РЕТРО

Свистить заклично чайник на вогні.

Муркоче мирно кішка на підлозі.

Годинник час карбує на стіні,

Вночі і вдень. Неначе у знемозі

Скупий король карбує таляри.

Вже міхів сім набив сердега злота.

Гей, зупинись, вернися, повтори!

Ні, не стає, не слухає, сволота!

Все цок та цок... На скронях сивина,

У грудях тисне, нидіє у серці.

Похмурий біль, що суне як мана,

І втомлене обличчя у люстерці...

А де ж вони, ті сонячні літа?

Коли було: від усмішки яснієш;

Коли здавалось, не ходив – літав,

Не вмів та міг, а зараз, хоч і вмієш....

Немов учора мав ще при собі

І шал і хист, і бігав до дівчинки,

І здатний був на дружбу і на бій,

І на любов, і на шалені вчинки...

Носив «болонью», мріяв про «джерсі»,

Мугикав «Бітлз», Висоцького й «Смерічку».

І за чотири роки, як усі,

Виконував чергову п’ятирічку.

Профком, партком, і черги й дефіцит,

І кисле пиво й премія в бригаді.

На паливний – дістати антрацит,

І прапори червоні на параді...

Минуло все. Сидиш у напівсні,

Бухикаєш у теплий комір светра.

І вже твої улюблені пісні

Звучать нечасто у програмі «ретро».

І ретросни шкребуться у вікно,

І ретросум постукує у скроні,

І потяг твій вже не «швидкий» давно,

І ти один на дощовім пероні.

2004 рік

ЗИМОВИЙ ПЛЯЖ

О, цей засніжений пляж!

Вибілений і безгрішний.

Я його пам’ятаю іншим,

Але може то був міраж.

Капало сонце в пісок,

Десь верещали діти

І виходили афродіти,

Ніжку ставлячи на носок.

Нині тут сніг і сум.

На морозі палають вуха.

Звівши комір, крізь завірюху,

Спогад теплий несу...

1998 рік

*****

Пахучим трунком пахощі пливли.

Замріяно цвіли маслини червня.

А ми перекидалися знічев’я

Словами, що як вишні, одцвіли.

Але на вишнях тільки пустоцвіт,

А у словах – знервованість і втома.

І ти, така буденна і знайома,

І я, такий ображений на світ.

Навіщо ми пережили сніги?

Навіщо ми пішли в зелене літо?

Нас остудили дикі первоцвіти

І жар кохання вже не до снаги.

Як пам’ять незабутньої зими,

Нам тополиний пух лягав на плечі.

Та надто пізно, надто не до речі,

Бо вже у літі розчинились ми...

1994 рік

КРАСА І Я

Пробач мене за мимовільну зраду.

Для зради я і привід не давав.

Як не давав собі хмільному раду,

Коли нагнувся і поцілував

Її коліна...

Ночі і світанки

Влили до вуст рожевої роси!

І ти мене забути не проси. –

Я не лякливий слинявий коханець.

Скоріше я невиліковний бранець,

Довічний раб одвічної краси!

Я раб краси.

Я з того покоління,

Яке розбило бюсти на каміння

Брехливих ідолів. Розгублене єство...

Та є краса – єдине божество

Достойне ще колінопреклоніння!

Ти бачила, як ластівка грайлива

П’є воду розігнавшись на льоту?

Не буде річки – навіть у сльоту

Вона від спраги змучена загине.

Хай хоч маленьмим тихим озерцем

Живе краса!

І, щоб не оступитись,

Я мушу нахилитись і напитись.

Я раб краси. Не лай мене за це.

1994 рік

*****

Я мусив би вам говорити

Про сиві набридлі дощі,

Що знову минається літо,

І падає листя з кущів;

Що краще лишилось позаду

І вже не повернеться знов.

Я мусив би вам говорити...

А я говорю про любов.

Я мусив би вам говорити

Що линуть- минають роки,

Що майже дорослі вже діти

І біди кругом, як вовки;

Що хижо чатують хвороби

І не зігріває вже кров.

Я мусив би вам говорити...

А я говорю про любов.

Я мусив би вам говорити

Про лави буденних подій.

Що лютий злодіїсько вітер

Розмів уже замки надій;

Що гасне потроху багаття,

А в нього ж не кинути дров...

Я мусив про це говорити,

А я говорю про любов!

