***

Ось так збираючись розвиднювати світ

Собою, родом, цілою державою,

Ми віддали правітчий Заповіт,

Що на землі. І навіть в небі – жайвора.

Долучуючись до чужих емоцій,

Переповзли в сподвижники пітьми:

туземчики-мазепчики-нейтронці,

патронові патрончики й пістонці,

гудроно-чорно-земці при Гудзоні,

нанайці і най-наці... Все це – ми.

О славний царю Іроде та іже!

Чи знайдеш де служивіших від нас?

Накажеш – перевиберемось в Пізу

Горбом підперти башту... Дайте візу.

Без неї (правда) дід Європу спас,

Але сьогодні вже – онучий час,

І правда дідова ні в який тин не лізе...

Всміхнувся славний Ірод?

-- А рекли:

„Новітній Віфлеєм, народ – як вибух!”

Та цих чим-небудь лагідно приклич,

То візьмуть й тата з мамою на дибу.

Іч, розбрехались ниньки звіздарі!

Не те, що у Матвія чи Івана.

Де вже лежать і просять, там зорі –

Не жди... Не буде... Що лягло – не встане...

ДВІ ДУМКИ ПРО ЧАС

1

То був прекрасний час – і не для нас.

Це є прекрасний час – і не для нас.

Хтось в будь-які часи (ще й як!) єси!

А ми шлемо в незнане голоси.

Ото ж, чи треба на Землі рівнять

Невільну птаху й вільного коня?

У ґратах небо й полиновий степ?

Життя просте і нежиття просте?

Ніколи рівності не буде й не було.

Кому – копито, а кому – крило.

Пегаса хтось на квітах вже віспас

Ще в ті часи, коли не ждали нас.

2

Минулий час попереду у нас,

Де ми чергове коло замикаєм.

Там Авель під дуду нове ягня напас,

Там трудним потом просолив хлібину Каїн.

Там сонце рівно падає на всіх.

***

Куди спішити, думав я, куди спішить?

Як научитися без поспіху прожить?

Тоненьку книжку все життя пиши,

Та не очам, а тільки для душі.

Куди брести, подумав я, куди брести,

Коли всі люди поокремились в світи.

Усі – світи, а нікому не світить,

То й впала тьма, де й іскра не щемить.

Як жити далі, думав я, чи досить вже?

Ніхто мене уже не стереже,

Але ніхто уже й не береже.

Даремно, мабуть, і Пегас ірже.

Подумав й руки опустив без сил,

Що не скували золотих вудил.

Подумав, походив поміж могил:

Яких людей покрив навічно пил!

Якась трава в камінні шелестить,

Якийсь павук плете на когось нить...

Нащо спішить, подумав я, куди спішить?

***

Так що ж є Істина?

Об скло обдурена бджола

Багатогранними очима

ударилась і почала

Вивчать незриму перепону.

Ця істина поза законом

Бджоли – трудящої невдахи...

А то не істина – на плаху

Покласти голову і ждати

Приходу ката?

Хочу знати

Я істину живу живим,

А не з красивого розп`яття,

Яким

Милується з любов`ю натовп.

***

Минуле – сон. Майбутнє – сон. Між снами

Якесь буття щілиною вдяглось,

Куди спадають ночі, дні за днями,

І звідки не проб`ється жодна брость.

Там гасне пам`ять. Там розмиті лиця,

Там забуття вгортається в туман.

Там ні на що і нічим подивиться.

Там – світ, якого не було й нема.

Він вигадка. Він витворений з марев.

Він тільки сон придуманого сну.

Усе наскрізь надихане обманом.

Не істинне, яке не осягнуть.

Яке з нічого у ніщо спливає

Без течії...

КІНОДЕНЬ ПЕРШИЙ

„На Псло, на Ворсклу, на Сулу,

На юні вони непочаті...”

М.Віграновський

Іще не знав, не бачив і не чув.

Спіткнувся об мотив і скрикнув:

-- Леле!

Та це ж бо я в несвітній світ лечу,

Де сам собі собою стежку стелеш.

Ні в кому (так гадав!) цього нема.

Аж воно є у сьогочасні в мужа,

Якого суп річ долі обійма

Новими пелюстками древня ружа.

І ми зійшли на світовий перон.

А поїзди текли до зір і мимо...

То був високий і святий урок –

ЛЮБИТИ!

(Іщю Сибір несходиму.

Сахару не перейдену.

