Осінній ліс

У позолоті ліс осінній

Вража мінливий чарами.

Ось тихий, у заціпенінні…

Смішний – пернатих чварами.

В передчутті негоди, вітру

Щемить в пориві ліс, шумить.

Хвилює кров п`янке повітря,

Туман на верес ліг і спить.

Грибів брунатні шапки лізуть

З росою (легше так землі).

У дерези від ран, порізів

Жовтіють зернятка малі –

В корі застигли сині сльози...

Корюківка

Де верби вклоняються річці Бречиці

І вільхи чарують в сережках з ґранату,

У косах берези (біляві дівиці)

У зрошених травах – краса діаманту.

Зі сходу і заходу – сосни крилаті

Дарують для сонечка затишок, силу.

Де в барвах веселих хмаринки кудлаті

Ми усмішку бачим Корюківки милу.

Твій вік – три століття (іще білозуба)

Ти значно молодша за Любеч, Батурин,

З душею козацькою, міццю із дуба

В крові непокора – Каруки натура.

Спокуса і розплата

У благодаті райській предки

Були вінцем Господніх дій,

Та зажадали плід гарненький…

(На гріх штовхнув спокусник Змій).

Навперекір велінням Божим

Пізнання плід вкусили вдвох.

Добра і зла, таких несхожих,

Їх суть пізнав єдиний Бог.

Спокусник перейшов дорогу

Творцю небес, землі, води.

Змій-дух – початок всього злого,

Супутник горя та біди.

Їх спокусив, проклятий, згодом,

Отця із людством посварив.

Нечистий мав таку нагоду –

Послав нам смерть, брехать навчив.

Хвороби, війни та страждання –

Усе породження гріха,

Чиїсь ненаситні бажання

І невтамована жага.

Все ж є добро, де віра в Бога

Душа не знатиме біди.

Вгамують біль її тривоги

Отець і Син, і Дух Святий.

В житті по заповідях Божих

Наш шлях зворотний до небес.

Ми злобу духа переможем

І скинемо тягар з себе.

***

Мене уранці ніжно сонце розбудило

Усміхнене, умите, золоте.

І з ночі тінь безсило відступила –

Життя некволе прядиво пряде.

Сьогодні я жива (смертяку поруч носить).

Я відчуваю вітер, їй на зло.

Поривисто штовха мене в покоси

В уста мене цілує, не чоло.

Полісся

Ти, дороге мені Полісся,

Твій краєвид, беріз краса,

Медовий верес на узліссі,

На травах вранішня роса.

Звиса туман в вечірню пору

Із лоз на луки й до води.

У неї місяць яснозорий

Пірна, мов лебідь молодий.

Сумує ліс, тремтить в негоду,

Радіють сонечку гайки.

Казкову бачу краю вроду,

У джерелі пливуть хмарки,

Люблю густі зелені трави.

Безкраї в барвах килими.

В пташиних заспівах – октави,

На лоні тім кохались ми.

Поли пшениці, гречки, жита,

В волошках – зваби каламуть.

І пахнуть вуликами квіти.

Меди – букетами цвітуть.

Сади твої й мої поважні,

В них рясно наливних плодів,

Грибів у лісі сила справжніх—

Смакіття для пісних борщів...

Пам`яті Василя Гарманчука

Моря ми знаєм, океани

Також у пам`яті у нас.

Хтось призабув меридіани?

Поглянь на карту – і гаразд.

Також з річками розберемось,

Із витоком та рукавом.

От тільки там шукать даремно

Живе маленьке джерело...

Він залишив мені свій погляд,

Я не змогла збагнуть, чому.

Буяла вітами тополя,

Весна цвіла... Ще б жить йому.

А він пішов від нас, бо поруч

Його веснянки не було.

На поклик від страждань. Від болю

До неї почуття вело.

Душа поета з неба просить...

Чорнобиль

Полин – Чорнобиль – гіркота...

