Я В Д Я Ч Н А

Я вдячна землі за поля і за квіти,

Що радують око і душу мою.

Я дякую сонцю і неба блакиті

За дощ, за веселку, за тиху зорю.

Я вдячна тобі, моя нене рідненька,

За спів солов’їний, турботу й печаль.

Що чимось себе ти в житті обділила

І молодість вже не повернеш. А жаль.

Я дякую ночі за зустрічі перші,

Сердечка тремтіння. За першу любов.

Я вдячна світанку й роси шепотінню

На сонній траві, що росте під вікном.

Я дякую серцю за віру здобуту,

За човен терпіння, в якому пливу...

Я дякую Богу за молитву почуту,

За те, що ходжу по землі і живу.

Ц В І Т

Мені, часом, здається –

Що вся молодість – цвіт.

Цвіт п’янких тих дерев

У веснянім саду.

Я по ньому повільно

І стрімко іду.

Не одна, всі ідуть,

І такі ж молоді.

Десь у сутінках саду чекають, кохають,

Так планують, планують життя наперід

І не згадують, навіть, про свій родовід.

Ще на осінь підступну ніхто не чекає,

Все частіше десь високо мрія літає...

Ще нічого не встиг, а вже цвіт опадає.

Я К Б И М О Г Л А...

Холодної, страшної ночі

Грім запалив мої суглоби.

Йому розвага. А я знову

В полоні клятої хвороби.

А злий вітрище за вікном

Літає, спокою не знає.

Лежу одна, а поряд біль

Так струни серця розриває.

У срібло-білому вбранні

На небі блискавка танцює.

Не зрозумілий рух її ­­­­–

Вона танцює і не чує,

Як бідна яблунька в саду,

Прикрившись вітами, благає:

“ Змилуйсь на мене, молоду,

Уперше в мене достигає

Десяток яблучок красненьких,

Це ж мої дітки, я їм ненька...”

Та вітер свище, грім гримить,­­-

Із блискавкою вже танцюють.

Їм весело, їм все одно.

Мене і яблуньки не чують.

Якби мені набратись сили,

Я б яблуньці допомогла.

Я хоч в теплі, дарма, що квола ­–

Вона ж під зливою одна...

* * * *

Одного дня, а може ночі

Розірве ланцюги душа

Я закричу, я намалюю

Себе на склі твого вікна.

У просторі зірок небесних

Літати будем аж до ранку.

Прокинеться проміння сонця,

А ми – заснемо. На світанку.

Д Е К І Л Ь К А Х В И Л И Н

Дивлюсь на тебе і не знаю

Коли зустрінемося ми

Мій, вірний друже?

Вже чекаю. На зустріч,

Хоч ще й разом ми.

Ми ще сміємось і жартуєм,

Ще кава тепла на столі.

Ми, навіть, музики не чуєм

Яка лунає в далині.

А час збігає дуже швидко,

Неначе лижник із гори, -

Він нас примусить повернутись...

У кожного свої світи.

От як намеле щось нове

Життя ­­­­­- буття неспинний млин,

Тоді знайдем ми на розмову

Як зараз, декілька хвилин.

* * * *

Може, й не треба

Зараз про розлуку,

Але ж колись

Вона таки прийде

І будеш відчувать

Солодку муку.

...А може в снах

Побачиш ти мене.

В солодких снах

Прекрасного кохання

Яке ще може

Повернутися до нас.

Ми зараз вдвох

На березі чекання,

Що буде далі –

Це покаже час.

К Р И Н И Ц Я

Стоїть криниця

В полі край дороги.

Чим завинила, що тепер одна ?

Та ні, це зовсім не її провина ­­–

Історія її життя така сумна.

Від спраги рятувала

Подорожніх,

Подяку чула лиш від них вона.

Набравшись нових сил,

Рушали у дорогу ­­­–

Ось так жила

Криничка молода.

Оточення було у неї – квіти,

Водичкою поїла їх щодня.

Вони їй довіряли таємниці,

А та сестрою старшою

Для них була.

І чистою була

Джерельна та водиця,

Немов дарунок з неба,

Ніби скло.

Ніхто й не думав

Кривдити криницю,

Та раптом непомітно

Підкралось лихе зло.

Хотів набрать води

( Не раз таке було )

Один підступний,

Лютий чоловік.

Вона благала:

“ Тож очисть відро ­–

Багато пилу й бруду

Впало там на дно... “

Та не звернув уваги

На її прохання,

Зробив той нелюд так,

Як вигідно йому було...

Отримала криниченька

Страждання –

Від бруду не очистить

Вже її ніхто.

Вже не підходять

Випити водиці,

Бо знають,

Що забруднена вона.

А їй нелегко

Пояснити людям,

Що в тім, що сталось,­­ -

Не її вина.

