Виповнилося 138 років /27 січня/ від дня народження знаного в Галичині та в Україні письменника Івана Филипчака. Педагога за фахом до літературної праці покликали певні обставини. Будучи лектором УНР і читаючи українознавство на курсах у Вінниці, Білій Церкві та в інших містах, він відчув, як мало вчителі й студенти обізнані з історію України. Тому Іван Филипчак береться за написання книг. Вже у поважному віці з–під його пера з’явилося на світ одинадцять повістей на історичну та соціально–побутову теми. Ними зачитувалися, на них виховувалися цілі покоління західних теренів.

Крім літературних повістей, Іван Филипчак опублікував низку посібників, активно займався науковими дослідженнями з краєзнавства. Свої розробки друкував у журналі "Літопис Бойківщини", якого редагував. За його ініціативи у м.Самборі /у ньому постійно проживав із сім’єю/ було створено один з кращих у Європі історико–етнографічний музей "Бойківщина". З 1931 року і до дня арешту 4 листопада 1944 року він був його незмінним директором.

"У часи радянської займанщини, – писав дослідник творчості й життя письменника професор Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Ярослав Радевич–Винницький, – Іван Филипчак ніби випав з культурного життя українців: на Батьківщині його твори і навіть ім’я потрапили під сувору заборону, а самі книжки вилучили з бібліотек…"

Літературні твори Івана Филипчака перевидано в Америці коштом сина Бориса та його дружини – поетеси Ірини Дибко–Филипчак. З діаспори в перші роки незалежності вони потрапили в Україну, до його рідного Самбора зокрема.

Ім’я письменника присвоєно Самбірському державному педагогічному коледжу, тут встановлено йому погруддя, створено кімнату–музей. У місті відроджено музей "Бойківщина", щорічно проводяться науково–теоретичні конференції з питань вивчення творчості цієї неординарної особистості.

Художньо–документальний нарис «Кара без провини» написаний на споминах дочки Івана Филипчака Дарії про батька, матеріалах архівної кримінальної справи, а також свідченнях очевидців, яким у 1944–45 роках довелось сидіти з письменником у тюрмах перед відправленням його на смерть у сталінську катівню Тайшету Іркутської області Росії. Там помер. Могила вічного спочинку сина України невідома.

1.Передвісники біди

Тепла липнева ніч легким покривалом огорнула усе довкіл Самбора, куди тільки–но могла сягнути розлога уява Івана Филипчака. Він підвівся, навшпиньках, щоб нікого не розбудити, через кімнату пройшов до бібліотеки. Замислив¬ся. Що йому тут о такій пізній годині потрібно було, ще сам достеменно не відав. Але добре знав, що серед цього розмаїтого багатства книг завжди знаходив заспокоєння. Очима відшукав свої повісті "Анна–Ярославна – королева Франції", «Кульчицький – герой Відня», «Будівничий держави», «За Сян», «Дмитро Детько», "Над Калкою", краєзнавчі нариси «Історія села Берегів Самбірського повіту», «Учительська семі¬нарія в Самборі», "Школа в Стрільбичах", «Проблеми шовківництва»...

«Для кого я трудився? Для кого я все це писав? – запитав Филипчак так, наче перед ним стояв реальний співбесідник і від нього очікував гідної відповіді. По хвилі сам собі: – Старався я для свого українського народу, щоб він знав правдиву історію, щоб ніколи і нікому не давав себе ошукати...»

Скільки він отак у глибокій задумі стояв і розмовляв з книжками, важко сказати. Одне було певне – він не засне, бо все тіло охоплене яки¬мось загадковим неспокоєм. Тішило його, що сплять Дарія, теща Павліна. Якби хтось із них побачив його, перепало б, дорікнули б, що голова, як сніг, а поводиться, наче дитина, не береже себе...

До світанку залишалось зовсім небагато. Филипчак повільно спус¬тився сходами, вийшов на подвір’я. До нього потягнувся на ланцюгу пес. Господар погладив його, співчутливо мовив: «І ти не спиш... Але в тебе така доля, а я...» Він попід темним верховіттям дійшов до кінця саду, а потім повернувся до будинку. І раптом з вулиці донеслися тихі голоси співрозмовників:

- Правду кажеш, більшовики нікого не пощадять.

- Енкаведисти усіх нас переловлять. І переб’ють, як мух. Повториться те, що було в сорок першому в самбірській тюрмі.

Голоси стихли. Филипчак підійшов ближче до хвіртки, дивився ус¬лід трьом темним постатям. Хто вони? Чому не сплять? Куди так пізно йдуть? Що мають робити? Відповіді не знаходив. Раптом йому спала на згадку недавня розмова в міській управі Самбора.

– Вам, пане Филипчак, треба їхати, – казав йому бургомістр Івашків. – Їхати і вивозити із собою музей «Бойківщина». Машини вам дамо.

Филипчак вислухав бургомістра, а потім запитав:

- Перепрошую, але я не розумію, куди і чому я маю їхати?

Бургомістр відповів із спокійною посмішкою:

- Пане професоре, не вдавайте із себе наївну людину.

- Одначе я вас, перепрошую, не розумію.

- Німці відступають. Більшовики за тиждень – другий будуть тут, у Самборі. А що буде потім, мені вам, професоре, казати наче й не пасує.