До дна

Прочерпану людву і її висі...)

То хто ж ми є, коли нас обмина

Та мить, задля якої народився?

Чом істину на потім кладемо,

І поверта вона вже в рукавицях?

Чом з безумом дорослим чи з умом

Являє те, що й дітям не насниться?

Там сам себе узрієш поміж всіх

І розсієшся без подивування?

Ти ж всім чужий, як квітка, що в росі

Таїть зорю засвічену востаннє.

Диканька – Київ,

17.10.1966—8.04.2003 рр.

***

Храм з перепаленої глини,

Із каменю, з дубових плах

Возводять грішники в країні,

Де молиться нечутно страх.

В очах ні в кого правди й віри.

Стара брехня гойда нову.

Хіба можливо душі мірять

Там, де і тілом не живуть?

А міряють –

на свічки поблик,

На зір мальовано-святих...

Та ліпше згиньте, наче обри,

Лишіте грішний світ для тих,

Що вашого гріха не знали,

А як і взнають – не збагнуть:

Їм (крім ікон) намалювали

Уже по іншім сріблі путь.

Та путь незрадна й щира дуже.

Її пройти ще не вдалось

Нікому... Може, ти заслужиш?

А може, він? А може, хтось?

Під мовчки стягне десятину

За безмолитвіє в гріха...

А букви й звуки відпочинуть,

Де молиться вчорашній страх.

НІЧ, КОЛИ ВИКРАДАЮТЬ ДІВЧАТ

Ця ніч одна із тисячі. Зоря

Перечеркнула променем півсвіту.

Ця ніч одна із тисячі. Згора

Мій аргамак і кришаться копита.

Учора було рано, завтра – пізно.

Ця ніч одна із тисячі. На кін

Поставлено і честь, і силу, й пісню,

І подих твій останній, вірний кінь.

Заплачуть в юрті. В іншій вдарять бубни...

(і мій калим – свист вітру в комиші!)

Ця ніч рішає – бути чи не бути,

Сміятися чи вмовкнути душі!

Ця ніч одна із тисячі. Ця ніч

На чорнім крупі зсіченім до крові...

Пекучий хрип... і ніздрі у вогні...

Пробач, мій коню, ти зазнав любові...

ВИКРАДЕННЯ МОНОМАХОВИЧЕМ ЄЛЕНИ ПОЛОВЕЦЬКОЇ

Іще таких очей, такого стану,

Ходи такої зріть не привелось.

І мов обман, і наче без обману

Від сап`Янці до смоляних волось.

Як іви дві плакучі дуги-брови,

Розвіяні вітрами врізнобіч,

І переливи клекітної мови...

Навіщо це усе одній тобі?

Я ковилове море переплинув,

Я подолав і звіра, і розбій.

Уже б вертать пора, та наче клином

Весь білий світ зійшовся на тобі.

В нас клином клин! У нас давно не крадуть...

У нас за серце серце віддають.

А ти мовчиш. Втікаєш... Я вже ладен

Купити зраду, щоб тебе умкнуть.

Купити зраду? Світе розпродажний,

А як любов? Її вага – ніщо?

Мов чайки, квилять половецькі мажі...

Пучок Євшану зіб`є стріл пучок...

Знай, половчанко, Диким Полем ткана

Для вуст моїх жагучих і для рук:

Спать ляжеш в білих вежах Шаруканя,

Прокинешся у київськім бору.

ТРАВОПЛИН

Ця стежка царство трав перебріда

І роздає по спогадові травам.

Холодній м`яті вранці резеда

Розкаже щось веселе і лукаве.

А м`ята по-зимовому зітхне

І відшепоче, що недавно зовсім

Тут весняного бачила мене,

А нині я уже ступив під осінь.

Дурман відкриє, як я дурманів

І кланявся до ніг зорі ранковій,

Як граючи у морі дивних слів,

Не міг зорі сказати дивне слово.

-- Ух, я б його! – гукне Петрів батіг

і хльосне – аж посипляться блавати. –

Такій зорі не кланятись до ніг,

А споришем ласкавим припадати.

Спориш, покривши забуттям стежки,

Вужачо сикне:

-- Прош-шу не чіпати,

бо утеч-чу, як с-схочу, навпрош-шки

Будяк шаблі рішуче підведе

І, збивши на потилицію корону,

знічев`я кине:

-- Що то – молоде...

Словечками молилося на лоно.

