Самота

О, Боже, Господе, ти гріх пробач мені,

І не карай мене лиш самотою.

Як боляче ступати по стерні

Осінньою порою золотою.

Як тяжко прислухатися вночі

А в день ясний дивитись на дорогу.

Тремтить і плаче полум’я свічі

Зі мною розділяючи тривогу.

О, Боже, Господе, ти гріх пробач мені,

І серце тихо край моє надвоє

За муки ці земні і неземні.

Дай пригадати вічний шум прибою.

Наснаги дай мені, бо ти ж Господь.

Щоб душу раптом марно не згубити.

Якщо чомусь стомилась моя плоть,

Дозволь дощем своїм її скропити.

Води живої їй напитись дай,

З твоєї, милий Господе, долоні.

А якщо любиш слово, то карай,

Щоб білий сніг лягав мені на скроні.

Як можеш, Боже, то не покидай

Мене одну на самоті з журбою.

Карай мене, карай, карай, карай

Усім, що є, лишень не самотою.

Мій Київ

Стою над кручами Дніпра

А вітер хвилі наганяє.

Та як пізнати з них котра

Про тебе трохи більше знає?

Мій любий Київ золотий,

Увінчаний барвінком слави

І твій засновник воїн Кий

Все стереже печерські лаври.

Князь Володимир із княжною

Ще не покинули свій дім.

Десь межа проміж межою

У вічнім небі голубім.

І що єднає нас з тобою?

Дощі і сріберні сніги.

Та куполи над головою,

Дніпра безумні береги.

Святий і древній Київ мій.

Ти моя мрія в дні розлуки.

І вже ніякий хан Батий

До тебе не простягне руки

Жовток блакиті – прапор в’ється.

На д ним – розкрилений тризуб.

Земля і воля і свобода –

Моя столиця – рветься з губ.

Додому

Додому хочу я, додому,

Так, як не хочеться нікому.

Там легше дихати мені

Аніж в далекій чужині.

п’янких акацій білий дим.

Це батьківщина, це мій дім.

Додому хочу я, додому,

Так як не хочеться нікому.

Українська мова

У хаті пахне короваєм

Співає соловей за гаєм.

Висить на покуті підкова.

Лунає українська мова.

Співуча мова, голосиста,

Глибока, щира, колосиста

Та несподівана як грім.

Заходить з радістю у дім

В куточок кожен зазирає

Ніде нікого не минає.

І рідну українську мову

Ми не позичимо нікому,

Нікому скривдить не дамо.

Ми з неї скинули ярмо –

То хай лунає і дзвенить

І кожен крок і кожну мить.

У редактора

Була в редактора сьогодні.

Вона сказала мені так:

«Ви взагалі уже не модні,

І написали абияк.

Немає образу. Лиш рима.

Я раджу вам піти туди,

Де за просторими дверима

Природа дружить із людьми.

Спілкуйтесь краще в клюбі - фіто,

Збирайте трави, квіточки.

Так промайнуть зима і літо.

Нащо вам віршів сорочки?

Не ображайтесь, йдіть туди.

Там буде дуже вам цікаво.

Хай вірші пишуть молоді.

А ви спілкуйтесь. Пийте каву...»

Я дуже вдячна їй за те,

Що на своїй посаді радить.

Та хай вона що хоч плете,

Віршам моїм це не завадить.

Споріднені душі

Коли я чую гарний вірш,

Мені здається. Що зі мною

Ти поряд подумки стоїш

І ми говоримо з тобою.

Летять у небо ті слова

І вириваються із клітки.

Я вириваю їх, бува,

Із тебе, як листок із квітки.

Чого я думаю, як ти?

А ти живеш над заметіллю,

Бо наші душі – голуби,

Споріднені як хліб із сіллю.

До тебе, Києве, вертаюсь

Я так сумую за тобою –

І за Хрещатиком твоїм,

І за Дніпровою водою.

Мій княже, в сяйві золотім.

Чи лопотять дощі як вірші

Або у серпні зорепад

Я повертаюся скоріше

До тебе, Києве свічад.