- Але музей?.. Як це музей вивезти із Самбора. Він, – хвилюючим голосом говорив Іван Филипчак, – він – гордість, центр культури мого народу, подібних йому нема в бойківськім краю. У музеї – наша історія, пам’ять, в ньому свідки нашого коріння. Що б мені повіли мої приятелі Гуркевич, Кобільник, Княжинський? Такого злочину вони б мені і на тому світі не простили.

- Злочину? – запитав Івашків. – Злочин буде, коли його залишите в Самборі. Більшовики знищать музей, а з ним і вас, його директора. Ви бачи¬ли, що вони зробили в самбірській тюрмі із в’язнями у 1941? Смію вам нагадати, що там їх понад тисячу розстріляли, замордували. Вам цього мало?!

Бургомістр тріумфуюче подивився на Филипчака, який виглядав на дуже змученого старця. Його видавало сполотніле обличчя. Филипчак не зирив на співрозмовника, думав про те, що і вони, німці, нічим не кращі, – немало хлопців–повстанців знищили. Торік десятьох, зв’язаних колючим дротом, прилюдно в Самборі розстріляли, аби страху нагнати, аби свій порядок тримати. Ні, мабуть, не мали рації мельниківці, котрі сподіва¬лися, що з допомогою гітлерівців можна здобути самостійну Україну. І він частково підтримував таку ідею. Тепер очевидна її хибність. Інша справа – бандерівське націоналістичне крило. Воно стояло і стоїть на тій позиції, що українці мають розраховувати тільки на власні сили і однаково бити як московського, так і німецького фашиста, бо вони, наші вороги, наче два чоботи пара, не дозволять незалежної України.

Ще якусь мить Іван Филипчак незворушно стояв у задумі. Із неї його вивели згадані подальші слова бургомістра.

– На захід вам дорога, пане Филипчак. На захід. Там – цивілізація, там збережуть ваш музей, там ви йому будете потрібні.

Лиш тепер Филипчак багатозначно і навіть погрозливо подивився на Івашківа.

– Цивілізація має бути тут, у Самборі, на Україні, а не десь за її ме¬жами... Ви мені радите вивезти музей... Якщо я його вивезу, то я погра¬бую свій народ. А коли ж тоді я зможу все, що заберу із собою на захід, повернути своєму народу? Москалі не так скоро ступляться з нашого краю. Ні, такого я не зроблю.

Бургомістр добре знав, що Іван Филипчак несхитний і непоступли¬вий у тому, в чому переконаний. З тих причин він і не став його більше вмовляти.

... Филипчак руками зіперся на хвіртку. Він все ще дивився услід тим трьом, чиї голоси щойно почув. Ось вони звернули з його вулиці уліво. Мовчав, уп’явши свій погляд у землю, закам’янів, мов статуя. Обличчя його залишалось задумливо–суворим та розгубленим. І тільки голубі очі його не зраджували – в них можна було читати його душу, наче розкриту книжку оптимістичного змісту.

Тим часом у будинку засвітилось. Він повернувся. Дочка Дарія запитала:

- Чому не спите? Знову щось надумали писати?

- Якби тільки тої біди, доню... Не йде мені з голови Микола. Чи си¬тий, чи здоровий мій син. Важко зараз повстанцям. Ой важко. УПА одна, а ворогів двох треба бити.

Іван Филипчак пішов і ліг. Охоплений ще до кінця неосмисленим неспокоєм, він довго не міг заснути. Десь аж над ранком задрімав.

II. Вибір

День обіцяв бути погожим.

Ранковий вітер ніс із–за Дністра вологу і свіжість. На вулицях Самбора гамірно. Німецьких солдатів практично не видно. Окупанти, схоже, зайняті своїми проблемами. Через день, два, тиждень тут їх чекала м’ясорубка. Фронти червоноармійців щодня брали по декілька десятків кілометрів. За Самбором починались Карпати, а там шлях на Берлін...

На вулицях міста люди говорили про всіляке. Але поміж тих розмов чутно було:

- Скрутить Сталін карк Гітлерові, як гусці скрутить...

- А потім нам... Ти це хотів сказати?

- Усім боятись москалів не треба. Декому вони дещо, звичайно, пригадають.

- Е–е, світ нинька так збаламучений, що справді не знаєш, з ким бути, кого слухати, кому вірити, до якого берега пристати. Спробуй тут розібратися. Професор Филипчак, здається, розумний чоловік. Як тільки гітлерівці ступили до Самбора, вітав їхній прихід німецькою промовою, а вони через кілька тижнів переарештували членів ОУН.

Филипчак ішов на працю. До музею «Бойківщина». Він його ди¬ректор. І, мабуть, останній... Про наступ радянських військ, можливе захопленння ними міста він не думав. Ні, не можна сказати, що він їх мало знав. У газеті «Самбірські вісті», редактором якої був, детально описав, як енкаведисти мордували людей у самбірській тюрмі в червні сорок першого... Та й пізніше друкував статті проти більшовиків, їх ворожої ідеології. Цього було, здається, достатньо, щоб безпомилково зрозуміти, що вони – жорстока, безпощадна сила і що жарти з ними кепські.