1998 рік

МУЗИКА

Коли музика будить в тобі

Ненароком загублений спогад,

Ти ховаєш стривожений погляд

У байдужій строкатій юрбі.

І тамуєш поквапну ходу,

І гадаєш: чим серце зігріте,

Може залишок давнього літа

Я у ньому сьогодні знайду?

І пригадуєш, скільки годин,

Скільки днів затамованим чаром

Та мелодія в серці звучала,

Але ж ти був тоді не один.

Бо ще осінь не стала в журбі,

Опустивши долоні в листопад,

Бо не став іще спогадом спогад,

Той, що музика будить в тобі

1980 рік

*****

Чому це мокрий сніг так обережно

Сьогодні впав на голочки сосни?

Десь у хистке лютневе узбережжя

Вже б’ється хвиля ранньої весни.

Уже вітри даруютьть нам неспокій,

Уже сльоза закапала з беріз,

І ранок настає такий високий,

Неначе в нім хтось грає вальс- капріс

.

1980 рік

СТАНЦІЯ

Коли запитують мене, звідкіль я родом,

Я не кажу: з Миронівки. Дарма

Що вісім літ ходив у дощ і бродом

Крізь заметіль, коли була зима,

У третю школу. Як я не старався,

Та почуття до міста все ж мовчать.

І Владиславці я не присягався,

Хоча й сія у паспорті печать.

Коли запитують мене, звідкіль я родом,

Не кваплюся я, поспіх недоцільний,

А усміхаюсь тепло й без погорди

І одмовляю тихо: Я станційний.

І спогади виструнчуються дружно:

Руда на шпалах, грудка сірки в жмені,

І товарняк, що довго і натужно

Долає міст лункий через Бутеню.

Оце моє, знайоме до нестями,

Я так любив цю музику просту.

Уперше я почув не голос мами,

А перестук вагонів на мосту.

Там світлофори із очима злими,

Там стрілочників жовті прапорці…

Ми бігали на колії малими

Збирати різнобарвні камінці.

Здирались хутко по вагонних стінах,

Мостили під колеса п’ятаки,

А збиті садна рясно на колінах

Рябіли наче вкраплені зірки.

Ми тут жили з весни і до морозів,

Росли на шпалах, наче будяки,

І теплий дух з важких електровозів

Нас обвівав і лаялись дядьки.

А ми тікали десь поміж составів,

Здирали нігті, зойкали до сліз,

І шморгали носами й виростали

Під ляскіт зчепів і постук коліс.

І вже ходив по хліб я до вокзалу.

Десь туркотів тихенько тепловоз,

А черга нервувала й виглядала,

Чи з’явиться конячка - хлібовоз.

То був не хліб, а коровай безцінний,

Такого не знайдеш і за віки.

Його купити прагли всі станційні

Й збігалися усі провідники.

А ще було морозиво. В їдальні

По п’ять копійок теплі пиріжки,

Солодка газ – вода у дяді Вані,

У тихому книжковому – книжки.

І нині, як лискучу рейки смужку

Переступлю, то згадую умить

І батькову прогріту піскосушку

І міст, який і стогне і гримить.

А як приємно вийти до перону

І знов почути, що швидкий прибув.

Вдихнути легко і струснути втому:

Я тут і я нічого не забув.

Погончики на плечах у службовців,

Прожектори крізь сутінки густі,

І радісне хрипіння гучномовців:

Знайшли таки повітря у хвості!

На клумбах чорнобривці і гвоздички,

Між колій десь прив’язана коза,

Стрімка проворна гусінь електрички,

Південний парк, північний парк, вокзал…

Чи сам на сам, а чи перед народом,

Чи нині чи, як стану на межу,

Як хто мене спита, звідкіль я родом,

То я йому на станцію вкажу.

2004 рік

*****

Ти схожа на серпневу ніч.

Така ж неквапна і спокійна,

Така ж холодна й непокірна,

Так само повна протиріч.

Серпнева ніч – прозорість неба,

Падіння яблук, лиск очей,

Падіння одягу з плечей,

Падіння в ніч, падіння в тебе.

Ти схожа на серпневу ніч.

Така ж терпка й холоднороса,

Глибокоока й чорнокоса,

І в глибині – горіння свіч!

Ні, ти не жінка! В тому й річ,

Що не дожить мені до ранку, –

Ти поглинаєш без останку,

І я біжу тобі навстріч...

