Спрага осені

Не потривожу...

Не потривожу

Пам'ять батька,

За те, що чогось не довчив.

Не нарікатиму на долю,

Таку, мабуть, і заслужив.

Не буду я шукати винних

В своїх гріхах і помилках,

Тому що, сам

Знайти повинен

В житті стежину,

Правди шлях...

Мамина доля — гірка та щаслива

Про свою долю,

Мамо, розкажи.

Про повоєнні

Темно-світлі роки,

Коли дитям ще,

З школи ти пішла

В дорогу тяжкої

Дорослої роботи.

Про вічну спрагу щастя,

Розкажи,

Про радісні в коханні

Дні і ночі.

Коли побрались з батьком

Навесні...

Як посміхнулась миттю

До вас доля.

Про мене, свого сина,

Розкажи:

Як ткала наді мною

Колискову,

Про перше

Куплене пальто,

В якому батько

Вів мене до школи.

Про горе удовине

Розкажи,

Про те, як віддала

Мене в солдати.

Як зупинився час

На самоті

Для тебе

В одинокій хаті...

Про сподівання,

Мамо, розкажи:

Як вранці проводжаєш

У дорогу,

І молиш Бога,

Щоб вернув живим

У наші дні

Розпусти й злоби.

...Посидь, рідненька, тихо,

Помовчи.

Спочинь від дня

Спекотного у полі.

Життя побило

Твоє серце у рубці —

Та не забрало з нього

Ніжності й любові.

Все ж...

Багато назв земля ця мала

І можновладцям за окраїну була,

Та все ж для мене колискова —

Вкраїна і свята вода Дніпра.

І хоч усе вертається по колу —

З’явивсь нізвідки й піду в небуття...

Зумію все ж лишити згадку людям

Про батька, матір, себе,.. про життя.

Чорнобильська дорога

Дорога... Дорога...

Як чорна труна...

Скількох ти на смерть проводжала?1

Москва ще мовчала,

А ми вже вмирали,

І скільки було нас —

Лиш ти, одна, знала.

Дорога, дорога...

Як чорна печать.

Смола ізотопами плавлена,

Спекотного літа

Ти вранці встаєш

Туманом жахливого марева.

Дорога... Дорога...

Як чорний рубець

Лишилась на тілі Вкраїни.

Ти як переділ часової межі —

Ти — смерть і життя,

Ти — сльоза і надія.

* * *

В далекому

Кутку вікна

Минулих вражень

Павутиння.

І низка їх

Через життя

До "бабиного літа"

Лине.

* * *

В кишені

Знайдений квиток

Згадать примусив

День колишній.

І почуття

Захвилювались,

І будні

На зупинці вийшли...

У негоду

На вітрі скрипить тополя,

І плаче, скидаючи листя.

Час юність забрав,

Невблаганний.

Весна —

Вже проспівана пісня.

Колись все було інакше,

Були і журба, і ласка,

І цвітом своїм

Дивовижним

Тополя вабила в казку.

Тепер вже суха і трухла

Останні стрічає світанки —

Скрипучу до болю

Пісню

Тополя лишить на згадку...

* * *

Божеволіє душа...

Сонце чорне — місяць гріє.

До Півночі голова,

Та як згарок сон мій тліє.

Тиха спека — чужа ніч...

Цигарок вогонь шепоче:

«Заспокійся, бо душа

Розірветься на самоті».

Та чи зміниш день і час,

Що вчинили так жорстоко,

Давши тіло до життя

Відносить певного строку.

Зуби зціпивши в кулак,

Наодинці — із собою,

Чи то кара, чи то дяка —

Що нема мені спокою?!

Птаха

Дихання твоє — поряд з серцем.

Твій погляд — на моїх очах.

І руки в темряві кохають,

Щоб обійняти тремку стать!

Де ти, пташко, рання, дзвінка?

Як тебе ще раз впіймати?

Ніч випити усю до ранку,

Іспит святості тримати!

Від живого вогню свічки

Малювати в стіні тіні,

Що з’єднають воєдино

Душу в душу, тіло в тіло!

Щоб хмільний любові смак

Сп’яняв тебе до нестями.

Що ми тінь намалювали —

Смарагдовий первоцвіт!

Де ж ти?! Де ж ти, загубилась

У далекій стороні?!

Раптом втрачене кохання

Вогнем-пеком у душі!

Я не знаю як кохаю!

Слів замало на Землі!

