Гімн Київської області

Зустрічає сонце співом солов’їним

Край ланів широких і лісів розмай —

Київщина рідна — серце України,

Давній і прекрасний хліборобський край.

У містах і селах над Дніпром і Россю

Розцвітай веселкою, щастям розцвітай,

Щоб в добрі і злагоді нам усім жилося,

Київщино мила, ти наш славний край.

Із твого коріння — початок держави,

Від часів прадавніх йде твій родовід.

Працьовиті люди — твоя міць і слава —

Творять нову повість полум’яних літ.

Під бакиттю неба в золоті колосся

Ти побідоносно до вершин злітай,

Щоб усе намріяне у житті збулося,

Київщино люба, ти наш рідний край.

Затверджено сесією

Київоблради 14 січня 2002 року

***

Сховалось сонечко за обрій,

На землю опустилась ніч,

І надвечірня прохолода

Торкнулась пліч.

Разками жовтого намиста

Вечірнє місто виграє.

Серед віконечок барвистих

Твоє.

Воно так світиться примітно.

Його не сплутаєш на мить —

Ямимось особливим світлом

Воно горить.

***

До настрою плаксивої погоди

Хіба додати декілька штрихів:

Два-три мазки сумної непогоди

Від телефонних міжміських дзвінків,

Твої слова, нанизані на вічність,

Та погляд твій крізь запітніле скло…

А може це надумана трагчність

Того, що є,

Не того, що було.

***

Ніч. День.

Ніч—день

Самотній дощ над містом йде без тебе

Ніч—день

Дощ йде —

То за тобою плаче навіть небо.

В цю мить

Десь мчить

Варшавський поїзд, що тебе відвозитть.

Лишила ти мені

Мої сумні пісні

І крапельку дощу, прозорі сльози.

Осінь

Пам’ятаєш ту чудову осінь…

Нашу осінь, теплу, без тривог —

Золотавих барв різноголосся,

А посеред осені — ми вдвох.

Осінь, осінь

Тихо догора…

Осінь, осінь —

Ніжності і спогадів пора.

Двоє невагомою ходою,

Обійнявшись, осінню ідуть.

Впізнаю у них я нас з тобою,

В них кохання наше впізнаю.

Хай не все, що мріялось, збулося,

І не поєднала доля нас.

Та у нас була чудова осінь,

Незабутній, неповторний час.

Осінь, осінь…

Лілейовий сум,

Осінь, осінь

У долонях спогадів несу.

В спогадах я бачу знову й знову

Осені мереживо — шиття,

І тебе з букетиком кленовим,

Що ідеш через усе життя.

Осінь, осінь,

А на серці щем…

Осінь, осінь

В спогадах навіяних дощем.

***

Ще зранку листя сиротіло,

А вже під вечір перший сніг,

Потроху танучи несміло

На прохолодну землю ліг.

…Чи осінь саваном біліла,

Чи може то зима прийшла.

А так морозів не хотілось —

У літо прагнула душа.

***

Ми, власне кажучи, й самі не пам’ятаєм

Причин образ. та і не в тому суть.

Нас все одно щось вперто розділяє,

Щось не дає образам тим заснуть.

Душа нуртує як відкрита рана.

І від думок вже боляче стає.

Ми віддаляємось невпинно, невблаганно.

І оправдання в кожного своє.

Примирення даремно спроба кожна

Та справедлива істина одна —

Розбитий келих скреїти ще можна,

Та він вже не триаатиме вина.

***

Займались вечірні зірниці,

З’являлись зірки де-не-де…

Коли вже нарешті скінчиться

Цей довгий-предовгий день?

Для мене він став щонайгіршим

Із тисяч і тисячі днів —

Тебе я побачив із іншим,

Я з іншим тебе зустрів.

Ви йшли алеєю парку

І, віри собі не йму,

Тебе цілував він палко,

А ти посміхалась йому.

О, краще було б не бачить:

Його поцілунки, твій сміх…

Не зможу цього пробачить,

Якби і хотів — не зміг.

Скоріше б усе забути,

Та ревнощі вперта річ —

Вони не дадуть заснути,

Це буде безсонна ніч.

Пив мед — а тепер отруту.

А що ж бо ти думав. Отож.

Свої помилки спокутуй,

Чужі помилки також.

На тлі золотого неба

Лиш контури чорних дерев.

Я думаю тільки про тебе,

Я думаю тільки про тебе,

Я думаю тільки про те…

Листопад

Пливуть дерева в сивому тумані,

Оголені як суть у листопад пливуть.

Пливуть вони, заплутавшись в омані,

В осінню каламуть, ук у останню путь.

О, листопаде! Барви занімілі.

Тепер вже все одно,

Тепер вже все одно.

Ти чорнобіле, чорно-, чорнобіле

Німе кіно.

Холодний дощ змиває акварелі,

Останній промінь згас. Невже прийшов цей час?

Пожовкле листя втоптане у землю,

Чи є в життя у нас хогча б останній шанс?