Але Іван Филипчак був певен, що на світі не знайдеться жодної лю¬дини, котра могла б його в чомусь винити. Може кожному, як на сповіді, заприсягтися, що жив чесно, весь час трудився для добра – має що при¬гадати, показати, чим похвалитись. А хіба мало хоч би того, що протягом війни у Самборі зберіг неушкодженим музей «Бойківщина», з яким давно співпрацювали і рахувались кращі музеї Відня, Варшави, Берліна, Софії, Стокгольма. Він, розуміючись на такій важливій державній справі, був переконаний, що заслуговує вдяки. Мабуть, тому його не займали розмови на вулицях міста, в душу не закрадалось тривожне чекання від приходу червонозоряного війська. Він був весь на видноті – зі своєю неприкритою правдою. Тут він ні на крихту не міг покривити совістю. Рівно ж ніхто не мав права йому чимось дорікнути. Правильно виховав дітей. Розбрелись вони по світах своїми шляхами. Борис став лікарем, Микола десь в Ук¬раїнській Повстанській Армії. Мало вісток має про нього, як і про Ігоря з Чехії... Добре, що хоч Дарія поруч.

Все ж місто для Филипчака було те і не те – ніби вицвіло, постаріло, як він сам, хоч зовні він такий же акуратний, із розумними і спокійними очима, густим, до білизни сивим волоссям і невеликими, завжди підстри¬женими вусами. Він, Богові дякувати, ще чується при силі, здоров’я й наче не підводить, хоч вже давно минув його сімдесятий січень, літа беруть своє.

При такій думці Филипчак зітхнув, замість себе у директорському кріслі «Бойківщини» хотів би бачити людину, котрій міг би із чистим серцем передати музей, щоб не тільки зберегла його, але й надбала нових експонатів, вела таку ж наукову та видавничу роботу, як і він до того з Гуркевичем, Кобільником, Стахурою, Скориком, о.Кмітом. Спадщину залишили по собі багату.

У музеї поринув у роботу. Нарешті в ньому знайшов куточок для червоного прапора із зображенням Леніна, Сталіна та написом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», а інші два такі експонати заніс у сховище. Хто би йому що не говорив, як би він негативно не ставився до цих більшо¬вицько–комуністичних символів, але ж це історичний факт і від нього нікуди не дітися, не відхреститися.

Він сів оформляти нові музейні експонати. Але чомусь швидко полишив це, відсунув журнал. Якось мимоволі знову прийшло на згад¬ку те, що зосталось за плечима... Мав посаду, визнання за громадську, педагогічну, письменницьку роботу. Вона й привела його до слави й достатку. Вірив у людську досконалість, знав її вартість, цінував і сам служив прикладом.

Все це було з ним тут, у прохолодних кімнатах музею, серед німих експонатів. А за дверима, порогом?.. Він не знав, що його там чекає. Вірив у добро, чесність. Вірив щиро. Гаряче. Попри те в голову щораз дужче лізли невеселі думки. Але від своєї долі годі втекти. Він, зрештою, від неї не утікав.

III. Приїзд Бориса

Аж під кінець дня Іван Филипчак вернувся із Добромиля. Тутешній греко–католицький парох у листі писав, що для «Бойківщини» має гарну річ, просив навідати його в зручний час, щоб оглянути. Поки туди, поки звідти, так і день збіг. Він усією своєю істотою відчував тишу липне¬вого вечора, пахощі полів, на яких наливались пше¬ниці, свіжість надвечір’я, спокійний плин Дністра. І ось серед тієї земної благодаті, віковічного спокою аж не віриться, що поза Самбором війна, – на смерть зіткнулися дві потужні сили, котрі немилосердно трощать одна одну.

Все ще було, як і дотепер, – тихо, мирно. А насправді довкіл заноси¬лось, як на грозу, затівалось щось недобре. Филипчак не міг не відчувати, що потрапляє, як бджола в павутиння, яку обплутує павук–глитай...

Після цілоденної мандрівки Филипчак ледве тримався на ногах. Ве¬черяв з апетитом – проголоднівся. Він їв і уважно розглядав вікно, наче вперше його бачить. А може, уявляв собі той світ, що за ним, – широкий, мінливий, котрий можна читати, мов живу книжку і яку іще до кінця не прочитав.

Филипчак мовчки встає, повагом йде напівтемною кімнатою і зупи¬няється біля вікна. Тремтячою рукою відхиляє фіранку, бо наче грюкнула хвіртка. А таки хтось прошмигнув попід хатою. Він не помилявся, бо той звук відчув скоріше серцем, батьківською інтуїцією, котра його ніколи не зраджувала.

Клацнула дверна клямка, і на порозі з’явився Борис – високий, кріпкий.

– Слава Ісусу, тато, – і ступає син поспіхом назустріч батькові.

Вони обнялись. А як руки розвелись, Филипчак зітхнув, і півсвіту з ним разом наче зітхнуло. На серці старого тепло, в очах щемить. Потім радо:

– Дарцю! Дарцю! Поглянь–но, доньцю, хто приїхав! – а сам стоїть Филипчак, мов укопаний, здається, дихнути боїться. Гукнув би на весь світ, та не може, щось утаємничене є в несподіваному приїзді Бориса.– Наш дохтор, хірург приїхав.

А Борис тим часом зиркає по кімнаті, наче щось давнє шукає.

– Як ти там, сину? Заждався я тебе. І Микола, Ігор про себе знати не дають. Ти з дороги, певне, кишки марша грають.

- Нема часу, тату, їсти.

Із сусіднього помешкання вийшла Дарія. Вона привіталась з братом, він поцілував її і тут же продовжив витягувати із шафи свій одяг, вибирав деякі медичні книжки. По хвилі, коли речі були спаковані, вони сиділи за столом. Борис мовив:

- Вам, тату, не можна в Самборі залишатись.