Ти схожа на серпневу ніч.

1993 рік

НЕНЬКА

Буває так, що прийдеш ти провідати

Стареньку матір, а вона нездужає.

Й відра води з криниці їй не витягти,

І господарство впорати не здужає.

Ти допоможеш, ти ж бо син, ти мусиш.

Поправиш ринву, зілля пообкошуєш…

В обідній час шкуринкою закусиш.

Борщу не буде – що ж, не порозкошуєш!

Зайдеш у хлів, пудові взувши чоботи,

І на город – цибуля в бур’яні уся.

Ще й сам навариш матері посьорбати.

Не дорікнеш, мовляв: щось розпанілася!

А є ж у нас Вітчизна – ненька горлиця!

Бува і їй недужиться та квилиться.

Як заболить, чи не до нас пригорнеться,

Не до дітей утомлено прихилиться?

А ми до неї, мов з-за пліч нагайкою:

Де хліб, де сіль? Розсілася, розбестилась!

А ми до неї з докором і лайкою…

Не лаймо матір, бо вона ж нас пестила

Терпким зелом, черешнями і грушами,

Діжею-сонцем, що за обрій моститься.

Не лаймо матір, не холоньмо душами.

Не лаймо неньку, бо таке не проститься!

2003 рік

ДІАЛОГ З ЮНІСТЮ

– Дозвольте запросити вас на танець.

Це білий танець, вам його дарую.

– В моїй душі вже осені багрянець.

Боюся пані, я вас розчарую.

Мене сікли дощі і били грози.

Пізнав я болі, розпачі і зраду,

Замерзлість душ, міцнішу за морози...

– Пусте! Я дам вам радість і розраду.

– Тягуча втома висне на раменах.

То втома літ, її не кинеш долі.

Зтьмяніли барви на моїх знаменах,

У серці пустка і покірність долі.

В моїм житті такі були бувальці,

Що я вже просто спокою радію...

– Я закружляю вас у тихім вальсі.

Я поверну вам віру і надію.

Пірнайте в ніч, забудьте сум і відчай!

Хай понесе вас музики лавина.

Та ну ж бо, зазирніть мені у вічі!

Ще ж не кінець, ще тільки середина!

2003 рік

*****

А Владиславку знову дощ минув,

Хоч нам його і сватали прогнози.

Отак завжди, коли в людей морози,

У нас моква, а ждеш, аби линув,

То йде не дощ а, ну хіба що, сльози!

У Шупиках он за грозою грози,

А Владиславку знову дощ минув…

Чи ми гріхів набралися, як бліх,

Чи ми такі п’яниці, чи гулящі,

Що кинув нас Господь напризволяще?

У Козині он кажуть, як на сміх,

Все град побив і в Ємчисі не краще,

– За день і сонця промінь не мигнув,

А Владиславку знову дощ минув…

Хтось чув, узавтра, буцімто, «прорве»,

Та то, либонь, даремні теревені.

Вже жабам по коліна у Бутені,

А над Яхнами хмара знов пливе.

Ну хоч би хто приніс дощу у жмені!

Та розвернувся дужо, та махнув…

– Ех, Владиславку знову дощ минув!

2003 рік

*****

День минає, неквапна подія.

Я тебе проводжаю додому.

У очах твоїх трішечки втоми,

А в моїх іще трішки надії.

От і все, ми удвох на порозі,

Ти цілуєш мене на прощання.

Твоя усмішка – ревне знущаня,

Та я мовити слово не в змозі.

Небо краплями землю лоскоче,

Зачиняються двері поволі.

Озирнись, я ж у тебе в неволі!

Але ти озирнутись не хочеш...

Розмовляють між собою сади,

Розмиває водою сліди.

Дощ. Та я вже звик до води.

Я стаю, бо а раптом: Зайди!

1993 рік

*****

Чи продовжиться літо, чи врешті

Відцвітуть, наче мрії мої,

І червоні червневі черешні,

І липневі лопіві гаї?

Ніч в’язка, мов пахуча олія,

Затікає в шпарини й кутки...

Пух тополі мощу в узголів’я,

Листопадовий лист під боки.

Та мені не заснути до ранку,

Бо куди не тікай, все одно, –

Осінь, наче зрадлива коханка,

Зашурхоче дощем у вікно.

