* * *

У ріднім батьковім саду

Причепурились любовишні,

Збудили сни мої колишні…

В тополь питають, чи не йду

Прибрати хату до ладу,

З могил забрать вінки торішні.

У ріднім батьковім саду

Причепурились любовишні.

А хата завше на виду,

У ній перехилився стрижень.

Город дотягся аж до вишень

І стогне хвіртка на біду

У ріднім

батьковім

саду…

* * *

В моїх споминах чистих

Знов дитинство і дім

Там танцює в намистах

Мама з татом моїм.

Жаль, давно вже немає

Спільних днів і ночей.

І ніхто не втирає

Сльози з вікон-очей...

ДІД

Неначе цвях у серце вбитий:

У діда загадки зі слів.

Ріка і луг, росою вмитий,

І нерет в озері, що сплив.

Дрімає сонце, вічний вітер

Чіпає, швендя, ліс лози,

Голубить ряску, трави, квіти,

Обходить стомлені вози.

В човні карась, мов кінь, гарцює,

А дід застиг — відчув біду:

«Ми, — каже, — внуче, тут гостюєм —

Додому скоро я піду...»

І він пішов… навіки… з миром,

І цей відхід мені пече.

За сивим дідом човен сірий

Сльозами чорними тече...

* * *

Прожили дід із бабою роки і роки,

Про себe говорили: « Живем як усі.»

Не розтринькали слово любов, а щокроку

Спільне сонце стрічали в яскравій росі.

А як діда не стало — кохання щоранку

До ріки, як звичайно, стареньку вело.

Не вернувся собака, зірвавсь біля ґанку,

І на дідове серце остигло село...

* * *

Дружині

Мені так хочеться зігріти

Тебе. І зорі прихилить…

А як забракне слів, то квіти

Навчать любить.

СРІБНЕ ВЕСІЛЛЯ

Ось, кохана, і срібне весілля,

І вогонь у душі не погас.

Ти від квітів п’янка, не від зілля,

І незвичних обручок для нас.

У житті, що й казати, буває

(Десь у радості, десь у журбі)

Пані відстань тіла розділяє,

Та не слід побиватись тобі.

Якщо серце твоє потривожить

Чорна відстань, внесе каламуть —

Ці обручки мобільні поможуть

Всю планету, як палець, замкнуть…

БАЛАДА ПРО ТРАГІЧНЕ КОХАННЯ

Варварі Довженко і її коханню присвячую

Хтось під серцем штовхається ніжно —

Свіжих спогадів їй не спинить...

(Це синочка коханого ніжки —

Серце любляче грає, тремтить).

Перед нею таємне вінчання,

А в душі вищебечує сад.

І п’янить безбережне кохання,

І акорди беруться у лад.

Раптом буря вночі увірвалась,

Поламала гілки у саду.

Та до смерті на них трепетались

Білі квіти у білім снігу...

ПУТІВНА ЗОРЯ

Світлій пам’яті моєї виховательки

Марії Назарівни Кузьменко

На манівці не збилися —

у світлі

Твої стежки

співали у росі.

Душа твоя бриніла —

дні розквітлі,

Та вже, на жаль,

в космічному таксі…

Твій слід не зникне,

бо як мама й тато

Живець свій щедро

щиро віддала.

Ми пережили

непоправну втрату,

Бо наше світло

варте джерела.

ЖАГА ЖИТТЯ

Неначе осінь золота сповна —

Ти так врожаїсто прийшла до школи.

А люди кажуть: «Ластівка одна

Весну не може принести ніколи».

Невже?

* * *

Пробило сонце сірих днів навалу,

І ви ішли,

як у лугах ріка.

Прийміть уклін,

жінки,

що спростували

Німецьку формулу —

чотири «К».

КРИЧАЛА НІМО УКРАЇНА

«Ой, що ж це з тобою, Вкраїно, зробилось?