У тих синових словах Филипчак відчув щось неладне. Обережно:

- А що мені загрожує в Самборі?

– Тату, на нас чекає авто. Я приїхав за вами. Розумієте, за вами.

Збирайтеся. Я не маю права вас їм залишити. Радянська армія пре, скоро буде в місті. Вони вам не простять.

Батько здивовано глянув на метушливого сина:

– За що хтось мені має прощати? Я не відчуваю, сину, вини. Я нічим не завинив перед своїм народом, перед Україною.

– А перед ними?.. Перед більшовиками? Енкаведисти пришиють вам і праведне, і грішне. Пригадають вам газету «Самбірські вісті». Їм знищити людину, що муху розчавити. У них нема нічого святого. Це – банда, тату, їдьмо! Я вас прошу, благаю.

Дарія не втручалась у розмову. А тут не стрималася:

– Може, справді, тату, вам варто поїхати з Борисом.

Филипчак встає, у задумі:

–Діти мої... Я своє життя прожив чесно, в праці, на ваших очах. Я ще раз повторюю і кожному скажу, що я нічим не завинив перед своїм народом. А тому мені нічого боятися. Скільки мені ще Богом відпущено, не відаю. Хочу, щоб мої кості спочили в рідній землі, щоб хтось колись згадав мене, на могилі бур’ян сполов, квітку приніс, свічку запалив...

Вони замовкли. Борис мізкував, що має робити, оскільки такого повороту не чекав. Він метнув очима. У нього прорвало:

- Недобре робите, тату... Недобре. Я хотів, як краще. Бог свідок.

Филипчак обвів дочку і сина очима. А тоді до Бориса:

- Дякую ти, сину. Бог віддячить тобі за доброту.

Став Борис перед батьком. Очі Івана Филипчака дивились кудись мимо нього. Рукою потер лице, зітхнув:

– Не агітуй мене, сину. Не переконуй. Я знаю, що роблю. Від долі я нікуди не втечу.

Більше Борис не проронив ні слова. Він узяв спаковані речі, пішов до виходу. Перед сходами вони обнялись. Вже біля авта, яке стояло на вулиці, Борис ще раз обернувся до двох постатей – батька і сестри Дарії, якусь хвилю дивився на них, на будинок, якого змушено полишав. Він намагався закарбувати їх у своїй здоровій пам’яті. А чи розуміли вони, що бачаться востаннє, годі сказати.

- Сину!.. Борисе!.. – м’яким, трохи грудним голосом Филипчак, зійшовши сходами. – Куди їдеш, де тебе шукати?!

- До Кракова, до дружини і сина Івана. А там, як Бог дасть, тату. Світ широкий.

Автомобіль, пирхнувши димом, побіг вулицею. Щось незрозуміле коїлось в душі Івана Филипчака.

IV. Прихід непроханих

Відколи поїхав Борис, який хотів до Кракова забрати батька із собою, відтоді Іван Филипчак щоночі спав з розтривоженою, неспокійною душею. Дарія давно запримітила на миролюбному батьковому лиці внутрішню збудженість, однак не набридала із запитаннями. Гадала, переживає за синів. Від них і далі жодної вістки.

На змарнілому обличчі Филипчака світились розумні голубі очі, а під щетиною сивих вусів притаїлася безмірна батьківська туга, яка назовні витискала незрозумілий жаль – чи за тим, що такий час суперечливий, чи за тим, що позбавлений спокійної старості, чи за тим, що ні він, ні діти не мають щасливої долі. Не можна було вгадати з його обличчя, про що думає. Одне було ясне: в душі не перестає мучитися. Він чогось чекав. Навіть був певний, що щось повинно статись.

– Борис, тату, лікар. А лікар у будь–якій країні потрібний. У людей однакові хвороби, – розраджувала Дарія.

Филипчаку було важко. Ні, він не боявся за себе. Думав про най¬молодшого і найулюбленішого сина Миколу: чи не поранений часом, а чи не зазнає сотня УПА втрат, чи не потрапив ворогам у руки, чи мають повстанці патрони, ліки, харчі...

З того часу життя Івана Филипчака потекло іншим руслом. Серце огорнуло щось тужне, як прощальний клич журавлів у осінньому небі. А що буде завтра?.. Фронт підступив до самого Самбора. У небі кружляли зграї літаків. День і ніч гатила артилерія. Уперто повзли танки. Місто в руїнах. А сьомого серпня сорок четвертого усе затихло – гітлерівці не витримали натиску червоних, подалися у гори.

Кілька місяців про Івана Филипчака ніхто не згадував, наче його не було в Самборі, на світі. Із таким становищем він не хотів миритись. Відвідав міські школи, вчительську семінарію, просив приводити дітей в музей.

Збігло ще кілька листопадових днів. Якось, коли до світанку за¬лишилось небагато, особливо загарчав пес. Він ладен був зірватись із ланцюга та кинутись на двобій із трьома озброєними, щоб перегородити чужинцям дорогу. Накинувши на себе довгий халат, Филипчак вийшов на ґанок... А чотириногий сторож дому, зобачивши господаря, ще більше осмілів, сердито гарчав, показував зуби, наче знав, чого вони тут і хто вони такі, які у них наміри.

– Професор, собірайся. Пойдешь с намі. Только не тяні, у нас нєт врємєні. Такіх, как ти, в городе много, – різко капітан.

Він підійшов до ліжка, на якому спала донька. Дарія тут же пробу¬дилась:

- Що, що сталось, татусю?