О, листопаде! Барви занімілі.

Тепер вже все одно,

Тепер вже все одно.

Ти чорнобіле, чорно-, чорнобіле

Німе кіно.

До берега зими нас гонять заметілі

І холодів сезон їм вторить в унісон.

Навіщо нам тепер зазнання запізнілі.

А на вітрилах крон такий солодкий сон.

О, листопаде! Барви занімілі.

Тепер вже все одно,

Тепер вже все одно.

Ти чорнобіле, чорно-, чорнобіле

Німе кіно.

***

Твої слова як сніг.

І погляд твій як лід.

Пішов у ніч і зник.

Твій слід.

***

Під мелодійний вальс

Тихенько, крадькома

Прийшла вночі до нас

Зима, зима зима.

Кружля сніжинок рій

Серед густих ялин,

У світ казкових мрій

Полинь, полинь, полинь.

А сніг іде, іде,

Спиняє часу біг.

І поимисли людей

Такі, як перший сніг.

Журавлику небесний

Іще болять війни тієї рани,

Не висохли ще сльози в татерів,

А вже нові «чорнобилі» й «афгани»

Пройшлись залізом по серцях синів.

Назавжли опустіла рідна хата,

Осиротіла праведна земля…

І вірить, і не вірить скорбна,

І до портрета сина промовля:

— Хоча б на мить, хоча б на мить воскресни.

Хоча б якусь нам вісточку подай.

Синочку мій, журавлику небесний,

До батьківського дому прилітай.

Вишневий сад буяє білим цвітом,

Ласааве сонце горнеться до ніг.

І як такому диву не радіти.

Та все це, все це тільки для живих.

Горить лампадки вогник негасимий,

В скорботі тихо линуть нчі й дні.

Шепоче мати: — Синку, сину, сину!

О, як мені без тебе жить одній?

Хоча б на мить, хоча б на мить воскресни,

Хоча б якусь нам вісточку подай.

Синочку мій, журавлику небесний,

До батьківського дому прилітай.

***

З глибин земних крізь сіть коріння

Невпинно пророста каміння

Віками.

Земля в родючої, пухкої

Стає пустельною, твердою

Мов камінь.

Життя людське! Ти дуже рано

Наносиш серцю чорні рани

Несеш його в сирі подоли,

Та серце каменем не стане

Ніколи!

***

Ти чому така сумна

(віють смутком твої очі)

і чому твої вуста

посміхнутися не хочуть?

Ти навколо подивись

лине сміх, буяє радість.

І я прошу — посміхнись,

Посміхнися, світла радо…

***

Дата народження, тире і дата смерті.

Невже це й все, що залишаєм ми

Нащадкам після себе?

В круговерті

Буденних справ то літа, то зими

Вирішуєм свої земні проблеми,

Яких не меншає, скоріше навпаки

І справи звершені — то лише леми

До справ майбутніх. Та летять роки

До тої миті, коли дня якогось

Смерть враз і нас з лиця землі зітре

І вся історія всього життя людського

Уміститься в безжалісне тирне.

Химерний блюз

Спливає ніч. Стихають голоси.

Пустіє ресторан. Свічки згасають.

Акторка невимовної краси

Співає.

Акторка невимовної краси

Співає блюз прекрасно й неповторко,

Химерний блюз прекрасно й неповторно,

Химерний блюз, написаний в часи

Мінорні.

Всіма забутий дивний саксофон

Блукає серед бісеру раяля,

І гірко плаче скрипка — камертон

Печалі.

З чарівних звуків спретений канон

Закутаний в даданний дим хоралів.

Сприває ніч повільно в напівсон

Вуалі.

Спливає ніч. Стихають голоси.

Пустіє ресторан. Свічки згасають.

Акторка невимовної краси

Співає

Химерний блюз.

***

Ми цілувалися у житі

А десь у серпня на межі

Веселе і кумедне літо

Купалось в сонячній діжі.

І бризки осяйного світла

На спраглих танули губах

І дві душі в єдину злиті

Пливли у синіх небесах.

***

теплим сонцем напоєні вщерть

пахнуть яблука срібними росами,

пахнуть медом і щедрим дощем,

пахнуть зорями…

Пахнуть осінню…

***

самотній дощ

всі ніч ішов на містом.

Без тебе…

***

Природа вся у падолисті…

Повторно-неповторна мить,

Над занімілим давнім містом

Осіннє вогнище горить.

Палалхкотять красою клени

Серед замніяних беріз…

А осінь вже прийшла до мене —

Сумна й зворушлива до сліз.

***

Стояли теплі і прозоро чисті

Осінні дні — божественна краса!

Настояне на золотому листі

Проміння сонцем розсипалось в небесах.

Земля розморено дрімала на осонні,

В жовтогарячих грілась кольорах.

Осінній дух, нірванно напівсонний,

Ховався по задвірках і дворах.

Блукали запахи у вересневих квітах,

Снуало павутиння міражі…

Осінні дні — дні бабиного літа —

Гармонія природи і душі.