Чому знов притихла? В очах повно сліз…

Село почорніло, хати похилились,

А тин — вужаками із дому поліз...»

…Стоїть вся обшарпана сива Вкраїна,

Лиш небо мерцями кругом підпира,

І шепче: «Я вірю, моя солов’їна

Порадує мова ще діда Дніпра».

* * *

Розперезався мирний атом

І наробив до біса лиха.

Не ґвалтував, не лаявсь матом —

Проте вбивав... красою, стиха...

Рвонув із місця, не з розгону,

Смертельний гриб розніс по світу.

Півсвіту посадив у зону

Неситу.

* * *

Усе меншає кровних братів:

Хто за обрієм, хто даленіє.

Але повно небритих братків —

Це моя Україна хворіє…

* * *

Рідна мово! Живу я тобою:

Не здаєшся, співаєш пісні.

Не зістарить тебе —

молодою

Ти смієшся і плачеш

в мені...

* * *

Є поети маститі —

їх вірші

Нам друкують товстими книжками.

Малознані, буває, не згірше

Хрест мистецтва несуть

небесами.

ГОЛОС УКРАЇНИ

Повій, вітре, на Вкраїну...

Степан Руданський

Вільний вітре, ти, серденьку,

Все-таки привіяв

На Вкраїну, мою неньку, —

Сумніви розвіяв.

Підніматись стали люди

Із колін болючих

І вдихать на повні груди

Вітер днів пекучих.

Пісня волі лине знову

Скрізь — в усі країни!

І несе у кожну мову

Голос України.

* * *

Знову Тетерів розливсь,

І співає як колись:

«Луже-друже, не дрімай,

За морози забувай,

Зелен-трави напувай.

Очі сонечку розплющ,

Та не вимокни на хлющ.

Щось в долинки заховай,

У косу лозу вплітай

І ромашки умивай...»

ЛУГ

Сюрчить, теркоче верболуг —

Коли тепло прийде до нього.

Цвіте духмяно виднокруг

Так, ніби тут хороми Бога!

Цей рай озерний берегли

Віками пращури незнані.

Від зайд некликаних. Воли

Травою пасли на світанні. Та час настав —

змели совки

Красу байдужою рукою.

Про це мовчать нові ставки —

Лиш німо стогне луг

водою…

СТРУМОК

Ніби вчора було,

як крізь землю пробився уранці,

Задзюрчавши побіг,

і зраділо усе навкруги.

Не журився і ти:

все кружляв у веселому танці

І крутив у собі

паперові легенькі човни.

Згодом сталося так,

що і ти, як і всі,

не помітив,

Що давно не струмок,

а уже мальовнича ріка.

І калина тобі

простягнула спокусливі квіти,

Ну, а поряд із нею,

в журбі,

похилилась верба.

Не засохла ріка,

хоч багато лугів напоїла,

І давно вже несла

дерев’яні й залізні човни.

Мабуть русло круте,

бо шуміла неначе на крилах,

Стала ширшою і

розгубила свої береги.

Ось і морем уже,

як вогонь, небокрай засвітився —

Ти до нього спішив,

бо не бачив такої краси.

І за мить у туман,

не вагаючись, перетворився,

Щоб вернутись на землю

в грайливих

краплинках

роси...

ЛЕЛЕЧА БАЛАДА

Там, де Тетерів завжди

примхливо несе свої води,

На високім стовпі,

аж на кручі,

лелеки жили.

Навіть діти і в думці

не сміли завдати їм шкоди —

Оберегом усього села

ті лелеки були.

І ніхто не гадав,

що обірветься щастя лелече —

Буревій полонив лелечиху

у інші світи...

Птах її виглядав,

хвилювалося серце старече,

І боявсь і на мить

від сумного гнізда відійти.

З часом в їхнє гніздо

пізня осінь прийшла, не спитавши,

Та душа клекотіла

і рвалась не в теплі краї,

І лелека на воду дививсь,

аж до неї припавши,

І йому помогло

лиш отруєне жало

змії...

