СОБІ НА ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Я мрійницею сіяла слова:

Якісь зійшли, якісь побили зливи,

Якісь, мов квітка в травні гайова,

Душевний смуток сітлом веселили.

Через роки відкриється їх суть

Бо не втаїть покладене в осонову,

Як дереву в осінню каламуть

Не заховать свою схололу крону…

А моє серце пепереду йшло,

За ним і совість майже не відстала,

В моїх словах завжди жило село

І українства золоті начала.

СПОГАД

Матері

Серед білих глинищ

Балочка зелена,

Там ясa джерельна

Крутить веретена,

Там білястий сокір

Полиски-сріблинки

Щедров’яно сипле

На поріг хатинки.

Там пеньок, мов дзиґлик,

Ящірка на ньому

П’є духмяну тишу

В літі молодому,

Там ряхтять червоно

Вишень темні крони…

Там згубив на щастя

Карий кінь підкову…

ПЕРЕДЧОРНОБИЛЬСКИЙ СОН

Снився сонячний сад.

І притінена ніжність фіялок,

І бузковочеремхова цвіть,

Що збігала з горба в переярок.

Так пахтіла земля!

Проріст трав стеблостоїв у листя,

Мов пташки пелехаті здаля

Наближались хмаринки барвисті…

Раптом — шерхом тугого крила

Закружляли сичі вколо мене!..

І почула я Вічності скрик:

— Перейди… із Зеленого — в Темне!...

В ЛІКАРНІ ПІСЛЯ ЧОРНОБИЛЮ

Травневий дощ пробіг серед беріз;

Півонія голівку похилила;

Й швидка, тужливочиста аж до сліз,

Хрестом червоним долю охрестила.

Приглушено бабахкали громи

Над клечанням віддаленого лісу…

Біля палати дикі голуби

Ловили краплі з драного карнизу.

Халат лікарні висне на плечі…

Забувши враз призначені уколи,

Збігаю в сад підняти на стеблі

Намоклу зачарованість півоній…

ОДИН ДЕНЬ МОГО ДИТИНСТВА

Євгену Гнатенку

Теплі гнізда. Березовий дим.

Радісний свист біля двору.

Вияснивсь день — і стає золотим…

Пахне корою від бору.

Все ще попереду. Ще не кують

В березі віщі зозулі,

Ще лиш на лозах розкрилися — чуть —

Атласні котики мурі.

Гучно несеться, вирує вода

Яром, з горба… аж до гаю…

Я у віночку (як є молода!)

Вутлий кораблик пускаю.

Раптом із неба на землю «Курли!» —

Серце заходить сльозою…

Мати із ґанку: «Ось, доцю, стели

Пояс червоний дугою…»

Пояс червоний, як маковий цвіт,

Манить лелек на комору,

Я, мов шалена, розхитую пліт

Й радо горлаю: «До двору!»

Білий метелик на около сів,

Сонце збирає на крильця.

Вийшла вода із крутих берегів,

Золотом в плині ясниться.

Сонце заходить — і все уві млі.

Мати гукають до хати.

Йдучи, я чую, як у мені

Хочеться слову співати.

ОБРАЗ

Людмилі Секач

Питання: як

Народжується образ?

Питання: звідки

Почина свою дорогу?

З’являється він

У тіні бузковій,

Що кидає сокір

На злеглі сніги.

А то раптом візьме —

І коником сивим

Процокає дзвінко

Мені під вікном…

А може — півсонцем

Лежати на ріні,

А потім купатись

В воді молодій…

Зупиниться раптом

У сні, серед ночі;

І проситься дуже

Таки до пера!

Прокинешся хутко —

Та біла сторінка…

Бо Образ-навдвори

І сліду — нема!..

ТРИ КРИХІТКИ ВЕСНИ

І

І просто — не знаю!..

Від чого — не знаю!..

Слова забриніли в мені.

Можливо тому, що покинутий човен

Між шерхом льодів поспішав до весни…

ІІ

І раптом день помолодів,

Повеселішали дерева,

І під місточком у воді

Полоще сонце березневе

Крижинки майже голубі…

І відчуваю щось не так,

А що не так — не знаю…

Лата гніздо поважний грак,

Дубці нагріті носить з гаю…

Можливо… і весна отак

Розчахлу Душу полатає?!