- Спи. Нічого страшного. Тут прийшли... Хочуть поговорити зі мною. І мені цікаво буде з ними поспілкуватися.

Дарія опустила ноги з ліжка, лицем уткнулась в подушку, залилась плачем. Батько погладив доньку по голові:

– Не треба... Ще нічого не сталось. І не може нічого поганого статися.

Дарія провела батька до дверей, через шибу побачила офіцера і двох солдатів з автоматами. Пес із скаженим гавкотом рвався на ланцюзі, кидаючись з одного боку подвір’я в другий, несамовито гарчав на непро¬ханих. Але він вже нічим не міг зарадити своєму доброму господареві.

Коли постаті відійшли, собака став коло буди і завив. Сумно так, наче з великого болю, пекучого жалю, своєї гіркої безпомічності. А Дарія одиноко припала до вікна і думала, що має робити.

V. Допит

Самбором швидко розійшлося:

- Ви чули, професора Филипчака арештували.

- Бідолаха... Може, нічого йому не буде.

- Якщо совіти беруть, то вже не випускають. А ще професорів, письменників, редакторів газет. Вони розумних бояться.

Важко, наче гвіздок у серце, зачинились двері. Камера була невели¬ка, холодна, із заґратованим з виходом у двір вузьким вікном, в якому гойдались почорнілі голі гілки яблуні. Така незвична обстановка гнітила тонку натуру Івана Филипчака. Понуривши голову, він пройшовся від стіни до стіни раз, другий. З коридору чулись зойки, окрики: «Зволочі! Окупанти! Мало я вас, москалів, перестріляв! Слава Україні!»...

По обіді його вивели, і він опинився в кабінеті із широким столом. За ним сидів майор держбезпеки. Филипчак дивився йому просто у вічі, намагаючись зазирнути в душу. В очах офіцера прочитав холод, непри¬вітність й затаєне зло.

Майор відкинувся на спинку крісла, а потім встав, заклавши руки за ремінь, чим ніби демонстрував свою вищість, силу, а може, й готов¬ність витягнути пістолет. Така зверхність не сподобалася Филипчаку.

Він запитав:

- Ви знаєте, чому Росія так чіпко тримається України?

- Так вы же сами этого хотели. Украине нужен был Переяславский союз с Россией, а не России.

- Не так воно. Не так.... – не покидало Івана Филипчака бажання ще й цьому енкаведисту сказати правду. – Щодо Переяславської угоди, про яку ви мали честь згадати, то це, маєте знати, не було ніяким возз’єднанням. То був військовий союз і не більше. Та й підписувалась ця угода не навіки, як ви помилково вважаєте, а до віку гетьмана Богдана Хмельницького – так тоді укладалися всі міжнародні угоди. Коли вік гетьмана скінчився, то після його смерті наступні володарі України повинні були підтвердити або відкинути складені попередником договори. Нас просто обдурили: слово «до віку» замінили словом «навіки» – от і вийшло, ніби Богдан Хмельницький назавжди віддав Україну в залежність Москві.

Почувши це, рука майора механічно потягнулась до кобури. Він нахмурив брови, суворо сказав:

- А ты действительно опасен, профессор. Тебя нельзя выпускать, ты можешь серйозно навредить. А вообще–то хватит! – він кулаком ударив по столі. – Мне надоела твоя наивная философия. Прошу отвечать на все мои вопросы. Первый: где вы проживали и чем занимались в период немецкой окупации города Самбора?

- У період війни я постійно проживав у Самборі.

- Вы были редактором фашистско–националистической газеты «Самбірські вісті». Почему?

- Редактором газети «Самбірські вісті» мене міська управа призна¬чила примусово, усупереч моїй волі. Для такої роботи я був, як вважали, найбільш літературно підготовлений, хоч і застарий. А пропрацював на цій посаді до грудня 1941 року. Потім я був тільки директором самбірського музею «Бойківщина». І зараз я ним є.

- О чем писала газета «Самбірські вісті»? Какие статьи печатала? Учтите, что мы все знаєм, как доказательство имеем все номера газеты.

Филипчак зиркнув на кишеньковий годинник – була одинадцята вечора.

- Якщо ви все знаєте, не бачу потреби відповідати.

- Запишем в протоколе: как ответственный редактор Филипчак в газете «Самборские вести» печатал личные статьи, в которых содержалась клевета на советскую действительность, на руководителей коммунисти¬ческой партии и правительства и Красную Армию. Он также писал, то есть клеветал, что Советская власть притесняет украинский народ, укра¬инскую культуру, критиковал колхозный строй, печатал сводки о военных действиях, восхваляя первоначальные успехи немцев на фронте.

Филипчака трусило, мов у лихоманці, від моральної утоми. Він зрозумів, що допит не так скоро закінчиться, що довго не зможе заспо¬коїтися і що його чекає безсонна ніч. А ще збагнув, що сперечатись, доказувати своє тут – марна справа. Згадав сина Бориса, його благання поїхати із Самбора...

– Вы являлись членом ОУН. Расскажите, с какого времени и кто вовлек вас в националистическую организацию?

Після цього запитання Іван Филипчак збагнув, що проти нього пішла цілеспрямована політична атака. Він був безпомічним, його огортала байдужість до того, що його могло чекати і, здається, навіть не прагнув хоч чимось полегшити своє скрутне становище.