Відчиню і промовлю: Нарешті!

А подумаю: Мрії мої!

Де ви червня червоні черешні!?

Де ви липня липові гаї!?

1993 рік

*****

Дні минуть безсилі і безсині,

Ляже ніч на землю п’тірнею,

І тумани тупо і всесильно

Попливуть над гострою стернею.

Сяде ворон і прогнеться гілка.

Лист паде – земля на те попросить.

За вікном стоїть самотня жінка,

Осінь.

*****

Дві жінки – жінка дня і жінка ночі

У мріях нам являються щодня.

Одна поваги й відданості хоче,

Розумна і проста. Це жінка дня.

А друга – то падіння в глибину,

Палкої плоті жадібне жадання.

Як ці дві жінки сходяться в одну,

Ото і називається – кохання.

1993 рік

СНІГ

Ти ще продовжуєш з’являтися мені

Бува в передсвітанковому сні,

Але від цього сон вже не тіка,

Хоч ти така ж самісінька, така,

Яка була минулої весни,

Як ще тоді приходила у сни.

Здається, час твою красу лиш множить,

Але тепер мене це не тривожить,

Як не тривожить вранці навесні

Лапатий білий березневий сніг...

1980 рік

*****

Розпечено-червоне сонце

Виникло з ламаної геометрії дахів,

Заплуталось у мереживі телеантен на них,

А потім, спаливши пута,

Злетіло в небо,

Наче виштовхнуте невидимою струною.

І краплі танучого неба

Упали росами в лани,

В очах посіяли льони,

Усі шибки залляли вщент,

Вплелись фіалками в волосся...

Чи правда це,

Чи лиш здалося,

Що й ти була під тим дощем?

1980 рік

*****

І я повернувся й пішов.

У грудях кривавилась рана глибока.

То серце моє залишилось у тебе,

А я повернувся й пішов...

*****

Я будував повітряні замки

І замки на піску.

Один за одним.

А виявляється, що люди

Давно вже в замках не живуть!

*****

Неначе повертається зима

Пахучим снігом на вишневих вітах,

І вже границі світові нема,

І сну нема від світа і до світа!

*****

Ти пішла,

Але пам’ять про тебе

Ще довго трималася

На кінчиках моїх пальців...

П’ЯТИЙ ДЕНЬ

Навіщо ти всміхалася мені,

Коли не мала щастя дарувати?

Осліплений, я жив чотири дні,

Чотири дні в твоїх очей вогні...

*****

Цей ланцюжок

Я розірвав на її шиї.

Навіщо? –

Разом із ним розімкнулись

І руки мої...

*****

От і ще один спогад

Холодним листом

Тихенько впав на осінню алею

Моєї пам’яті...

1980 рік

*****

До мене Бог і Ти, одразу

Прийшли. Упав я вам до ніг.

І сумнів кинув, як заразу,

І сум і сон свій за поріг.

Та ти мене хотіла всього,

І я, знеможений, коривсь.

Але не забував про Бога, –

Я милувався і моливсь.

І ти пішла. Твою дорогу

Прокляв, не бачачи вини.

Але не стало в мене й Бога.

Лишились тернії й терни.

І знов ходжу я нехрещений,

І над хрещеними сміюсь.

Прости мене і я, прощений,

Змилуюсь, змилуюсь, змолюсь.

1993 рік

ПРОЩАЛЬНИЙ НАПИС

Забудь і коней вороття

Не бий у боки стременами.

Бо не зупиниться життя

З тим, що минулося між нами.

Пожовкле листя відлетить.

Натомість виросте зелене...

Не засмути щасливу мить

Зів’ялим спогадом про мене.

1994 рік

*****

Мав я вірного друга в дитинстві

І гадав, що той час не мине.

Та минулися роки барвисті

І мій друг просто зрадив мене.

Але ми відхилились від теми,

І не в бідах і прикрощах суть, –

Сніг упав на мої хризантеми,

Але ще хризантеми цвітуть!

Я кохав, як наївний хлопчисько.

У руках тримав сонце ясне.

Небо сяяло так урочисто!

Та вона залишила мене.

Але ми відхилились від теми,

І не в бідах і прикрощах суть, –

Сніг упав на мої хризантеми,

Але ще хризантеми цвітуть!

Я не був ледацюга й нероба,

До схід сонця ходив по ріллі.