ІІІ

І раптом на святім Дінці,

На крейдяній горі, близ гаю,

Я білих птахів зустрічаю

З тобою, любий, на зорі.

Вони утомлені сідали

На буру ще з зими траву

І тихо-тихо закликали

Бунтарно трепетну весну.

ЦИГАНКА

Юна циганка — квітонько лотоса,

Віялом хустя близ ніг розстелила.

Сергами блиска. Нага. Горбоноса.

Чарами зваблює Жир Короля.

Ватрами очі спалахують дивні,

Посмішка тайною сніжить вуста…

Помисли любощів, хитрощі хибні,

Вміло маскує циганка проста.

Що це?! О, що це?! Циганські боги?!

Як же шалена нестями жага?!

Ненасить хтивості аж до незмоги…

Рветься на клаптики Дів-Тятива…

Шепче циганка: «Притиснись ще ближче…

Бачиш, я близько… царівно моя…

О! Не спиняйсь, не спиняйсь, циганище!..

Хутше, о хутше острожуй коня!»

Вермутом пахли над Тисою трави:

Ніжно гуділи джмелі в спориші,

В путь вирушали горді цигани,

Пісню співаючи, так, для душі.

***

Ми жили у старенькій хаті

На розтоках рік.

Тут цвітуть ізнов пелехаті

Півники — як і торік.

З юних трав випливає місяць:

Круглий як діжа.

І знайома стежка околиць —

Зовсім як чужа.

Кажанихою хмарка зірку

Закрива ясну,

Нам розлуку нести довіку:

Та й на Двох — одну…

Застогнала ой хата біла:

— Я втомилася ждать…

Не насипала (хоч хотіла!)

До миленького гать.

ЕТЮД

Світлій пам’яті

Віктора Миколайчука

Цяткувалося зорями небо,

І місяць, згорнувшись, куняв;

Калина вбиралася цвітом,

Деркач десь далеко зітхав;

Проміння мантачило води,

Хмеліли у росах жита…

І пізні стогнали підводи,

Неначе старечі літа…

ОБРАЗОК

Напівпрочинений балкон, і липа

Накрапинами білими сія…

Обторкана дощами осінь тиха

На синіх айстрах осмут розстеля.

Мені так добре біля цього дому:

Воркочуть де в піддашші голуби,

Циганську де я чую сквапну мову,

І дворик, де обкрочують кроти…

ОЙ У ЛІСІ НА ГОРІСІ

Світлій пам’яті

Віктора Адаменка

Ой у лісі на горісі,

Плете ремез ремезисі

Дивну хатку: невеличку,

Дуже теплу, з рукавичку.

Пахне тая хатка сіном,

Пахне сонцем і жасмином,

Пахне потом і стернею,

Пахне рідною землею.

СОРОКА СОРОК РОКІВ

(скоромовка)

Сорока

сорок років

сорокa нитками

сорок сорочок

вишила.

Сорока

сорок сорочок

на сорок сороченят

одягла.

ОСІННЯ ГАМА

(за Лучезаром Станічем)

Чижик покинув гніздо.

До.

Вітер північний бере.

Ре.

Вовчик співає зимі.

До. Ре. Мі.

Сонця упала графа.

Фа.

Хутко берем парасоль.

Соль.

Білим покрилась земля.

Ля.

Каркає крук щось росі.

Сі.

До. Ре. Мі. Фа. Соль. Ля. Сі. До.

Дощ. Дощ. Дощ. Дощ.

Сніг!

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

(за Богдановичем)

В Єгипті, лиш піски глухі,

На березі прославленого Нілу,

Бач, зайшлі потривожили могилу:

Зернини там знайшли, як пил, сухі.

Хоч зерна висохли — та диво з див!

Їх приспана бунтарна рвійна сила

Проснулась враз! Пшеницю сколосила —

І урожай — аж серце золотив!

Отак і ти, Вітчизно моя мила,

Розправ нарешті скуті рабством крила.

Вкраїнства дух — ніколи не засне!

До світла рине він, як та криниця,

Усі свої джерела б’є вперед:

Щоб з-під землі на воленьку пробиться.