Мабуть, провидець передбачив.

Зв`язавши ці три слова так,

Нам натякав на біль неначе...

Він знав. що станеться біда

І атом наші душі зранить,

Що смерть нестиме нам й вода,

Незримий ворог світ споганить.

Хвороби, виразки страшні,

Чорнобильські у нас пухлини,

Вмирають діточки малі –

Ну за які такі провини?

Полин – Чорнобиль – гіркота...

А, може, Бог і передбачив

Траву, в якої є мета

Зцілити землю, котра плаче?

Подорож в минуле

Мені приснивсь сьогодні ти.

На мить у юність повернулась.

Волосся, одяг – гіппі – стиль.

Щось мав сказать, та я проснулась.

Даремно намагалась знов

Заснути, голос твій почути.

Час вийшов, не було розмов –

Все як колись. Так мало бути.

Мовчить гітара, я німа,

Не просто нам загворити,

Забувсь романс, та то дарма –

Високій ноті не злетіти.

Пливли лебедики-хмарки,

Духовне в почуттях єднало.

Мелодії, пісень рядки –

Все доля водночас забрала.

Десь переливисто-м`які

Лунають звуки міднострунні.

Там і проникливо дзвінкі

Комусь зірки святі у будні.

Мені приснивсь сьогодні ти.

На мить у юність повернулась.

Волосся, одяг – гіппі стиль.

Щось мав сказать, та я проснулась.

Травневий день

Веде мене травневий день в дорогу,

Хоч нині серпень, літа день медовий.

Не думала, що в пам`яті надовго

Нависне з неба мозок небесовий.

Завжди привітний погляд сонця поруч.

Хоч іноді й дощить з очей раптово –

Конвалії втамують болі, вгору

Надихають луги, Десна, діброви.

Святкові верби – в пасмах ніжнолистих,

Скрізь з оксамиту трепетні знамена.

І спектр з відтінками та пісня тиха, чиста

Лились у світ, як музика зі сцени.

Горіло вогнище – любові осередок.

Там пломеніла віра і надія,

Блаженство знав далекий дикий предок,

В гармонії тамуючи стихію.

***

Вповзає туга в душу

З дощем і листопадом.

Як білу пряжу кужіль

Розмотує над садом.

Втіша рясна калина –

Калинове весілля

Прощанням журавлиним

Сумним передвечір`ям.

***

Люби життя – воно твоє

З квітучим садом, зорепадом.

Якщо тривога в душу б`є,

Спіши до друга на розраду.

Радій і сонцю, і дощу,

Закохуйся, страждай, надійся.

Солодких ягід пригорщу

Їж жадібно, не бійся.

Осінь на пасіці

Я знов на пасіці. А тиша...

Пора осіння. Листопад.

Горобчик гілочку колише.

Вбрання скида із себе сад.

Трава поникла, поруділа,

Себе соромиться, тремтить

Спокійно спить бджолина сила,

В солодких снах по мед летить.

І я тихенько прикриваю

Льотки від вітру та дощу.

Як про дітей. Про бджілок дбаю,

Під дах подушку підмощу.

Чекатиму на вас, сестрички,

Із нетерпінням до весни.

Зійдуть сніги і скресне річка,

А поки спіть, хай сняться сни.

Біль

Рубці на серці від образ

Усе болять та кровоточать,

І нові рани раз у раз –

Слізьми спиняю кров щоночі.

Спаде до ранку з серця джґут,

Рубці не тиснутимуть душу,

А згодом рани заживуть,

Бо я жива – і жити мушу.

Хоч виживання – не життя.

Не просто бачити в напрузі

Щасливе, світле майбуття

Своє, дітей, знайомих, друзів,

Бо ж замість в небі журавля,

Синицю з сил усіх тримаю,

І вже з-під ніг моя земля

Кудись пливе, немов втікає.