Та розлука душу крає,

І болить, болить мені!

Мелодії кохання

Я благав,

Що не треба, доволі!

Я казав,

Що не буде нам долі.

Я просив,

Що не варто у тайні

Підсипати принадливі трави.

Та на думці ти мала своє.

Присипляючи: "Сонце моє!"

Не здійснились

Оті чарування,

Бо не користь стоїть

Над коханням.

* * *

І нині є,

І все було.

Та часом спалене воно.

Лиш пам'ять

Схоплює зненацька

Бентежним вітром

Чорне тло:

Кохання — душі весняні;

Розлука — серце уві млі;

Будення — чорні руки;

Життя — "солодкі" муки.

Софійки

* * *

Кохання мить —

Це мить життя:

Про Вчора й Завтра

Забува...

* * *

Як легко

Кожний день «втрачать»,

Коли —

На повні груди!

Як тяжко

Роки марнувать,

Коли то —

Сірі будні...

* * *

“Легкий” тягар

Спада до пліч:

Прожиті роки —

Дивна річ!

* * *

Які то біль і насолода

В обіймах жінку спопелять.

Віддать їй себе, і до Бога

В єдине злиті воскресать.

* * *

Білим затишком,

Зимовим ліжком,

Сніг Землю-неньку

Лагідно вкрив:

«Спи до весінніх

Струмків-пролісків!

Хай тобі сняться

Серпневі сни!»

До дня Києва

Північний Рим

Цвіте в каштанах

І долі кращої нема —

Очима осягнути

Велич міста

Із берегів

Могутнього Дніпра.

І позолоту

Куполів Христових

Душі скарбниця

Прийняла.

Північний Рим

Зацвів каштанами

І в Україні —

Розцвіла Весна!

2.

Радониця

Веселе свято чи сумне?

Могили навкруги ошатні.

Квітнуть палаючі свічки

Спочилим гріють душі.

“Христос Воскрес!”, а на очах

Сльоза і смертний трунок

Невідворотності буття,

І пересохлі губи.

Ті губи, що за мить ковтнуть

Гіркої. Пом’януть той прах,

Що вічно сохне на губах —

Від колискової й до гробу.

Ми ж помираємо щодня

І воскресаємо щохвилі.

Яка то дивна річ — життя?!

“Христос Воскрес!”, а на могилі

Убогі ділять яйця, паску.

Забуті і любов, і ласка.

Пасхальна велич цього дня

Зникає як банальна п’янка.

Хіба то з радості — то з горя

Приходимо в тупій покорі

Звістити радість на могили,

Що Бог воскрес...

Але чи вірим, що Він

Цей мертвий прах підніме...

І в розпачі ту радість ділим

На сльози та гірке похмілля.

А Він вже все зробив!!! І нині,

Радіють душі в Нім спочилі.

Їм з неба видно: за собою

Ми плачем — наче за труною.

22.04.04р.

Льодовиковий період

(Білий вірш, а все ж не такий він й білий — більше кострубатий)

Заледеніло Слово... PR-івці набивають опудало

Чорним смородом виборчих кампаній

Всіх відтінків інверсної райдуги

З відблиском на яйцеголових мізках.

Дівчатка пупками нагими позабивали всім очі

Похітливим піском дикорослої плоті.

Кляцають ДУ-Теликами: картинки, з останніх сил,

Відригує підсвідомість. А мертві штампи-слова-паразити

Відскакують від тупої байдужості пози...

І відраза до холоду-льоду мертвої мови,

Яка не гріє, не вчить, не спонукає кохати,

І не вражає красою — а тільки смердить.

Дожилися-дочекалися — льодовиковий період смердіння (Слова)!

А може ліпше теє... (Слово) з льоду й не виколупувати?..

14.07.04.

Постмодерністська елегія

Серед абсурдного абсурду,

В театрі, що без глядачів —

Прийшла Весна... вже вкотре

Із криком вранішніх грачів.

Серед дзеркал і лабіринтів

У чорнім натовпі подій —

Прийшло Життя... вже вкотре

Із криком тяжких породіль.

Серед агоній і екстазу,

Що пнуться подолати світ,

Лежать розчавлені атланти

Не витримавши неба гніт.

Серед якого лихоліття

Людині ще і ще іти?

“Змішались в єдно — коні, люди”

І голови вже не звести.

Сніданок — вдень, вночі — робота.

Не треба Сонця — є ліхтар.

За гроші — все, без них — голота.