* * *

Здається, що не рухається час:

Але тремтить метелик наді мною,

І ящірка, обкраплена росою,

На пень старий залазила якраз.

Здається, що не рухається час:

Чикрижить сонце тихою ходою,

Несе цеберка золоті з водою —

Дощем сліпим проллє її ураз.

Здається, що не рухається час:

Та рій шуга над грушкою старою,

Розбійною осиною ордою —

Аж поки день натомлений не згас.

Здається, що не рухається час:

Та крізь гілки занедбаного саду,

Крізь пагіння виткого винограду,

Старенький дім спішить навстріч до нас…

Здається, що не рухається час…

* * *

Під зиму грушка розцвіла.

Цвіте, буя, немов проклята.

Повеселіла якось хата,

І двір вощиною запах…

Ярило навіть скупуватий

Вінець свій з чистого агата

На крону грушці положив

Стоїть збентежена, щаслива,

Немов дівча, старенька глива,

Котре зібралось восени,

Не дочекавши і весни,

На перші гулі…

Не соловейки, не зозулі,

Меланхолійно їй співали,

Неначе чари розбивали,

На жовкло-зів’яленій траві…

Отак буваємо і ми:

Беруться роки до зими,

А серце раптом — завесніє!..

Набрунчиться… і зацвіте

Букетом білим у надії…

Хоч поруч вітер зимний віє,

І старість на очах нагліє,

Затисши мрії в кулачок,

Мов довгожданий п’ятачок,

Лякаючи, що зробить крок

За пружку ту, де все німіє…

Й ніщо ніколи не шаліє.

* * *

Взяла я келих — яблуко бордове.

Так ніжно хересом пахтить воно…

В його круглясту серцевину

Від ока сховане зерно.

О, смакота — це яблуко бордове!

Та час минає — і воно гниття.

І тільки в жорсткуватенькій зернині

І ціль його, і істина життя.

Так м’якоть слів нас може оманути —

Бо є слова препишно-медяні,

І аромат їх може полонити —

Та вічне все ж — в брунатному зерні.

ЖИТТЯ

Воно, бач, смертне, хоча — вічне;

Несправді є, однак — мана;

Складне, просте, і майже звичне;

Воно — як мить: ось є й нема.

Навчитись треба помирати.

Це — необхідність. Тож пора

Мені свій віз у путь ладнати,

У путь до Божого Двора.

Ти не лякайсь, моя посестро,

Коли від’їду я сама,

Коли обійме обрус вперто:

По білому летить кайма…

Ти запали свічу воскаву,

Сусідів, друзів позбирай,

Молись, надійсь — повернусь знову

У наш зелений грішний рай.

УКРАЇНА

В.І.

Україна — слово

Яке єсть молитва!

Що серцем гарячим

В гортані відлита

Із сонця, із сонця, із сонця!

ДИТИНСТВУ

На острові нашім

Дрімала розкрилена квітка;

Біліла лебідка на сплеті гнізда;

Півмісяці жовклі

Гойдала обцвічена гілка;

Сонними маками пахла вода.

ЩЕ ВЧОРА

Марії Башкирцевій

Гойдалась прозелень ще вчора край вікна,

Ще вчора край вікна пахтіли айстри…

Сьогодні ж прозолоть освітлено сумна,

Освітлено сумна… воліє листом впасти…

* * *

Сестрі Галинці

Подивлюсь, погляну вгору,

Де гілки плелись:

Там літає дикий голуб,

Як давно… колись…

Розтуляє дзьобенятко,

П’є і п’є журу.

На калинодивну кладку

Юність зве мою.

Не гукай, не клич, пташино,

Те, що вже пройшло…

Не джерела, тільки ріні

В серці так давно…

* * *

Хрещеним: батькові й матері

Мені завжди

Так хочеться води

З колодязя, з якого

Пив мій тато.

Я завжди

Повертаюся сюди,

Де сокір обніма

Пригаслу хату.

Вже двір старий,

Та юно квітне сад.

Ще є колодязь

Стомлений від часу…

Така глибінь! Вже

Скільки літ підряд

Прозірну чистоту

Несе незгаслу.