– До організації ОУН я не належав. Я, як представник інтелігенції, розділяв її ідеї, – і раптом у Филипчака промайнула ідея, за яку він схопився, наче за рятівну соломинку: – Хочу заявити слідству, що, будучи директором музею «Бойківщина», я зберіг два прапори Радянського Союзу. На одному з них портрети Леніна і Сталіна, на другому написано

шістнадцятьма мовами «Пролетарии всех стран, соединяйтесь!» Для музею зберіг чотири портрети Сталіна, радянські книги, політичну карту світу. Німці і влада міста перед своїм відступом мені пропонували і навіть хотіли допомогти вивезти із Самбора музей. Я не згодився, бо хотів, аби музей дістався тим, хто житиме в місті. Через те я і залишився, не виїхав.

Висказавши своє, Іван Филипчак відвернувся від майора, незмигно дивився кудись у кут, де сходяться дві стіни, і все думав. Під майором голосно рипнув стілець, але він не вивів Филипчака із роздумів. Йому ставало дедалі холодніше. «Де ж зараз мої сини?» – запитав себе і гли¬боко зітхнув. Його ясний розум був затьмарений. Йому робилося нудно і лячно у цьому непривітному кабінеті.

- Ви сказали, що для музею зберегли портрети Сталіна.

- Так, зберіг їх для музею, історії.

- А портрети українських націоналістів Петрушевича, Петлюри, Коновальця, Бандери, головного бандита з так званої УПА Романа Шухевича?

- Вони – теж творці історії, – намагався пояснити Филипчак.

- Тоді как понять, что еті портрети ми нашлі за пєчкою музея? Не успелі ви їх перенести в надежноє мєсто?

Филипчак знову в камері. Один. За заґратованим вікном густішала холодна імла. Але сумувати довго не довелось. На світанку його викли¬кали на черговий допит. Тривав він сім годин. О дев’ятій вечора – ще раз. Розмова із оперуповноваженим держбезпеки тягнулась п’ять годин. А че¬рез день його із Самбора перевезли до дрогобицької тюрми «Бригідки». Там все повторилось. Слідчий вимагав:

–Расскажите подробно о содержании своей приветственной речи в ию¬не 1941 года после прихода в Самбор немецкой оккупационной армии.

Іван Филипчак зашарівся, очі додолу, задумався над відповіддю.

–На початку червня 1941 року мене викликав Юліан Паланкевич в український комітет і сказав, що я повинен виступити з промовою на мітингу, організованому з приводу приходу німецької армії в місто Самбір. До цього виступу я готувався цілий день. Спершу я з історичної точки зору охарактеризував зв’язки і дружбу німецького народу з українським з часів княгині Ольги. Далі я сказав кілька вітальних слів, закликав до співпраці двох народів – німецького й українського, маючи на меті, що ця дружба допоможе утвердженню самостійної України. Дану промову я виголосив по–німецьки.

Филипчак замовчав, гірко зітхнув. Тим часом оперуповноважений:

- Не все... К вашим показаниям допишем следующее: вторая часть моей речи носила антисоветский, клеветнический характер, где я вся¬чески критиковал Советскую власть, политику партии и правительства в отношении к украинскому крестьянину и колхозному строю. А также призывал к сотрудничеству украинского народа с немцами для совмес¬тной борьбы против советсткой власти...

- А ви страшні... Ви – іроди... – Филипчак затулив руками обличчя, гірко зітхнув, похиливши білу, як сніг, голову. – Чим ви все це можете підтвердити?

- Скоро состоится суд. Он скажет своє последнее слово. Будут вам свидетели, которых вы знаєте, были с ними даже приятелями. Потом, возможно, все поймете.

Тим часом оперуповноважений майор держбезпеки дописав у кінці листка:

– Привлечь Филипчака Ивана Филиповича в качестве обвиняемого по статье 54–10 часть 2 УК УССР, статье...

Це був вирок, який не підлягав оскарженню.

Филипчак встав, круто повернувся і в супроводі конвоїра пішов до дверей. У вікні високо в небі плив пізній місяць. До світанку було недалеко.

VI. Іменем чужого закону

І знову камера. Холодна. Нічний мороз, як той лихий пес, чіплявся підлоги, стін. Іван Филипчак тупотить ногами, проходжується, аби якось зігрітись. З двору тюрми долинають гул машин, грубі окрики військових, чути, як солдати лупцюють прикладами арештантів – з рота останніх час від часу злітають поганські слова. Видно, на розстріл везуть або до Сибіру засилають – звідси кожен іде однією з двох доріг.

Все, що пережив Іван Филипчак за ніч, розбурхало йому душу. Так розбурхало, що нема куди далі. Ясно було одне – очей не зімкне, сон розвіявся, мов ранковий туман. Не може він взяти до тями, не може зрозуміти, чому він тут – не бандюга ж і не вбивця. Жив так, як веліла совість, за своїми законами. А ж ні – прийшли совіти, на голови українців звалилось нечуване горе. Він один з тих, кого чекає їх кара. Несправедлива.

Перебуваючи у самбірській та дрогобицькій тюрмах, Іван Филипчак на власні очі побачив, як потужно запрацювала комуністично–радянська каральна машина. Його вели довгим тюремним коридором. Перед оббитими чорною шкірою дверима Іван Филипчак зупинився, по хвилі увійшов до залу. Військовий трибунал був у повному складі. В цю мить арештант віч–на–віч зустрівся із тими, що вершили його долю. Тим часом головуючий на суді запитав:

–У вас була можливість виїхати із Самбора, вивезти із собою музей. Поясніть трибуналу, чому ви цього не зробили?