І за все це — від Бога дар:

Спасенним бути — дотерпіти

Аж до самісінької смерті.

Нести в руках свічу Надії,

За Віру — вирвати з корінням

Із Серця весь театр абсурду:

Весна — Життя, Дзеркала — Очі...

Зійдися криком чи мовчи —

Здолай усе. І з пащі ночі

Ввійди у світлий Божий День.

18.03.04 р.

Колись в Америці

(Російську назву “Однажды в Америке”

голлівудського фільму в українському кінопрокаті

преобразили на “Колись в Америці”)

Колись в Америці, братан,

Колись в Америці...

Хтось жуйку

Виплюнув у жбан,

Колись в Америці.

А мій знайомий наркоман

Сказав:

Чому колотися

В Америці обов’язково?!

Колотися і в Києві прикольно...

Колись в Америці, братан,

Колись в Америці...

Хтось дожувати

Жуйку витягнув із жбана,

А десь у Києві по морді

Луплять наркомана...

А ми з тобою дотепер

Калькуємо на кальку

Англо-німецько-

російськомовну лайку.

15.11.2004р.

SMS-досьє на відому людину

Найкращий західняк

Між східняками,

Що є Кухаруками

Сидить собі...

І з кухлем, і з руками.

Однак і так йому

Чогось не вистачає?

І що ж цей “повар”,

Поціновувач “катлєт”,

Готує східнякам

В “отвєт”?..

“Гербарій з кров’ю”,

А то... “Муху з цукром”...

Жахний “маньяк” —

Цей Рома Кухар!

Тільки одне у нього

Не забрати:

Любов до Слова

Й українця-брата.

13.11.2004р.

3.

Спраглий осені юнак

Спраглий осені юнак

Линув ангелом під небом...

І на небо все ніяк,

Й до землі йому не треба.

Спраглий осені юнак

Линув листом падолисту,

Він на небо споглядав

Через осені намисто..

Спраглий осені юнак

Мудрість міряв поколісно,

Але плоть сміється зле —

Ятрить серце трунком слізним.

Спраглий мудрості юнак

Сивини шукав намарно —

Без високого буття

Йому й осені замало.

Спраглий осені юнак

Залишив себе на місці:

І на небо все ніяк —

І життя йому навіщо...

* * *

Вертаюсь до тебе

З похмільної ночі

Моя дружина —

Моя дитина.

Твоє розп’яття

З собою хочу

Нести туди

Де краща днина!

Розп’яття,

Що мене прикрило

З лиху годину.

І чорні крила

Не побили

Плечей безсилих.

Ходім туди

Де краща днина!

Ти — талісман

І берегиня,

Ти — рай в душі

І серцю спокій.

Як щит життя

В ім’я людини

Візьму тебе

У кращу днину!

Місячна гра

Місяць виходить —

Рима співає.

Сова над аркушем

Літає... всю ніч.

На мрії й думки

Це полювання.

Рима зникає —

То до світання.

“Техноденс”

Забуто не те, що учора

І навіть не те, що було —

Забуто, що буде сьогодні

Неначе його не було.

Час швидко у просторі лине...

А може давно захолов?..

Що ж очі дратує годинник,

Засліплений матовим склом?

Ущільнено мить техногеном

І зорі не сяють давно,

Лиш пляма Чумацького Шляху

На струджене впала чоло.

Стираються межі довкола,

Усе — чорно-біле кіно.

Забуто, що буде сьогодні...

Та треба ж прожити його!

Хоч подих вловити, хоч погляд,

І думку звільнити з тенет,

Щоб потім було що забути

У поступі нових планет.

Сон у ніч падолисту

Так наскочив туман

Ще й очей не відкрив,

Огорнув, придушив,

Під сорочку дихнув

Сірим мотлохом літ,

Ланцюгом темних слів.

Слів завчасних, недобрих

Й не по суті... а так —

Щоб було, щоб не спав,

Щоб сидів і тремтів.

І чи сонце то сяє де місяць?

А до берега як?

Під ногами ж земля!

Ні! То листя

Опалого листя.

Так пустись на плаву!

Ні! Туман огорнув

І чи зірвеш те блудне намисто,

Що ланцюг темних слів,

Слів зависних і злих

Душить сіро, бездушно-ліниво.

Аж ось хрест у руці

У тремтячій правиці —

Ще й очей не відкрив...

А омана зійшла.

...Так туман придушив,

А торкнутися нічого.

