Бідність багатству завжди буває джерелом доходу

Катон

Зігрітий надіями спростувати для себе усталені стереотипи протистояння «схід-захід» я покинув тернопільський вокзал в плацкартному вагоні швидкого потягу. Рейси і шпали протягли мені дорогу в самісіньке серце Донбасу – Донецьк.

Казали, що там зовсім не говорять українською, подейкують, що там не люблять нашого брата… Що ж, поїду й перевірю чи правду говорять про казкову сторону териконів, індустріальний осередок країни.

Теплий ранок зустрів мене донецьким вокзалом і, трохи пізніше, центром. Респектабельні будівлі на широких вулицях, по яких їздили дорогі та дуже дорогі авто кричали мені в повен голос: «Тут бабло!». Справді широта й розмах багато в чому дає фору й столиці. Українського слова дійсно не чути. Більш того використання мною державної мови викликає у перехожих неадекватну реакцію від щирого здивування до відверто зверхнього нерозуміння. Прагнення зруйнувати стереотипи та міфи про східну сторону, звільнити мозок від архаїзмів політики минулих президентських перегонів ставали дедалі ілюзорнішими. Чому? Відповідь знайшлась сама собою після прогулянки віддаленими районами та навіть сусідніми із центральними. «Бідність…» - ось нова репліка донецьких вулиць. Контрастність змушує задуматися. Порівняно із нами, населення Донецька виглядає зубожіло. Звідси, мабуть, і агресія. Як же ж так може бути? Люди, які проживають в економічно наймогутнішому регіоні живуть бідніше. Відповідь знову ж таки дають центральні вулиці. Соціальна структура Донбасу дуже різношерста і доводиться констатувати відсутність середнього класу як такого.

У приватній розмові один із донеччан заявив мені, що він не вважає себе українцем. На питання, чи є він «русским», він знизав плечима. Хто ж він? І хто вони – донеччани? Сімдесят довгих років радянська влада ліпила із багатонаціонального населення однорідну масу під назвою «совєтские люди» з єдиною мовою спілкування - російською. Що ж, СССР потонув у вирі історії. І хай спочиває з миром. Хоча дещо за ці довгі десятиліття таки зліпили. Це люди без національності, люди неіснуючої держави, які до сьогодні зберігають пам’ятник Іллічу та відповідний проспект в центрі міста. Люди, яких не обходить назва держави чи державна мова, їх цікавлять прозаїчні матеріальні речі. І це нормально, адже за останніх 20 років вони не відчули жодних змін. Старих тішать спогади про «колбасу за 20 копеек», молодь пригнічує безперспективність. А від так Ілліч стоїть на поважному місці. Але замість вказувати вірний шлях, сором’язливо ховає руки в кишенях… Вождь світового пролетаріату повів його на початку минулого століття. Куди привів?

Хоча, не все так похмуро. Проблема не в менталітеті. Проблема суто в економічній площині. Разом із економічним зростом неминуче прийде й духовний.

На стіні однієї із старих хрущовок поміж антисемітськими та нецензурними написами побачив і такий: «Хочеш змін? – Почни з себе!» А міняти необхідно багато. І Донбас і Карпати знаходяться в площині однієї держави. Зміни потрібні всім. І якщо політики роками намагаються нас роз’єднати і їм це не вдається, значить ми дійсно єдині. А Ілліч хай стоїть. Він зникне, коли прийде його час.