В місті Українка, що на Київщині, відбулася дивна, з точки зору кожного свідомого українця, подія — депутати міської ради проголосували проти встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку на однойменній площі міста.

Проголосували депутати, щоправда, не одностайно. Голоси розділилися нарівно: 15 на 15. І тоді крапку поставив мер, підтримавши тих, хто був проти.

Аргументи проти встановлення за ініціативою місцевого осередку літераторів пам’ятника, треба сказати, були зовсім непереконливими, і про це вже писалося в пресі. І нібито портретна несхожість пам’ятника з самим Шевченком, і те, що він начебто ніколи не був на цих землях, і те, що, мовляв, немає на встановлення пам’ятника коштів.

Автори попередніх статей писали про те, що немає ніяких підстав сумніватися у професіоналізмі митця. Михайло Горловий, що відтворив дещо незвичний образ Тараса Шевченка у його 35-річному віці, є відомим у світі скульптором, шестиразовим лауреатом всесвітнього Форуму “Скульптура в камені”, який щорічно проходить в Лівані, його ім’я внесено до десяти мистецьких каталогів. Писалося і про те, що не обов’язково Шевченку було б бути у кожному населеному пункті України, де міг би стояти пам’ятник українському генію, але в Українці Тарас якраз був і неодноразово.

Що ж стосується нестачі в міському бюджеті кошт на встановлення пам’ятника, то, по-перше — погруддя вже зроблене, і наскільки відомо, скульптор не вимагає за нього грошей (хоча не завадило б і заплатитти), а по-друге — є спонсори, готові допомогти встановити пам’ятник, була б на те тільки добра воля депутатів міської ради і мера. Але цієї волі якраз немає.

Можна, звичайно, дивуватися тому, що в українському місті та ще й з назвою “Українка” влада так байдуже чи навіть вороже ставиться до українських символів, але це явище є цілком зрозумілим для країни, що зовсім недавно перестала бути колонією і кардинально поміняла державний устрій. Головне, що все це відбулося мирним шляхом. Саме через цю обставину кардинальна зміна устрою не поміняла кардинально влади, яка й досі усюди в Україні часто залишається колоніальною і лише зовні перефарбувалася в національні кольори.

А втім, вона не дуже й маскується і її легко розпізнати, ледве ступивши на теріторію того чи іншого населеного пункту. Як колись у Громадянську війну мешканці міст, що переходили з рук в руки, прокинувшись зранку, дивилися, які там прапори висять на вулицях, щоби дізнатися, чия у місті влада, так і нині варто подивитися на вулицю.

Якщо на вулицях і нині висять таблички з назвами, що уславлюють імперсько-комуністичні символи, якщо на головній площі міста гордовито і незворушно стоїть пам’ятник кривавому вождю світового пролетаріату, можна з впевненістю констатувати, що влада тут далеко не українська.

І це зовсім не дивно, бо нікуди не ділася колишня комуністична номенклатура — жоден з тих керівників не пішов у прості робітники. Вони переважно залишились при владі і їхня ідеологія не помінялася. Звичайно, вони роблять вигляд, що працюють на Українську державу, але їхні дії переконують у зворотному. А ще залишилися діти тих, хто ніколи не усвідомлював себе українцем. І нехай місцеві можновладці виправдовуються тим, що, мовляв, даний пам’ятник являє собою надзвичайно велику художню цінність, а міняти назви вулиць у часи, коли не вистачає коштів на більш нагальні потреби, — занадто дорога справа, ці аргументи не переконують.

Чи можна собі уявити, щоб, скажімо, у 1943 році на звільнених від німецьких націонал-соціалістів радянських землях хоч один день де-небудь простояв пам’ятник Гітлеру, чи не позривали б з будинків таблички з написами “Герінг-плац” чи “Гебельс-штрассе”? Казав би хтось що-небудь про художню цінність пам’ятника чи про нестачу коштів для перейменування вулиць? А, здавалося б, і тоді було достатньо інших турбот.

А ось влада у незалежній Україні і нині у деяких містах байдуже ставиться до символів, не знишуючи ті, що вже не відповідають ідеології держави і чинячи опір тим символам, що є дорогими титульному народові. Така влада, на жаль досі існує і в українському місті Українка.