Нелегко встояти мені,

Де шквал брехні, свавілля, бруду...

Піти? Не порпатись в лайні?

Куди? Де невразлива буду?

Христос терпів, він нас любив,

І сам минався на розп`ятті,

Любити ближнього велів,

Хоч ближній тіло рвав на шмаття.

Дерево мого роду

Родинні фотографії,

Листи, листи, листи.

В них наші біографії,

Життя мого мости.

Там роду мого дерево –

Обпалене й живе,

Зі стовбура із черева

Життя росло нове.

Коріння міцно втримує

І стовбур, і гілки,

Землиця ж в душі втілює

Живу снагу віки.

Родинні фотографії –

В них розум і добро.

І рідні каліґрафії

В листи внесло перо.

А ось ґазетні вирізки

Давно минулих днів.

Про вшанування Митченків

Й близьких до них родів.

Знайшлась і „Ситуація” –

Це спомин земляка

Про те, як весрт п`ятнадцять

Йшли з міста пішака:

Студентка Валя савинська

І Савич наш поет,

А сніговиха зимонька

Мете сніги в замет.

Весна

В розхристані шаленими вітрами

В настуджені, із памороззю душі

Весна торкнулась теплими вустами,

Щоб обережно скуту кригу зрушить.

Збентежила надраннім дивним громом,

Струмками забриніла, мов на струнах

Лелечим клекотом розчулила невтомним

Володарка – пустунка з виду юна.

Вмочила з неба синяву у річці,

Розкаламутила, хмарки пополокала.

Лишила в глибині з очей зіниці,

А сонечко – вода сама ввібрала.

Гітарі

Мені не двадцять вже давно.

П`янить мене гітара й досі

Мов молоде хмільне вино

У вихор тягне мою осінь.

Зі щемом, трепетом душі

Я слухаю тебе, гітаро.

Для струн твоїх пишу вірші,

Моя ти подруго-примаро.

Ми нероздільними були

І радість визнання спізнали.

Але роки оті спливли,

І спомини, мов сніг, розтали.

Сумую і шкодую я

Що не зі мною шестиструнна,

Кли почую, як здаля

Ти звуки ллєш потихо, сумно.

Дитинство

Бречиця – річечка рідненька,

Живою ти завжди була.

Купалася в тобі маленька,

Мені ти силоньки дала.

Із вереском сповзала з гірки,

Неслась, мов вітер до води.

Блищали з ґлею очі тільки –

Врочисті вранішні брідки.

На мілині пісок жовтенький.

Він лоскітно торкався ніг.

Водичка тепла. наче ненька,

Змивала куряву доріг.

Мені ти снишся між вільхами,

У вербах – чиста мов сльоза.

Біжу твоїми берегами,

Де квіти в травах і роса.

Стежки мене ведуть додому,

До мами й тата я спішу,

Біжу й не відчуваю втоми,

Швидкою пташкою лечу.

Гніздо родинне над рікою

В садку із яблунь, вишень, груш.

Чому ж душевний біль зі мною?

У сні відчула близькість душ.

Немає хати, мами, тата,

Садок здичавів в бур`яні.

І де сім`я, дітьми багата?

Нема. Лиш спогади. В мені.

***

Все, що буяло – пригасло, змарніло.

Трави на луках скосились, скопились.

Ниву зжинають дорідну, дозрілу.

В літній мелодії ноти скінчились.

***

Дві самоти вдивляються у стелю

В одній кімнаті у пітьму одну.

Вслухаються у тишу у пекельну

У Господа вимолюючи сну.

***

Не втомлюють дороги і шляхи.

Простелені стежини – до снаги.

Ведуть орієнтири до мети,

Де витонченість, ґрація, меди.

***

Осінь дивиться у вічі

З неба смутком зі свинцю.

Сталлю ранить серце річка –

Прохолодно в пору цю.

Срібні осокори в тиші,

Золото звиса з беріз.