Та підкралась підступна хвороба

І нагнула мене до землі.

Але ми відхилились від теми,

І не в бідах і прикрощах суть, –

Сніг упав на мої хризантеми,

Але ще хризантеми цвітуть!

Я не кинув себе на поталу, –

Посадив хризантеми в саду.

Але поки вони розцвітали, –

Білий сніг вже кругом на виду.

Але ми відхилились від теми,

І не в бідах і прикрощах суть, –

Сніг упав на мої хризантеми,

Але ще хризантеми цвітуть!

1993 рік

*****

Дозволь, я поведу тебе під руку

У біле поле, в тихий снігопад.

Дозволь, я прожену від тебе муку.

І хай не повертається назад.

Пухка зима повільно й урочисто

Сховає слід, неначе жар зола.

І біла ковдра, неймовірно чиста,

Укриє наші змучені тіла.

Ми довго йшли холодною сльотою.

Нога в пітьмі ламала перший лід.

Ти грішною була й була святою.

Вела вперед і пленталась услід.

Минали дні, гарячі і холодні,

Лили дощі осінньої пори.

Щодень углиб росла життя безодня,

Щодень зростала пам’ять догори.

Навіщо світ такий прямолінійний? –

Зворотний шлях не діждеться мене.

Щоразу рай – далекий і біблійний,

Щоразу пекло – поруч і земне!

Хоча вини моєї в тім немає,

А може й є. Залишимо сльоту!

Ні, я не пропоную тобі раю.

Я тільки пропоную чистоту!

Вже он і час, втомившись ідучи, став.

Чи циферблат негода замела.

Пухка зима повільно й урочисто

Змете наш слід, і сніг немов зола...

1994 рік

*****

Ядучий дим і жебраки вокзалів,

Масний асфальт, замащене життя.

Ми іншого й не знаєм до пуття, –

Ні чистих рік, ні слів, ні ідеалів...

Замість грибних – кислотні ллють дощі;

Замість роси – пилюка на сорочку.

Помітили, що зникли вже хрущі,

І не гудуть в шевченковім садочку?

Понуро йдемо в жовту осінь ми.

Покірно ждемо сизої зими.

А я радію – не люблю громи.

Хай прийде сніг у білому суцвітті,

Накриє срам земної наготи.

Як найбіліше з білого на світі,

Як еталон самої чистоти!

1993 рік

*****

Шумлять і спати не дають

Дерава пам’яті моєї.

Вітри безсоння листя б’ють,

А коні смутку воду п’ють

З ріки прозріння і стають

Під бич вини і бич не б’є їх.

І листя падає до ніг.

А скоро упаде вже сніг.

І днів моїх чорніє стіг.

Стовбичить, наче псам на сміх!

Мене забудуть і махнуть

Напівзневажливо рукою.

А я шукаю кляту суть,

Вергаю буднів каламуть,

І дні неприбрані пливуть

Кудись холодною рікою.

І листя падає до ніг.

А скоро упаде вже сніг.

І днів моїх чорніє стіг.

Стовбичить, наче псам на сміх!

Ідіть, дивіться й не кажіть,

Що ви не бачили й не чули! –

Ще свічки полум’я дрижить!

Ще я живий, ще хочу жить!

Ще день осінній, що біжить,

Мене прозорістю розчулив!

Ще листя падає до ніг.

А скоро упаде вже сніг.

І днів моїх чорніє стіг.

Стовбичить, наче псам на сміх!

1993 рік

ТЕОРІЯ ВІДНОСНОСТІ

Жовте листя, мов квитки у осінь,

Вітер між вагонами розносить.

Я стою у протягах вокзалу,

Ніби ти не все іще сказала.

Все минуло, літо і кохання,

І ні слова на моє зітхання;

Силует твій губиться на тлі

Самоти в загидженому склі.

Поїзд рушив, стогнуть перегони.

Згадую Ейнштейнові закони, –

Мить в купе і вічність на пероні...

О Ейнштейн, все вірно у законі!

Жовте листя, мов квитки у осінь,

Вітер між вагонами розносить.

Два листочки я візьму для нас. –

Може ще повернеться наш час?

Твоя любов, як марево,

Розтала в високостості

І пізнаю я заново

Теорію відносності:

Як гріла ти моє плече, –

Той час минув хвилиною,

А час самотності тече

Рікою тихоплинною.

1993 рік