Осінь у місті, осінь у місті.

Вулиці й сквери в тьмянім намисті.

Вбрались у жовте сиві майдани.

Стукають глухо стиглі каштани.

Квіти осінні, квіти барвисті

Ніяковіють у падолисті.

Парки спустілі смутком повиті.

Пташки німують у верховітті.

Осінь змарніла плаче дощами.

Тьмаряться сумно банями храми.

В краплях туману висне волога.

Вкрита габою річки дорога.

Сонце безсиле у високості

Зблідло з розпуки й ницої злості.

Стали коротше дні невблаганні.

Місто завмерло в тужнім чеканні.

Осінь похмура, серцем холодна.

Млява пожовкла осінь скорботна.

Тихо блукає у падолисті

Осінь у місті, осінь у місті.

Вже осінь важить смуток потихеньку

На споконвічних часу терезах.

І кволе сонце спати йде раненько,

Дерева полишаючи в сльозах.

Нудьгує за теплом пташина всяка.

Став непривітним неба океан.

Чи не щодня – нудна осіння мряка.

В байраках клубочить густий туман.

У вуликах заклякли мляві бджоли.

Їх не цікавлять стомлені сади.

І голим нині виглядає поле, –

Коли ще зійдуть вруна молоді?

Сіро надворі.

Сіро в душі.

Жовті і хворі

Ген комиші.

Пасма туману

Впали на став.

Виблиски зрана

Грізних заграв.

Сіється мжичка,

Наче мана.

Осінь-сестричка

Тиха й сумна.

Яблук дозрілих тонкий аромат, –

В щедрої осені добра душа.

Жваві шпаки вже полишили сад,

Зграя у теплі краї поспіша.

Тихо й самотньо тепер у саду.

Серце завмерло, либонь, до весни.

Якось-таки перебуде біду,

Поки не вкриється квітом рясним.

Лельом-полельом дибає осінь, –

Бабця, що знудила світом давно.

Сиві старечі розпущені коси.

Перетворивсь путівець на багно.

Ночви небесні, мов сито, діряві.

Зранку й до вечора щільний туман.

Серце, стомившись від хитрих оман,

Смутком сльози забриніло в октаві.

Осінь, осінь, – холоднеча.

День маленький, наче гном.

Чорні верби над ставком

У сльозах зустріли вечір.

Іній ліг садку на плечі, –

І садок забувся сном.

Тільки груша за вікном

Тихо шамкає старечо.

Ніч придибала німа,

Як на похорон сусідка.

Родичка її пітьма

Жахи породила швидко.

Стало моторошно й бридко, –

Та близенько вже зима!

1

Минуло літо непомітно.

Прозоре небо, наче скло.

У парках айстри нині квітнуть.

Нуртує сонця джерело,

Та з кожним днем все більше блідне

І вже не те, яким було.

Проте всміхнеться наостанку

І снам нічним, і мріям ранку.

2

Блукає осінь, мовби сиротина,

У хатні шиби нерішуче зазира.

Тепла не втрима сонця павутина.

Прийшла смутна нелагідна пора.

Хай сонце поки сяє ще бурштином,

Однак щодня повільно помира.

Вже путівець – багно, а не дорога.

І вицвів обрій, став блідим та вбогим.

3

Лиха Амаласунта вбила літо

Й прожогом всілась на непевний трон, –

Зрадлива осінь хоче править світом,

Який забрала швидко в свій полон.

Покірно дні підставили ланіти,

Неначе впали у чарівний сон.

Та все, однак, минає в цьому світі,

І сіре небо набере блакиті.

4

Підбиті смутком осені хвилини.

Приречено схилились явори.

Скрутився день осінній серпантином

Під владою печальної пори.

Немов близнята, – схожі сірі днини.

Вони – дочки жорстокої Мари.

Нехай доба, неначе чорна смуга,

Та все ж, мабуть, є десь тепло за пругом.

5

Втомився день від хитрих провокацій.

Поля, мов ніч беззірна, доокіл.

І ранить серце вид німих акацій

І здичавілих напівмертвих сіл.

Промов не чутно в клубах і овацій.

Туманом смутку затягнуло діл.

Лиш степовик забравсь на кладовище,

Лякає гав і цілу днину свище.

6

Набридла осінь калатає в дзвони.

Стрижем би втік у вирій від нудьги.

Втомили дух нікчемні перегони,

І він дрижить самотній та нагий.

Руді акації, немов старі матрони,

В яких краси нема вже і снаги.

Проте колись-таки скінчиться тризна,

Настане день, – й прокинеться Вітчизна.

7

Осіннє місто сіре, наче миша,

Що вже втомилась від своїх турбот.

Лишень у парках зараз квітне тиша.

В цю мрійну гавань свій старий вельбот

Прямує осінь. Тут октави пише,

Сховавшись за парчею від негод.

Слова чарівні ваблять, мов принада.

Для серця – ліки. Для душі – розрада.

8

Погідний день – і на душі погідно,

І щось не видко зовсім нині гав.

Достойно жити і померти гідно

Під хор жіночий лагідних октав.

Приходить вечір добрий непомітно

Й шепоче ночі: «Я тебе кохав!»

А ніч жагуче ловить кожне слово¼

На ранок небо стало волошковим.