ЩО, ПРИРОДО, ІЗ ТОБОЮ?

Світлій пам’яті мого учня Віталія Обаля

Що, Природо, із тобою?

Взимку сконує зима,

Ти дитя взяла з собою...

Лід і той уже сльозою

Весь просякнутий до дна.

Що, Природо, із тобою?

Мама плаче над труною.

Наче буря навісна

Ти дитя взяла з собою…

Ніби з шахти, із забою

Люди йдуть немов труна.

Що, Природо, із тобою?

Стогне і труба з мольбою —

В неї сліз уже нема:

«Ти дитя взяла з собою…

Досить. Зжалься над юрбою,

Стань такою, як була.

Що, Природо, із тобою?

Ти дитя взяла з собою...»

НЕВИДИМИЙ ВОРОГ

Неначе кульбаби пухнаті

Бриніли черешні в саду.

І тихо було в нашій хаті,

І сон віщував не біду.

Реактор в режим розплювався,

Пожежники падали з ніг.

Та відступу кожен стидався —

Від себе тікати не зміг.

…Завмерли спустошені села,

Лиш Прип’яті берег яснів,

Чекали свого самосела,

Якому було не до снів…

СКРЕСАЛИ КРИГИ

Світлій пам’яті поета від Бога

Олексія Лукашенка

Замовк наш соловейко приірпінський —

І ніжна пісня у мені звучить.

Від щирих слів

не тільки в українських —

У інших душах

мама не мовчить.

Скресали криги,

й скресне не одна ще, —

Не тільки сивочубого Дніпра.

Тепло доходить у сибірські хащі

І шле привіт березам і вітрам…

ОСІНЬ

Знову осінь буденно

дерева колише,

Укриває задимленим золотом.

Я

Відчуваю — зима

у потилицю дише,

Та не хочуть здаватись

остиглі поля.

Пташенята у вирій

не всі відлетіли,

Вітівкочуть синички

на всі голоси!..

Мов бальзам, в наші душі

вливаються сили ?

Щоби їх і мороз,

мов чума, не скосив.

Пісню осені

вітер кругом порозносить,

Крикне: «Годі курчат

рахувати малих!»

І хмаринок-сестричок

люб’язно попросить:

«Так зробіть, щоб цей спів

на землі не затих...»

* * *

Земля уже не хоче бути білою…

Пташки дізналися — у снах летять із вирію…

ЖОВТОКЛЮЧИКИ

В холоднечу сніжинки закрили

Дивовижу. Приснилась вона

Жовтоключики скриню відкрили

Білосніжну. Сплакнула зима.

Первоцвіт холоди переможе —

І прокинуться пагорби вмить.

Вже ніщо цій зимі не поможе

Знов на землю весну

не пустить.

* * *

Дивна ніч! Зорі хваляться знову:

«Шлях Чумацький — найбільший маяк».

Шкода тільки, що зоряну мову

Нам не вивчити досі ніяк.

* * *

Невже в моїм календарі нема вже літа?

Володимир Мельник

Якщо літо захоче рукою

Помахати тобі уві сні —

Хай душа не запрагне спокою

І нехай не бере вихідні.

Рано осені плакать тужливо

І збирати не час врожаї —

Може й дідове літо від зливи

В павутинні сховати жалі…

МИРГОРОД

Не той тепер Миргород,

Хорол-річка не та...

Павло Тичина

Кінь залізний

у казку примчить без мороки,

Де від гаю з беріз

не відірвете ока.

Дим висить там у небі

з віків сивини

І зцілити спішить

всіх вода з глибини.

Місто-красень

в обнімку з Хоролом стоїть,

Самобутньо собор

над віками дзвенить.

Струмениться «калюжа

казкова» красою,

Ніжність лебедів лине

у світ над водою.