Филипчак підвівся. Секунду–другу мовчав. Він щось переборов у собі і сказав певно:

- Так, справді, я міг преспокійно виїхати із Самбора і вивезти із со¬бою музей «Бойківщина». Але я не міг собі такого дозволити. По–перше, я нічим не завинив перед своїм народом, щоб утікати від нього. По–друге, музей, про якого знають у Європі, не був моєю власністю. Вивізши його із міста, я б завдав Самбору, Україні великої шкоди. Адже в ньому збережені неабиякі цінності. Вони мають належати прийдешнім поколінням.

- Казки будете розповідати в іншому місці, – перебив Филипчака голова військового трибуналу і тут же перейшов на російську. – Следствие располагает данными, что в городе Самборе вы остались с определенной целью. Развелось много бандитов, врагов народа, бандеровцы среди белого дня убивают представителей советской власти, вешают тех, кто нам помогает, записывается в колхозы. Ты, дед, сидел дома, в тепленьком музее, дергал за ниточки, а твои команды исполняли другие.

Филипчаку не вірилось, що він це почув. Добре, що був стілець, – ноги йому підігнулись. Потім зачитали вирок чужою мовою:

–Именем закона... привлечь Филипчака Ивана Филиповича к пят¬надцати годам лишения свободы, на пять лет запретить переписки с родными...

Перед ним стояли наче нелюди в золочених погонах і мундирах з ґудзиками. В привиди він не вірив. Через силу сказав:

–Мені сімдесят три. Чи відбуду я ваш присуд? Дякую, що ви мені бажаєте ще стільки прожити...

Судді відверто продемонстрували свою тупу зверхність. У Филип¬чака не було сил на більше. Він чувся дуже самотнім і безпомічним. Його вели, наче очманілого від жаху...

VII. Перед дорогою у вічність

Котру ніч Іван Филипчак не міг заснути. За дні тюремного життя він надивився такого, що варте повісті, якщо не роману. Він зблизька бачив, як українці рішуче заперечували комуністичну систему, боролись з нею навіть тоді, коли небезпека дивилась їм в очі. Тут жодна чесна людина не стала негідником, хоч проходила неабияке випробування, а навпа¬ки – вона міцнішала.

Правду кажучи, Іван Филипчак ніяк не хотів примиритись із своїм теперішнім становищем, але минали тижні і вони його вчили дійсність сприймати такою, якою вона є. Не нарікав на долю, бо не один він муки тяжкії зносить, не сердився, нікого не звинувачував, навіть тих самбірян, котрі на суді свідчили на нього.

Над ранок, коли небо зайшлося світлом і прокидалися засуджені, в камеру привели молодого і легко зодягнутого, як на таку холодну пору, хлопця. Притулившись до стіни, він довкола обвів зором.

- Звідки будеш, хлопче? – запитав один, що саме розтирав шию.

- Звідти, звідки, мабуть, і ви.

- Нам не цікаво слухати твої викрутаси! – різко сказав один з аре¬штантів. – А професору Филипчаку тим більше.

- Дайте йому, панове, спокій, – обізвався Іван Филипчак, оскільки відчув, що знайомство не так починається. – Ви ж знаєте, що большевики негідників у тюрму не саджають. Якщо він тут, то це про нього багато що говорить. Ти, хлопче, на них не гнівайся. Вони чудові люди, але нерви у них усіх зрушені. Ти не крийся, а скажи про себе, бо ми тут усі знайомі.

Зеленчук дивився на цього біловолосого старця, обличчя якого залишалось добрим, в голубих очах світилась посмішка. Серед двадцяти похмурих камерників він виглядав, наче пишна ромашка серед різнотрав’я, яку не можна було не помітити.

– Можна мені коло вас? – попрохав Филипчака, зрадівши, що доля

його звела з людиною, чиї книжки читав...

Филипчак не заперечував. Якась тонка невидима нитка в’язала їх.

- Давайте, професоре, вернемось до вашого книжного героя князя Данилка, – попросив один камерник.

- Князь Данило – це історія. Але маєте знати, що кожен з вас є князем. Ви боронили свій край, свою Україну від чужинця. А воїн, чесний, сильний воїн, як правило, гине на полі бою. Ось візьмімо цього хлопця, – Филипчак рукою показав на Зеленчука, – запитаймо його, чому він тут?

Прохання Филипчака прозвучало надто вагомо. У камері стало тихо.

– Мої два брати зголосились до дивізії СС «Галичина». Один під Бродами став забитий, а другий подався в УП А. Коли він дав про себе знати, то й я пішов за ним у повстанці. Районовий наказав ліквідувати самодура – москаля начальника емгебе і охорону. Завдання ми виконали, але натрапили на засідку. Був бій. Ранило мене в ногу, – він підняв штани

і показав ще не зовсім загоєну рану. – Інакше б червонопогонники мене чорта лисого взяли. Вчора судили... – оповідач ніяково посміхнувся, не знаючи, чи своєю історією вдовольнив слухачів.

Филипчак підійшов до нього, обійняв:

- Ось бачите, князь... Скільки тобі років?

- Вісімнадцять.

- Юний князь, – продовжив Іван Филипчак. – Упродовж своєї історії Україна завше славилась героями – князями.

Почулося з усіх боків камери:

– Продовжуйте, пане професоре, про юного князя Данилка. Читайте

далі нам свою повість.

