Одним з найшвидших способів досягнення порозуміння між українцями є усвідомлення правди власної історії. А вона виходить на світ Божий в процесі називання подій української історії справжніми іменами, оцінки їх вартості з позиції сучасної, незалежної Української держави. Однією з таких подій є День Перемоги 9 травня - свято, до якого звикло старше покоління і до якого привчає молодих громадян наша держава. В молодих насамперед виникає питання: «Чому свято?» І головне- чому в цей день багатьох охоплює дивна тривога, сум’яття почуттів, мов би війна ще не завершилась в головах українців?

Для кого це свято? Хто ці моложаві громадяни, які мають нагоду пройти маршем перемоги і використовують цей момент сповна для демонстрації портретів Сталіна , символіки і гасел неіснуючої держави? Невже це справжні ветерани війни минулого покоління? Молоді фронтовики, які на час війни в 1941 році мали по 18 років у 2009 році повинні б виглядати 86-річними. Мій батько пережив усяке, в тому числі і жахіття війни, спочатку за призовом Польщі, потім за радянською мобілізацією. Він пережив і так званий «прорив» - божевільний гін під кулі німців, з волі п’яних командирів, свист куль у волоссі голови і страшний полон. Люди божеволіли в нього на очах і шукали порятунку від чужих і своїх, смертельно боячись як німців, так і визволення з полону. Розказував, як поранений командир благав закопати його в сміття, щоб не знайшли німці і не пристрілили. Після полону і багатьох митарств вдалось повернутися додому, а там –пекельні допити своїх і знову на фронт, аж до Німеччини, а потім ще послали на Кавказ після війни. Післявоєнний час в Західній Україні був непростим і війна для мого тата так і не завершилась. Він чесно відвоював за Польщу, потім за СРСР, був свій серед своїх сільських хлопців, які продовжували воювати, переховуючись в лісах і криївках. Його не зачепила куля, хоч свистіли вони у волоссі і крутив по зубах вставленим в рот револьвером енкаведист, і стріляв поверх голови у стіну. Він пережив 10-ти денне голодування, коли ховався від німців і страшний холод і відчуття постійної небезпеки. Все це випало на його молоді роки, а потім тяжка праці в колгоспі, бо він не прийняв пропозиції записатись у партію. Його міцний, загартований бідою організм не зміг витримати величезної напруги тих часів і він помер, не дотягнувши до 82-х років в найтящі часи «української реформи». Можливо доконали його саме цей безлад і біда, які не вкладались в розуміння і сприйняття звичайного сільського господаря.

В моєму селі немає вже в живих жодного ветерана тієї війни. Переконаний, що в решті сіл України ветеранів –фронтовиків залишились одиниці і вони в такому віці, що хочеться лиш тихо згадувати в жалобі близьких людей, з якими звела доля і поєднала у виживанні на полі бою. Справжнім ветеранам, не «прирівняним», не хочеться бути одноденними пішаками в маніфестаціях симоненківців-вітренківців з їхніми вічними претензіями до України і люттю до інших, хто по-своєму захищав Україну. Це день тихої пам’яті за всіма жертвами в тій війні, день жалоби за мільйонними жертвами українців. Кожен з учасників тієї війни був призваний системою в пекло боїв, або попав туди ж з доброї волі, вірячи в ідею. Хтось вірив у Радянську Батьківщину, ішов у бій за Сталіна і за визволення своєї землі, а хтось вмирав зі словами: «Слава Україні!». Смерть є поганою справою і великий жаль отих молодих хлопців, які полягли – кожен зі своєю вірою і власними переконаними словами наостанок. А може в такі смертельні моменти люди просто звертались до Бога. Що ж значить ця війна і ця перемога для сучасної України, яка точно не є правонаступницею СРСР?

Чомусь цей день не умиротворяє тихою пам’яттю і жалем за молодими хлопцями, які в тій війні поклали голови за Україну,? Чому щоразу знаходяться люди, які роблять все, щоб українського примирення пам’яттю мільйонів жертв не відбулося ніколи? Це вони кожен рік, в День Перемоги роздувають вогонь міжнаціоального протистояння – продовжують безконечну війну з фашизмом, навішуючи це тавро вже на нове покоління молодих українців, які називають себе націоналістами і готові взяти на себе весь тягар любові не на словах до рідної України. Ми просто звикли святкувати свято , яке було автоматично продубльоване пострадянським складом Верховної Ради України і стало державним святом Вільної України. Безумовно це день пам’яті і чим рік, тим більше дисонує з радянським заідеологізованим Святом Перемоги. Для багатьох політиканів, яким насправді дорога не пам’ять жертв, а ностальгія за силою колишньої системи, свято Перемоги – це чергова нагода відкрито вивільнити свої антиукраїнські емоції. Це вони найголосніше кричать: «Прочь руки от праздника Победы!». Своїми нахабними комуністичними гаслами вони безбожно порушують тишу цього дня пам’яті, бо свято і жалоба за молодими українськими жертвами – взаємовиключні речі.

Велика Вітчизняна війна – це спільна війна перемелених в громадян СРСР усіх маленьких людей великої комуністичної системи. Для сучасної молодої вільної України безперечно ця війна є історією великих жертв на фронтах і у визвольних змаганнях, а така сторія не повинна іменуватись Перемогою та ще й святом. В усіх державах і народах подібні події після зміни політичних систем скидають нашарування старої ідеології і залишається для нащадків лиш пам’ять та жалоба.

М. Івано-Франківськ 09.05.09р.