4.

Залиш...

Залиш зачовгані слова.

Навіщо множити сміття?

Залиш чернетки на столі —

Їх вітром змиє повесні.

Не йди в зачовгані шляхи,

Чужі ті торби й постоли…

Вони самі там по собі.

А ти де?! ...А де ти?!

Залиш зачовгані слова —

Для світу то не дивина.

А твоя пісня — сніжночиста!!!

Єдина і одна!!!

13.12.04 р.

Вибори Президента України — 2004-2005

Кошмару

Ламкі хвилі

Задовгими

Ночами

Б’ють

Жовтим

Листям

В груди.

Мабуть...

З нас

Будуть люди!?

27.12.04

Шукаю вірша

Коли над ранком голова

І жовч у скронях як струна —

Стою, щоб виточить вірша,

І всіх послати — відкоша!

Коли під плечі голова,

Коли суха тріщить рука —

Сідаю видерти вірша

Як вишкребти іржу з ножа.

Коли повніє голова

Від склянки млосного вина —

Лягаю викохать вірша,

Як неціловані вуста.

Коли згубилась голова

І сон дрібний, і ніч мілка —

Шукаю винайти вірша.

Та то вже так...

То вже не вірш...

То ниці мідяки-слова.

3.12.04.

Душа і третя доля

“Іди ж собі, душе, у свою путь, —

Що терням встелена, не розмарином!

А чим тобі на світі буть?

Будь русином і хлопським сином!”

“Три долі” Іван Франко.

Я скиглив

І на долю, і на себе,

Я нарікав

На небо і на все...

На все, що на землі

Я нарікав...

Я долі кращої жадав —

Не вбогої, не сірої...

Жадав —

Щоб чорт

Колиску колисав.

Жадав — олії,

Шовку, меду

І золота в коморі —

Донетреба.

Я справедливості

Шукав — для себе:

Хай злеє і дурне —

Та не для мене,

Хай лихо і журба —

Та не для того,

Щоби душа

Моя пеклася

Там цілодобово.

Та вже не чує

Голос мій кричати.

І вуха стомлені:

Багно із вух знімати.

І жити перестати

Чи конати?

З відкритими очима —

Мерцем стати?

Я скиглив

І на долю, і на себе,

Я нарікав

На небо і на все...

Я був закутий в гріх

І хотів спати.

На все життя собі

СВ-вагон улаштувати.

І не кричати,

І не колисати...

І щоб душею

В серце не стрибати —

І в друзки кров

На стіни не плювати!..

Хотів я жити

І кортіло мати —

Усе й одразу!!!

І не йти до школи,

Молочні береги,

Вуста сливові.

І у державі

Щоб не скніти,

А свій, для себе,

Власний світ

Творити!!!

І тоді жити,

І тоді — не спати!

СВ-вагон —

В дупло запхати!

І дятлу в рота,

Щоб не заглядати!

Напнути вітром

Груди —

На цілий світ!!!

Забути: бути

Чи не бути!

Тоді — гріха

Кайдани взути,

А потім їх жбурнути,

Як старі кеди,

В грубу догорати!

Тоді б я перестав

Скавчати...

Та не жадав би

Кращого шукати...

Я кращий!!!

Я один!!!

Та вже не чує

Голос мій...

20.11.2004р.

Чому...

Чому мовчить моя любов?!

Чому не каже слів достойних?!

В шовках та ранах не вигойних,

Зійшла у тінь звичайних днів.

Але ж весна прийде як завжди,

Оголить пристрасть, дух і час,

Струмками виллється у кров,

У скроні травнем тугне важко.

Чому мовчить моя любов?!

Вона ж була, і є, і буде!!!

Ціни не склали й досі люди

Найдосконалішій з основ

Життя...

Мовчить любов...

15.03.05

***

Ти приваблива, ти принадлива,

Ти із вітром у полі заручена...

Не тобі: “у кайдани закована”!

Не для тебе: “тенета коштовні”!

Ти як щедра земля — стомлена!

Ти як неба блакить — зачарована!

Ти — журба, зимою навіяна!

Ти — веселка квітневої повені!

Вкотре знову впаду на коліна,

Огорну тебе поцілунками!

Ти і пісня моя невимовна,

Ти і жінка мною незмріяна!!!

Все що сталося — не забудеться.

Що не станеться — те не втратиться.

Тільки сльози твої... красуне!

Та невже це мені тільки мариться...

12.12.04р.