Її нап’юсь

З кленового відра

Вона так пахне

Хмелем і травою

І батьковою

Теплою рукою,

Що спогад мій веде

У пам’ять через час.

* * *

Віктору Явтушенку

Ідуть сніги, ідуть;

Дзвенить льодками путь;

І птицею навстріч

Летить розкрило ніч.

На мент єдиний я

Ввійду у Білий Світ:

Ще дихає Земля,

Ще пахне Бруноцвіт…

А сніг все йде і йде

Стежками навзагад

І коника веде

Їв Михайлів листопад.

В ГОРАХ КРИМУ

Максиміліяну Волошину

Не чути голосу трави;

Німі стоять і скелі голі;

І розіп’яті два орли

На соняшнім завмерли колі;

І тільки річечка прудка

Шумить щосили без упину,

І тільки стежечка крута

Дереться вперто на вершину;

І тільки я… і тільки ти,

І тільки ольоділа брила…

І тільки велич висоти,

Яку на мент Душа відкрила…

ВЕЧІР У ФЕОДОСІЇ

Марині Цвєтаєвій

Вибрукуваний дворик.

Олеандр вже зацвіта.

Повечір’я. Моря полиск

Тішить зірка золота.

Десь на вежі, над валами,

Перегукують сичі…

Молоде вино в бокали

Ллє татарин при свічі.

Шелестить боа на шиї,

Тьмяно сяє ланцюжок…

Щось таємне шепчуть хвилі,

Щось ховають у пісок.

Може, слід морської рибки?

Може істинні слова?

Може шал старої скрипки

Що аж серце розрива.

Але те — ніхто не знає…

Лиш Всевишній знає все:

Як у серці юна панна

Світлу загадку несе…

* * *

Вже не чекаю ні на кого.

І все одно, і все одно

Дивлюсь на вигаслу дорогу

Через засніжене вікно.

Червоні кетяги калини

Горять неначе ліхтарі,

Для нас їх Осінь запалила

На вже покинутім дворі.

Язичник-місяць із підкови

Обручки сріберні кував

І білий обрус нам під ноги,

Немов весільну постіль слав.

Цвіли, немов купави, зорі,

Галактик рухалась імла…

Моя Планида Стежку Долі

…чомусь від Тебе відвела…

Хоч не чекаю ні на кого,

Та все одно, усе одно,

Колись зустрінемось у Бога,

І станем, любий, як Одно!

* * *

Гармидер, гамір в високості.

Немов захмелені вином,

Летять шпаки до вишні в гості,

Що причаїлась за горбом.

Смакують ягідками звично,

Радіють сонечку, і дню…

А я під кроною торішню

Дубцем прошоркую траву.

Шукаю підвишні. Біленькі,

Напівпринишклі в бур’яні,

Неначе бецики повненькі,

У руки просяться мені.

СИНОВІ

Ляж, спочинь, синочку,

На кленові лави.

Я мерщій віконце

Притіню гілками,

І долівку хати

Застелю квітками,

Щоб тобі пахтіло

Зіллям і медами.

Солов’я прохати

Буду дуже, дуже:

Щоб співав тихенько

У зеленім лузі…

Спіють-стигнуть вишні

Скраю, біля тину…

Вже пресвітлі вийшли

Сни до тебе, сину…

FATA MORGANA НАСТРОЮ

Живу обрубком.

А була ж — вишнею!

Ізв’яла у буднях розкришена крона.

Порохом, порохом, засипаються кола

На серці маєму — вже пенькові.

Обцурпалюють крону.

Футболять розтеплені гнізда.

І зойкає злякано пісня,

Принесена ирієм з моря.

Гогочу вже в комині,

Вітровію сонячним листом,

І руки, мов жайвори на

Чорнобілому полі,

Шукають в роялі пісню.

КАЛЕЙДОСКОП

День оцей весняний

Має колір щастя,

Він крізь моє серце

Радістю іде.

Зацвіта на луці

Залотистий ірис,

І пахтить блаженно

Зілля молоде.

І знайома стежка

Зупинилась раптом —

Перед мною ріні:

Срібні, розсипні…

Загубив в них чалий,

Підківочку щастя…

— Як її, коханий,

Відшукать мені?