Филипчак замислився, потім заговорив повільно, читаючи напам’ять сторінки своєї повісті «Княгиня Романова».

- В цей час до князя Данилка підійшов воєвода Витанович – си¬венький, але міцний ще дідуган.

- Рушаймо з Богом, княже... Вже наворопниці зав’язали битву... Час вести полки, – сказав він.

- Благословіть мене, мамо... Може мені прийдеться в перший раз про¬лити кров за нашу Русь–Україну, – сказав Данилко, здіймаючи шолом.

- Хай Всевишній і Пресвята Діва тебе охороняють, сину мій! Благо¬словляю тебе на подвиг важний, – сказала княгиня Романова, – хрестячи і цілуючи голову свого сина.

Князь Данило поцілував матір в руку, підвівся з колін, надягнув шолом.

– Ну, мої друзі, – звернувся він до своїх сивих вождів Витановича й Твердяти Остромирича, – їдемо постояти за Русь – Україну... Годі вже бути їй безпорадній, годі вже дивитися, як сусіди безкарно шарпають її тіло...

Він легко скочив на коня, за ним послідували й полководці...

Раптом Филипчак умовк. Тихо в камері. Здавалось, що й глухі стіни тюрми заворожені почутим. Хто сидів, хто стояв – гострим ненависним поглядом дивився під ноги, кожен думав про своє... Хтось із надією прошепотів:

– Повторіть, професоре, останні слова, котрі сказав князь Ярослав у вашій книжці «Будівничий держави».

З уст Івана Филипчака вирвалось:

Боже великий! Творче вселенної! Бачу, що є ще люди на світі, буде на кім оперти дальшу розбудову держави...

Такі розмови, усні літературні читання тривали котрий день. Усі враз стрепенулись – із коридору відчиняли двері. Кожен подумав, кого викличуть на етап, щоб відвезти до місця каторги. Солдат:

– Филипчак!.. Вам передача.

Він узяв великий пакунок. Одразу прочитав записку. Дочка Дарія пи¬сала, що на його прохання знайшла вдома нижню білизну, черевики, куртку, шапку. Филипчак покликав до себе Зеленчука і все принесене йому віддав.

- Це – мені? – здивовано.

- Так, тобі. Як повезуть тебе на Сибір, замерзнеш, сину.

Усе з одягу Зеленчуку підійшло, наче з нього мірку брали. Йому зробилось так добре і тепло, що ледве стримав себе:

– Не знаю, як і чим вам віддячити. І чи зможу колись віддячити.

– Усе в руках Всевишнього. Колись, може, згадаєш мене. Ти ще молодий. У моїй повісті «Іванко Берладник» є такі слова: «Вірю в побіду доброго в людині, вірю в шляхетність людського духа, – казав до боярів Негвара, Судиславича та інших, що любили з князем філософствува¬ти. – Не може бути, щоби зло брало верх над добром... Добро мусить побідити, а зло згине».

Більше ніхто нічого не сказав.

***

... Весна сорок п’ятого прийшла дружно. Пригріло сонце, повіяли теплі вітри, потічками стекли сніги. Все поза стінами дрогобицької тюрми розмаїлося травами, квітами. Радіти б! У камері без змін: вдень похмуро, а вночі – неживе місячне сяйво. Щоправда, дуже поменшало політв’язнів. їх потроху розвезли, кого куди – одних у табори Колими, Магадану, других – Тайшету. У травні прийшла черга Филипчака. Дивився старий на світ, на брудні вагони і подумав, що вивели його, як битого пса. Притулив до себе Дарин клунок – у ньому все його багатство, всі маєтки. Повз нього під конвоєм повели п’ятьох в упівській уніформі. За віщо? Хіба ті, що чесно захищали свій нарід, державу, заслуговують кари?.. Чи не знають вони щось часом про Миколу Филипчака?.. ‘

Смуток, жаль, горе, мабуть, стократ важчі, коли з ними лишаєшся сам на сам, коли перед ними ти безпомічний.

Поїзд чмихнув. Тисячі українців з рідної землі везли в далекий, чужий і невідомий Тайшет. Филипчак, щоб щось роздивитись, дедалі частіше і сильніше мружився. Завважив, що різко погіршав зір. У руках сила танула. Все ж став при вікні і довго–довго, незмигно, до болю в очах дивився на села, поля, ліси... Все кровне, близьке і так знайоме. Це була Україна. Його рідна Мати–Україна. Він не хотів її покидати. Їх розлучали. Силоміць. Зброєю. Брехнею. Іменем чужого закону.

***

Через п’ять місяців, 21 жовтня 1945 року, в тюрмі суворого режиму м.Тайшет Іркутської області Росії помер письменник, редактор газети "Самбірські вісті" Іван Филипчак. Поховали його в чужій сирій землі. Вона прийняла тіло українця – земля добра. Похоронили тихо, буденно. Так, наче людина справді ніщо, дрібка в цьому великому світі й безсила перед безбожною комуністичною системою. Згодом могилу зрівняли, аби її з України, з рідного для нього Самбора не було видно, щоб ніхто і ніколи не віднайшов і не протоптав до неї стежки, не виполов бур’янів, не посадив квітів, не поставив хрест з написом, аби цвинтар загубився на мапі Тайшету. Але ж пам’ять… Її не можна ні в кайдани закути, ні вбити… Як і правду. Бо правда завжди одна, як і життя. Воно у Филипчака мов полум’я свічки. Тому вічне.