ВЕСНА ІДЕ

Г.Щ.

Хоч стогніть, хоч ридайте, ялини, ?

Диво-сону уже не до снів.

Він цвіте в моїм серці, не квилить,

А щебече, як хор солов’їв.

І дзвіночки його ніжно-білі

За морями почули пташки.

І крильми замели заметілі

Скорохвацько летять навпрошки.

Почепили сережки на гілку,

Доторкнулись до краю ріки…

…Буйний вітер нового барвінку

Цвіт садів рознесе у віки.

БІЛИЙ СВІТ

Старались ми завжди за часом

Іти бігом, а не ходою.

Усяк було нам: часом з квасом,

Ну, а порою із водою...

Плекали храми, вічні квіти,

А потім позривали їх.

Жили душею наші діти —

Наразі мліють від утіх.

Наш білий світ — це пляма біла...

Батьків ховає, божество.

Ми біжимо, а хата сіла...

Мабуть, надибала... єство...

ДУБ І ТЮЛЬПАН

Байка

В один з весняних теплих днів,

Прокинувшись уранці, —

Тюльпана йолоп-Дуб уздрів,

Що квітнув на полянці.

«Ну й слабачок, — подумав Дуб, —

Який тоненький стовбур...

І не натопиш ним ніколи груб —

Для чого він цей бовдур?»

Несуть Тюльпани вщерть біди,

Як їх оцінюють Дуби...

* * *

Олександру Драндaру

За рікою із гречкою зони —

У думках павутинки-струмки...

Натерпілись від тебе газони,

Начувались недеї стрункі,

Як варнякав про маму і Бога —

Проганяв надокучливих ґав.

Не шкрябун ти, хоч коників зроду

Не жував, не ковтав — викидав...

І любов не поставив на карту —

Не зів’яла вона як зело.

Аква віти осушував кварту —

Коли грошей на дві не було.

Віддаєш пішака з Є4,

Передбачив ґамбіт — не цейтнот.

Як ворота вузенькі і діри —

Роздовбеш, щоб не здерти капот.

І до музи шляхи були різні,

Ти пісні їй співаєш, і ми

Упильнуєм її від трутизни

І облуду здерем із «фірми».

ПРАПОРЩИК

Вранці прапорщик горлає:

«Іванов! Підйом! Сюди!»

(З бодуна башка стріляє).

«Принеси мерщій води!»

Служба встав, продерши очі,

Кварту взяв, перевернув.

Рот дереться — просить ночі...

«Я не можу», — вслід гукнув.

Став «кусок», в натурі стовбур...

(Ще не чув таких заяв).

Служба мимрить: «Дембель, бовдур

Верх у кварти запаяв...»

«Хворий» докривив мармизу,

Кварту на бігу схопив.

Зверху мацає і знизу...

«Хто, — зіпає, — дно відбив?»

* * *

Світлій пам’яті моєї однокласниці

Наді Зубченко

Чому колотяться серця

І холод студить наші душі? —

Порожні у човні місця

І в перископ не видно суші.

…Як рано в клас прийшла зима…

Прости, якщо ми завинили.

Та визнать, що тебе нема

У нас не вистачає сили.

ПРИВІТ ІЗ ТАЙГИ

Передайте батькам із Тюмені

Намальовану дику тайгу:

Закохалися кедри зелені

У модрину струнку молоду,

Простягнули горішки цнотливо

І завмерли. Стоять як німі…

А вона поглядає грайливо,

Обернулися ночі у дні.

А в мені засиніли озера…

* * *

Ти ідеш по життю переможно,

Лицемірити зроду не вмієш.

Б’ють тебе після свята безбожно

За чесноти твої. Пересієш.

Ти — Дракон! Отже золото людям

Вивергаєш з вогнем і водою,

І душа в тебе — фенікс, і юдам

Не здається, не йде за юрбою.

Ти ідеш по життю переможно!