* * *

Надвір, надвір!

Де сонце золоте,

А день пала,

Як щастя!

Де пахне юний лист

Й горішина цвіте,

Де соловей

Малесенький,

Горластий,

Любовний шал

На музику

Кладе,

Та гей надвір,

Де клечане гіллясте

Зелений шум

До літечка веде!

ПАВИ ІВАНОВІ ГОНЧАРУ

за народними мотивами

І

Ой по луці,

По толоці,

Ходить пава

На тім боці:

Ходить пава

Походжає

Хвостик пишно

Розпускає

Хвостик пишно

Розпускає,

В півиченька

Все питає.

Скажи любий,

Скажи, милий,

А де ж сідач

Росте сивий:

Чи в ярочку,

Чи в долині,

Чи в садочку

У дівчини?

Ні в ярочку,

Ні в долині,

Ні в садочку

У дівчини:

Росте сідач,

Росте сивий,

У діброві

Галасливій,

У діброві,

Де хміль в’ється,

Де яса джерел

Сміється,

Де щебече

Соловейко

На горішині

Раненько…

Нарви, любий,

Нарви, милий,

Того сідаченька,

А я буду

Ним квітчатись

При зорі ясненькій…

Нарвав любий,

Нарвав милий

Того сідаченька,

Заквітчала

Голівоньку

Павонька

Хутенько.

Заквітчала

Голівоньку,

Оділа коралі…

Дивись любий,

Дивись, милий,

Яка ж бо я гарна!

Ось!

ІІ

Ой по горі, по горі,

Ходять пави — та ще й дві.

Гублять пір’я по траві.

А за ними панна

Та ступає гарна,

Пір’ячко збирає,

Та й в рукав ховає,

З рукава бере

Та віночок в’є,

На чоло кладе

Ой де взявся вітер,

Ой де взявся буйний,

Віночок зірвав,

Заніс на Дунай,

Там козак гуляв,

Віночок спіймав,

Віночок спіймав,

Радісно сказав:

— Оце вінок панни,

Яку я шукав.

Гей!

ІІІ

Ой літали пави, літали,

Крильми дворик замітали,

Крильми дворик замітали,

Між собою розмовляли:

Ой пішли дівки в долину

По червоную калину,

По хрещатий барвінок —

Молодій на вінок…

Із рутоньки — дві квіточки,

Благословіть їх Лелю й Ладо

Їм вінок ізвити…

Гой!

* * *

Сіється сіється дощик:

Тихий, солодкий, мов сон…

Сіється щедро і світло

Прямо в зів’ялий газон.

В милім його лепетанні

Щире, солодке, сумне…

Сіється дощик на канни

Як то хвилює мене…

Сійся, о дощику, сійся!

Серця буди таїну…

Краплею чистою влийся

В пісню мою не одну…

ПІЖМУРКИ

«Кому доводиться, той буде жмуриться»,

І я лечу, лечу, неначе птиця,

Туди, в ярок, де джерело й криниця,

Де рівчаки сухі, де шалина одна…

Ось падаю снопом! — нарешті я одна!

А жмурка то не спить: іде, як та лисиця…

Зриваюсь — і лечу! Немов стріла ота.

Я першою… дивись! Прибігла: тра-та-та!

Долонею гачу. Мені то не журиться.

Застукали Дмитра. Мені не тре жмуриться:

«Котилася торба з великого горба…»

і я лечу, лечу, лечу неначе птиця!

* * *

А за вікном — зима!

Ну як весна… їй богу.

Кругом дерева пишно зацвіли.

Сріблиться двір. На втомлену дорогу

Хтось пелюстками сипле ізгори.

КЕДР

(за Гайнрихом Гайне)

На горі високій, у самотині,

Кедр, покритий снігом,

Спить в глибокім сні.

Сниться йому пальма:

Дивна і сумна,

На скалі гарячій,

І як перст одна.

У МОЄМУ СЕРЦІ

(за Гайнрихом Гайне)

У моєму серці

Ніжносрібний дзвін.

Він на волю рветься,

Мов крилатий Див.

Рветься до калини,

Що росте в гаю,

Щоб сховати тайну

В квітку майову.