Дивлюсь у снах твої пейзажі.

Трамвай десь гучно стукотить.

Співають потяги вантажні,

А в мене серце все щемить.

Від зустрічі до розставання

Всього одна єдина мить.

Люблю вокзалу квітку ранню

І так побачитись кортить.

До тебе, княже, повертаюсь,

Коли страждаю і люблю.

Перед людьми і Богом каюсь,

Коли з тобою говорю.

Мій Києве у золотім,

Я так сумую за тобою –

І за Дніпровою водою,

І за Хрещатиком твоїм.

Чужина

Вітер віє в обличчя,

Все ламає і гне.

Чужина серед січня

Обіймає мене.

Затремтіла береза,

Липа важко зітга.

Знов по тілі мережа

Наче доля лиха.

Вибачай мені, краю,

Краєш серце мечем.

Чужина серед раю

В мою душу тече.

Вибачай що на віру

Не сприймаю роси.

Бо палить мою шкіру

Рідний берег краси.

Буг південний з Інгулом

Крають серце моє,

Повертають в минуле.

Вибачай, що так є.

Вітер віє в обличчя,

Все ламає і гне.

Чужина серед січня

Обіймає мене.

Мій хрест

Ще кілька кроків до Голгофи.

Несу туди тяжкий свій хрест.

І вже стомилась наче трохи,

Та посміхаюсь до небес.

Життя моє рушник неначе,

У квіти вишитий хрестом.

То посміхається, то плаче

Під ніжним мами полотном.

Нічого в світі я не хочу,

Лиш зберегти один рушник,

Який укриє серед ночі,

А рано вигорне пиріг,

Духмяний, спечений в печі.

Матуся принесе до столу.

Та догорають три свічі.

Кружляє темрява по колу.

Ще кілька кроків до Голгофи,

Несу туди тяжкий свій хрест.

І вже стомилась наче трохи,

Та посміхаюсь до небес.

Дві лелеки

Дві лелеки на обрії сонця

Як дві маківки в білім саду.

Наче крилами б’ють у віконце.

Накликають на мене біду.

Накликають, мене не питають,

Що для мене як марево сад.

Дві лелеки в тумані розтануть.

Їх ніщо не поверне назад.

Вже далеко сумніві лелеки.

Маків цвіт розкидав пелюстки,

А на цвинтарі плачуть смереки,

Розстеливши на землю гілки.

Молитва

Ти даєш мені, Боже,

Усе те, що я хочу.

Але статися може,

Що колись я наврочу.

Ти навчи мене краще

Помолитись Тобі –

Не просити-молити

Все, що треба мені.

Усе те. Що я маю,

Я просила у тебе.

Тільки зараз. Благаю,

Вже нічого не треба

Тут мені. Серед піль

Людям хочу віддати

Хліб насушний і сіль.

Всім стражденним, нужденним,

Боже мій, поможи.

Чорним хлібом щоденним

Білий світ збережи.

Вечірня зіронька

Вечірня зіронька зійшла.

На обрії туман багряний.

Я вийду в поле край села,

Де віє вітерець духмяний.

На небо пильно подивлюсь,

І завмира душа неначе.

Та я нітрохи не журюсь,

Вона сміється чи заплаче.

О Господи, яка краса.

Тихенько серце, ніжно стукай.

Зі мною мовлять небеса.

І ти прилинь. І ти послухай.

Вечірня зіронька зійшла.

На обрії туман багряний.

Вертаю з поля. Край села

Ледь віє вітерець духмяний.

Зима

Ой ти зимонько, біла зима.

Опустилась тихенько на землю,

Наплела перемети. Трава

Стала біла, густа. Каруселлю

Закружляла дороги. Німа

Сипле сніг, наче небо прорвало.

Навкруги настелила зима

Із небес снігове накривало.

Снігурі на калині сидять.

Їх годує вона, зогріває.

Та пташки ці зі мною мовчать.

Свою пісню ніхто не співає,

Тільки вітер...

Діточе

Оля борщ не хоче їсти

І нікого слухати,

Бо його багато в мисці

Та ще й треба дмухати.