Зачаровує і тішить

Врода, осені каприз.

***

В очах-озерах крізь прохолоду

Вранішній спокій – видно глибінь

З відсвітом сонця, що йде зі сходу

З вій-очеретів падає тінь.

Світло згасає і сяють очі,

Соним за обрій падає день.

Світять зірками ночі –не ночі,

Вогники в серці, жерла натхнень.

Та є й звабливо-зеленкуваті

Вирла глибокі для данини.

Млосно крижинами танемо раді,

Ніби то рай, а не дно Сатани.

Гречка

Гречкосіїв онуки в полі

Трохи сонні та з виду кволі,

Задивились туди, де хтиво

Цвітом пахощами будило

Неупинне рунасте диво.

Променисте, щомить мінливе.

Присоромлене та грайливе.

На суцвіття до вуст звабливих

Черги: жовтих, сіреньких, сивих.

Мерехтять пелюстки, лоскочуть.

Меду, хмелю із гречки хочуть.

Смілка

Смілка жевріла цвітом у лузі

По осінній старечій траві.

Загубилась весна в синьосмузі,

Де любов та дощі грозові.

Скаже хтось – то природи помилка

Ранки – жайвору, ночі – сові!

Награє їм інтимна сопілка

Неповторності ноти живі.

***

Якщо не у життя, пусти до себе в сон,

У чисту заметіль, у свого серця муку.

Введи мене таку проз двері заборон

Повільно в храм краси –

Просту, земну – за руку.

***

За обрій сонце – небосхил горить,

Фраґмент ввібрало плесо надвечір`я –

Подовжило заграви. Млиста мить –

І далі світло понусуть сузір`я.

***

Відмови в плотському – баталії з собою.

Напруження

Благопристойність май.

Що аскетизм

Порівняно з любов`ю?

То втрачений земний

Навіки рай.

Світлячок

Як загубиш у житті дорогу –

Без зірок, без місяця пітьма.

Ступиш крок і підвертаєш ногу.

Біль і розпач, спокою нема.

Так непросто йти в душі по милі.

Де Месії рятувальний знак?

Мозок не висвічує ідилій

Кажанів сприйма за вурдалак.

Невидющі світла не побачать,

Ну а нічку плутають із днем

Світлячок в душі багато значить

Сяйво, може, виведе в едем.

***

Кружляло вороння й кричало

Надмоїм тілом ледь живим.

Стервота біль мій відчувала

(Кортіло снідати усім).

Хто нахабніше – підлітало

На ближчу відстань до мети.

Хто – звисоти в мене ціляло.

А решта – купою кружляло,

Та я встигала підвестись.

Тоді несамовиті в злості,

Почувши. Що іще жива

Обсрали гидко підло простір,

Не передать це на словах.

В гидоті – не для мене жити,

Я відійду та вмиюсь я

І буду Господа просити

Судити їх не навмання.

***

Покотилась зіронька чиясь із неба,

Залишила слід на мить якусь.

У житті моїм така потреба,

Щоб отак світити, як зірвусь.

З молитви

Я – діло рук твоїх, мій Отче,

Тож долю міцно в них тримай,

Не дай скоритись плоті, ночі

І скверни в душу не пускай.

Не посоромся, не цурайся,

А змилосердись, пожалій!

Не зневажай, не віддаляйся,

Зціли мій дух, Єдиний мій!

Того, хто хоче віддалити

Мене від Господа мого,

(Штовха у помислах грішити)

Ти посором, вгамуй його.

Один ти, Боже – святий, кріпкий!

Безсмертний і могутній наш,

Нам силу подаєш, Великий,

Супроти сатанинських страж.

Тобі належить честь і слава,

Ми поклоняємось Отцю

І Синові сльозою права,

Святому Духові Творцю.

Амінь.

Пам`яті родичів

Ви помирали молодими –

Найкращих Бог собі бере.