П Р И В И Д

Закутана у ніч холодну,

Тужливо вермут п`ю гіркий

Думки кудись всі відпустила...

Та поряд ходить привид твій.

Твій привид ходить, щось шукає

Можливо, те - де ми одні

Були давно. Цього немає.

Воно у річці вже на дні.

У річці спогадів забутих

Купаюсь, інколи, і я...

Коли пірнаю, під водою

Знайоме бачу я ім`я.

Воно на дні лежить глибокім

Щось промовляє, ніби в сні.

Його не чую. Привид ходить,

Дивлюсь, а очі то- сумні.

Ти там на дні? Чи на землі?

Не розумію... І питаю:

"Яка є сила у тобі?

Невже, я ще тебе кохаю..."

О Г О Л Е Н А Д У Ш А

Не просто так виходити на люди,

Коли у тебе гола вся душа

Не кожен зможе зрозуміти

Тобою писані слова.

Мої слова – це кров моя.

Ними живу, з ними літаю.

І хоч оголена душа –

Та холоду не відчуваю.

В О Р О Ж К А

Я думала, в душі моїй весна,

А то обман, що перейшов у зиму.

І стало холодно і важко на душі

Немов торнадо підіймає крила.

То зла ворожка карти розложила

Й відкрила очі на весь білий світ...

Я впала з неба, крила обпалила.

Та так, що вже не можу далі йти.

Хоча сказала правду, - та не вірю !

Живу життям, яке дає нам Бог.

Минуть ті дні, і все я зрозумію

І я зроблю свій крок ще до зірок !

* * * *

Є злі. Але ж багато й добрих

Людей в бурхливому потоці.

І розрізнити легко їх,

Якщо відкрити ширше очі.

Для добрих, ну не те, що очі

А й душу можу їм відкрити

Руку легенько протягну,

Щоб свічку дружби запалити.

А злі – самі обіч дороги

Стоять і дивляться в пітьму.

Вони не можуть подивитись

На світ по іншому. Чому ?

Чому не хочуть щось змінити

У швидкоплинному житті ?

Якби їм міг хтось пояснити,

Що добрі ­– світлі, темні ­– злі.

* * * *

“ Д А Р У Н К И ” Ч А СУ

Я так багато пропущу

Всього, що діється у світі,

Бо, як гриби після дощу

Нові діагнози відкриті.

А я ще зовсім молода

Й не хочу цих “дарунків» часу,

Крапля за краплею вода

Вже скоро переповнить чашу

Мого гігантського терпіння...

Не знаю чи знайду зусилля

“Дарунки” часу витісняти,

Та й гаманець вже худуватий.

Це ж добре, що є батько й мати

...Хоч в них “дарунків” те багато.

* * * *

Чом не цінують в молодому віці

Очей мовчання, теплоту душі ?

Всього того, що в спогадах леліють

Бабусі наші й дідусі.

Коли весна на струнах серця грає

Здається, знаєш про життя усе.

І літо – десь за морем,

А осінь – за горами.

А як п’янить дурманом вечорами,

Як солодко із ним удвох

Порушуєш закони мами...

Спіймати щастя серце хоче,

Душа летить назустріч волі,

Сила на старті. Все минає.

І час спливає, мимоволі.

Та не цінують в молодому віці

Душі страждання, ніжних почуттів.

Це тільки згодом, відчуває із сльозами

Хто й не хотів відчуть. Та постарів

В Е С Н Я Н А К А З К А

Дивлюсь, що вже в календарі

Весна, як місяць, наступила.

А я всього два дні тому

Лікарні двері зачинила.

Весна прийшла. Та холодно і тяжко

І тілу і моїй душі.

Хтось слухає весняну казку,

А я забула казки всі...

Чого б хотілося? Не знаю.

Кожна клітиночка болить,­­­-

Відкрию очі. Й засинаю.

Хоча хотіла б щось зробить.

Я думаю, що все ще буде:

З птахами разом заспіваю,

І з білим цвітом неодмінно

Весняну казку пригадаю.

* * * *

Щодня я вчусь чомусь в житті,

Воно мені все знадобиться.

Не відмовляю доброті

І вірю в те, що є Жар-птиця.

Навчилась слухати природу,

Літаю з мріями в ночі

А коли п’ю холодну воду

Криниці дякую в дворі.

Стою на березі надії

Дивлюсь у синю, тиху даль

І проводжаю корабель

Який забрав мою печаль.

Нехай катається по світу,

Не повертається сюди.

Може вона десь облюбує

Чужі, далекії світи.

Я С К Р А В І К О Л Ь О Р И

Позич мені, веселко,

Яскраві кольори

Я ними розмалюю

Із низу й догори,

Із ліва і направо

Усе своє життя.

Щоб сонечко сіяло

В моїй душі щодня.

Хай квіточки милуються

В зелененькій траві

Хай тихі, срібні зорі

Не гаснуть угорі.

