму

склянку чаю

***

коли з неба сипле

пелюстками

в Луцьку ходить дощ

калюжами

аптеками

зарюмсаними вікнами

а потім сяде і сидить

десь між котів і янголят

босе таке

зелене

в одній кишені я

друга дірява

* * *

а завтра

коли місто стане

снігом

по самі вуха

найсамотніших дахів

і лишаться

лиш луцьке небо і ворони

коли твоя кава

примерзне до склянки

а зорі заплачуть

поглянь у вікно

тобі не здається

що у тієї ворони

мої очі?

тобі здається

та ворона сліпа

* * *

тобі на лапах

м'якне сонце

і сміх кусається

на вусах

якщо ти народилася собою

а ще буває так ти просто

як пеньок

із тебе в небо

навіть сонні мухи

а ти

(світлина: підліток з

липким листоволоссям)

такий собі

без крил зате з корінням

та біс його вже знає

хто в цю секунду

народилася тобою

у вечора з кишень

викочуються сливи

і пахне дуже літнім молоком

якщо тебе за шкірку

з капустини

взяли

до бліх зам'явканим

котом

***

мій домовик

утік через кватирку

мої верлібри

висохли як дріт

мій телефон

налякано червоний

і безнадійно перестиглий дощ

де ж к бісу

номер до намоклих сірих зграй

я навіть би

навчилася співати

алло гуси

алло гусенята

візьміть мене

чи хоч очі

за колючі гори

у пухнасте море

недалечко

десь скраєчку

а далі й сама

до неба

до себе

де сонце чистить дзьоба під крилом і пахне не тобою

* * *

одного дня

він вигадав осінь

і ми повірили

що родом із клена

що просто опали і стали містом

хрусткавим листям

і п'ємо дощ

той дощ

який

не падає не падав

і ніколи

не впаде в пісок

і навіть із підвіконь наших

ніколи йому

ніг не звісити

бо то мряка

яка

випарувавшися з-поміж сторінок

телефонних довідників

прагне втиснутися

між зціплених вій

пальців

і нас

і стати всесвітом

найрозумніші тут мої вазони їм байдуже якої пори року вмерти

***

я десь вже бачила цей вечір

дідусь дітей і подушок вже клав його мені під вухо

посипаний тріскучим снігом

він малював на темних стінах

заплаканих принцес і Бозю

коли в годиннику

ще жив тріскучий жук

а потім впало

стільки листя

що аж з-під ліжка втік бабай

я десь вже бачила

цей вечір

коли годинник був малим

* * *

і дощ не дощ

а купа солі

і навіть вікна у вікні

вже не зубиська

мого міста

а просто тінь

твоїх очей

ти зайвий серед цього серпня

ти просто жмут

сухого листя

десь на перетині

зеленого від ніжності

мізинця

і хряскоту дощу

ти там

де вчора і ніхто

ая

вже вмерла

вже стала і завжди була

продовженням твоїх

затерплих пальців

на клаптях неба

кольору невиспаних очей

така собі реінкарнація у літо

***

всніжинені до болю почуття

скрутились хвостиком під телефоном

періщать і періщать списами дзвінки аж у очах дірки

все крутиться закручено

світ дзиґа

я центр

із дзигово-заморською

хворобою

і сніг сніг сніг

незаконно народжений привид

мого телефона

зі списово-писклявими зубами

а ми літаємо

в пружинах

донизу-догори

донизу-догори

ще й часом зустрічаємось

а далі...

а далі цього мало

і сонця забагато

в одну жменю

а ти живеш

у мене в телефоні

а може

ти вже зовсім

не живеш

а ой що не в моєму

це не ти

а просто ще одне

надумане байстря

а дзига

поцяткована вогнями а дзига все плюється

вітром в очі

шкода

що сніг холодний сховалася б від телефонів

новий біологічний вид їжакокіт

Вікторія Литвак народилася 6 січня 1984 року в Луцьку. Закінчила філологічний факультет ВДУ ім. Лесі Українки. Друкувалася у колективних збірниках, обласній пресі. Учасниця Всеукраїнської наради молодих літераторів у Коктебелі (2006 р.). Авторка збірки „Дощеволію за літом”.