Сестричок поховали зими,

А туга душу рве і рве.

А ви, брати, добротні сили

Красивим веснам віддали,

А ті косиці відпустили,

Горбки прибрали в килими.

Приходять зими, а із ними

Сніжинки пристають до щік.

До них торкаються незримо

Сестрички ніжно рік у рік.

Брати і сестри – ви у веснах,

У літі й осені.

Ви в чистім царстві принебеснім

Ви Богом обрані.

В очікуванні повені

Біліють котики на лозах

Пухкенькі, скоро зацвітуть.

З ліщин сережок при дорозі

Пилочок бджілоньки беруть.

Бруньки запахли на тополі,

Із клена йдже солодкий сік,

Весна вступа в права поволі.

Скінчивсь зими недовгий вік.

Хоч та й нагадує про себе,

Льодами у старих ставках,

Проміння сіється із неба.

Тепло везеться у візках.

Десна вагітна. Та розкуто

Поллються води з берегів

І розлетяться чорні пута

В душі лугів.

Липин цвіт

Не сидиться вдень у хаті,

У висках пульсує кров.

Жовті китички пухнаті

З лип дурманять знов і знов.

Де не йду, там спотикаюсь.

Захмеліла голова.

Бджолами у цвіт впиваюсь

І сміюся як трава.

Еліті

Я спрагло п`ю слова, як воду –

Ключі дзвінкі пульсують, б`ють.

І з вуст-джерел, з глибин народу

Несуть в собі духовну суть.

Рядки пливуть у чисту „Убідь” –

Адаменко в ній Водяний.

Щось коригує, та не гудить.

Я п`яно п`ю слова як воду.

***

Вбивали віру, щоб убить

Спочатку душу, згодом – тіло.

Молитись хочеш?

Он висить

Ілліч, молись, як закортіло.

Ми атеїстами зросли

Бліді

Та немічні без світла.

Матер`ялістами були –

Зрікались майбуття,

Мов бидло.

В системі Сонячній – Земля,

На ній – стражденна Україна.

Блакить, не морок окриля.

Прости нам, Господи, провину.

Величний твій софії храм

Як нам себе у нім збагнути?

Пресвітлих предків мощі там.

Як душі їх в собі відчути?

Обліт бджоли

Нарешті Бог посла годинку,

Коли відчули всі весну.

Не сиплються із хмар сніжинки,

Вода струмком спішить в Десну.

Утомлені граки з дороги

Гніздяться швидко тут і там.

І чи біда, що мокрі ноги?

Бджолина музика – утіха!

За мить почистимо підмор.

І бачиться у гречці втіха,

У небі мариться мажор.

***

Як сивини торкнусь –

Ввійду в густий туман,

Та й заблукаю в ньому

Ненадовго...

Мить об щоку потрусь,

Чуттєвість і сама

Зав`яже- скаже Ти

Від Бога.

Тарасові

Стоїш ти мовчки, наш Тарасе,

А до твоїх холодних ніг

Кладе вінки державне панство.

Прокинсь, відкинь ти їх, бо гріх

Приймать дарунки супостата

Невіґласів і глитаїв,

Що продають сестру і брата.

Вони – мерзенні злидарі.

Реве та стогне Дніпр широкий

Хвилюється і твій народ.

Коли ж у душах буде спокій?

Скажи, Тарасе, із висот.

***

Пробивсь крізь морок в листопаді промінь

Від сонця, з неба, здалеку пробивсь.

Проник одразу в наші душі сонні,

Теплом зігрів, покликав нас увись.

Нас вивело з пітьми народження Ісуса,

То жсвяткуватимем народження своє.

Як гарно відчувать добро у світлих душах,

І віру, і любов, що в світлих душах є.

***

Грибочок сховавсь під листочок,

Був впевнений, там не знайти.

Зірвав той грибочок синочок –

Він з сонечком в лісі ходив.