Нечуй-трава перекричить вівсюг,

Од цих розмов калина зрожевіє.

І травоплин покотиться на луг –

Поворожить на ромашкових віях.

***

Наначе здогадом осяяв себе одного серед всіх...

Таке привітне і русяве приспалося до рук моїх.

Відчуло – руки м`якші всього, і в них для снів

своє тепло.

Збагнуло – спиниться дорога, і вже тих рук,

як не було.

Так сон всі відстані подужав,

що не під силу і літам.

Сиджу над ним і очі мружу

чи я ще в нім?

чи хтось вже там?

***

Не з самоти життя моє, не з самоти:

Хто тінню крив його, а хто – світив.

Забулись руки. Очі не забулись,

в яких перехрестилось кілька вулиць:

одна з них – я, і ніжнім лезом – ти.

На сонце сонях голову кладе

І зазира бджолою з ночі в день,

І посіва терпким пилком на тебе,

що мав би стати найсолодшим медом...

Та літо було пізньо-молоде.

З несамоти життя моє, з несамоти:

хто проклинав його, а хто – святив.

В чиїх очах на перехресті вулиць

Спинився я?

Чи варто далі йти?

***

О скільки літ моїх цвітінь

Холодним градом перебито.

Переіржав літа мій кінь

Із місяцями на копитах.

Узди не знав, вудил не мав,

Ні сідел, ні попруг не відав.

Невже за нами ніч німа,

А після нас не стане й сліду?

А перший вишнегубий сон

Під вітру кругойдучі тіні?

Як м`яко світиться пісок

На нецілованих колінах.

Як в струменях розвійних кіс

Шукати подих, а знаходить

Імлу очей, де перший подив

Ще не доцвів до перших сліз.

Лиш озирнись – і ніч світа,

І день попереду незжитий...

Та хай їм біс, отим літам,

Що потравляли під копита.

***

Горбами в небо до весни човни

Морозяну засмаглу ловлять мовчки,

В наляканих завіями синиць

Урвалась пісня і замерзли очі.

-- Рип-рип!

Дніпро під льодом важко ходить.

І спину дужу пружить, та дарма...

Спромігся тільки на маленький продих

І підгляда, що витворя зима.

***

Пестливий с-с-сик о-с-сик –

Скидає ліс схололу шкуру.

Світлим муром

Звелись осики в піднебесну синь.

Снопи соломи сонце з висі сипле

на трави озеленені до дна,

В сувоях листя дихаючи охрипло,

старезним старцем соня засина.

На басовій струні щось ворон бренькнув,

Кривляка-сойка на смішній струні.

До танцю зготувалися опеньки

На рідному на муховусім пні...

***

Як явориний в ярмищі ятриться.

Гарячі кольори скрадають зоревид.

Прощальними крильми зшивають небо птиці,

Вхопивши на льоту дощу несмілу нить.

Ще трохи і черкне зчорнілих хмар хламиду,

Мов кишеньковий злодій, листопад.

З розкрою на дрижачих ніжках вийде

Імжа-сльота й перейде в дощопад.

За день, за ніч ціпи його змолотять

У лісі – листя, трави – на лугах.

Від холота лиш де-де відзолота

Лишиться, тільки вже не дорога.

Стемніла, зблякла, як всотала сутінь

Зажурних днів прощання із теплом.

А там в остудний ріг затрубить грудень,

І коні вдарять срібним копитом.

І заіржуть над яром в білих ярмах.

(ба ні, уже не в ярмах – в хомутах!)

І бубонці льодово-пекторально

Нового бога розпочнуть вітать.

***

А генію не треба пізнавати,

що натворили дурні й мудреці.

Хто землю продає, продасть і матір.

У бога – співтворці,

у чорта – спічортці.

І ті, і ті не з безнадії творять,

хто з каменю, а хто із міражів

всесвітнє вічно терпне беззаконня

для тіла наче й наче для душі.

А вже по тому дивним гласом здіймуть

свій Доброслав по імені... Пасалом...

На брата – брат, обійми – на обійми

помножаться й затягнуться вузлом

до посиніння, до тяжкого хрипу...

І розв`язать ні в кого сил нема.

А генію не треба буть великими

аби обман помножить на обман:

він візьме лезо в руку не зло вражу,

черкне на злеті павутинну нить

і кине лезо. І спокійно скаже:

-- Напевне, й так в цім світі можна жить...