Нехай приносить щастя

Червоная калина

Коли стоїть під нею

Із парубком дівчина.

А жовтеньке волосся -

Хай бавить вітерець.

Хай ніжки повертають

На рідний хуторець.

Позич мені, веселко,

Яскраві кольори

І душу після зливи

Мою розвесели.

Р О М А Ш К А

Я тримаю ромашку в руках

Я дивлюся на неї, й не знаю,

Що такого в її пелюстках,

І чого на любов всі гадають ?

Загоріле від сонця обличчя,

Світле-світле у неї волосся.

В чомусь схожі, неначе сестрички.

Може й так. Може просто здалося.

Мені шкода її пелюстків,

Хтось на неї таки погадає...

Бо у когось цікавість миттєва –

А ромашка від болю страждає.

Т О Н Е М О Я Л Ю Б О В Б У Л А

Сьогодні серце пригадало

Й тужливо мені дорікало,

Що я забула смак кохання...

Коли це все було востаннє ?

І хто тому виною став,

Чому кохання він забрав,

Куди поніс, кому віддав ?

Чого в той день тоді із мене

Неначе листячко зелене

Все облетіло,

Я сама лишилася обіч дороги.

Нова весна вже на пороги

Мої прийшла. А я все та.

... А десь обручка золота

Комусь вже руку прикрашає.

А серце знову дорікає,

Що я забула смак кохання,

Що не загадую бажання...

Не дорікай, не винна я.

То не моя любов була.

Я Х О Ч У С Л О В О М В А С П О Л І К У В А Т И

Не так давно,

( Я це ще пам’ятаю )

Тримала шприц в руках,

Стерильну вату.

Не так давно,

В минулому столітті

Я думала, що білому халату

Буде посвячене усе моє життя

Цього не сталось. І на каяття

Нема бажання. Мабуть і не буде.

Нехай мені пробачать хворі люди,

Що не змогла ( фізично просто важко ),

Допоможу вам іншим –

Я у казку вас поведу.

А там – словами лікувати буду,

Не омину і не забуду

Уже нікого, всім я подарую

Себе усю, себе простую.

Мої слова – життя краплини,

Я ними в темному тунелі

Здоров’я й силу буду чаклувати.

Не одягаю білий я халат,

Я хочу словом вас полікувати.

С Н І Г – Р О З Т А Н Е

Тебе не бачила й не чула

Увесь цей довгий, довгий час,

Але, повір, я не забула

Чекала й вірила, що нас

Все ж омине лиха година

На те є не одна причина.

Пройдуть дощі, впадуть сніги

Ліниво сонце на їх гляне.

Ми будемо з тобою вдвох

А сніг – ну звісно, він розтане!

Розтопить лід запалена душа

За кроком крок, не поспіша

Прийдуть весняні поцілунки

Ніжно розбудять сонне тіло

Так солодко і так уміло...

Що я прокинусь на світанні

Щоб вдвох купатися в коханні.

А сніг тим часом – тане, тане...

Ще трохи.

Й нас уже не стане.

Ч У Ж А К А З К А

Скажи сьогодні ти мені,

Поклавши руку, там де серце :

“ Що ти шукаєш у мені ?

Дивись в моїх очей озерце,

Дивись, і правду лиш кажи,

Що ж у мені шукаєш ти ? ”

Коли знайдеш те, що шукаєш,

То спершу запитай у себе:

“Якщо ця казка – не моя,

То, може, йти по ній не треба ?..”

Якщо, ця казка ­­­– не твоя,

Вертайсь в свої, буденні казки.

Бо й в новій місця не знайдеш,

Й твоя тобі не дасть вже ласки.

В И С О К И Й Б А Л

Я вірила і знала,

Що на світі

Є сіль і цукор,

Правда і брехня,

Полин і мед,

Багатство й бідність...

А ще є те – чого нема.

Є рай і пекло,

Радість і печаль

А ще свобода і неволя.

Мені буває просто жаль

Людей, які не знають горя.

Високий бал поставить щастю

Лиш той, хто в горі покупавсь

А щастя оцінить не важко­ ­–

Якщо в житті ти не зазнавсь.

А Д О Л Я М О В Ч А Л А...

Вже скоро світає...

А я ще й не спала –

Всю ніч

Я у долі своєї питала:

„Для чого мені

Ти красу дарувала?”

Щоб щастя побачила

Та й не зазнала,

Для того, щоб

Сльози свої проливала.

„Для чого ти, доле

Талант дарувала? „

Щоб люди всі спали

А я серед ночі

Під зоряним небом

Все вірші писала.

„Для кого ж це, доле? ”

Ти так й не сказала.

Одне дарувала,

Друге відбирала...

„Для чого ж це, доле?”

Всю ніч я питала.

А доля і далі – мовчала,

Мовчала...