У Заліщиках вручено премію імені Осипа Маковея першому лауреату. Ним став тернопільський студент Ярослав ХОРОШИЙ за дебютний рукопис прозової книжки «Потойбіч усмішки».
23 серпня близько опівдня біля пам’ятника Осипу Маковею зібралось кілька сот цінителів творчості класика української літератури. Вела урочистий мітинг завідуюча Заліщицькою районною бібліотекою Ольга Тракало. Присутніх вітальним словом пошанував мер Заліщиків Володимир Бенев’ят. В церемонії вручення премії виступили відомий поет і громадський діяч Микола Горбаль, голова правління Українського клубу Роман Кухарук та голова Тернопільської організації ВТС «Літературний форум» Іван Бандурка. Премію лауреатові вручив директор Українського клубу Олексій Усачов.
Керівництво Українського клубу, Літфоруму разом з місцевими літераторами та мером Заліщиків Володимиром Бенев’ятом поклали вінки до пам’ятника Осипа Маковея, а також на могилу письменника на місцевому цвинтарі.
Завершилась церемонія у місцевій бібліотеці, де під орудою невтомної, чуйної і толерантної Ольги Тракало відбулась зацікавлена розмова про літературу, в якій взяли участь Роман Кухарук, Олексій Усачов, Іван Бандурка, Ярослав Хороший, Олег Вістовський, Петро Мельник, Левко Тишківський, Наталя Царук, Ірина Ковальчук, Михайло Вершигора та Мирослава Ковальчук.
На завершення зустрічі пан Бенев’ят запропонував відкрити постійно діючий Український клуб у Заліщиках. Пропозицію підтримали місцеві літератори та керівництво Українського клубу.
Перше засідання Українського клубу Заліщиків відбудеться у грудні ц.р.
Прес-служба Українського клубу
Лише коли борешся, тоді живеш...
Я так люблю ті співи,
а я їх сам зложив
у тихі хвилі щастя,
у хвилі, як тужив.
Осип Маковей
Безкомпромісні, відверті, чесні, заповзяті інтелектуали з допитливим розумом та зігрітим патріотичним вогнем серцем. Такими постають перед нами літературні, культурні, мистецькі діячі межі ХІХ та ХХ ст. Люди, для яких переконання були важливіші мінливих громадських статусів та статків. Їх гарячі серця, щирі думки підтримували серед темної, непроглядної ночі вогник української національної ідеї. Сьогодні темна ніч змінилася світанком нової епохи незалежної України, та чи є ще люди, що здатні підтримувати той вогник у вогкій, прохолодній ранковій імлі?.. Маємо з кого брати приклад, є кого наслідувати.
Важливою, непересічною постаттю періоду невизначеності на зламі двох століть безперечно є уродженець галицької землі Осип Маковей.
„Працювати, жити для народу треба, мушу” – так писав Осип Маковей у своєму щоденнику ще в юнацькі роки. І цей принцип проніс він крізь усе своє життя, зайнявши одне із почесних місць серед передових демократичних культурно-громадських діячів тогочасної української культури.
У період невизначеності, багатовекторності суспільного руху, важко зберегти вірну самоідентифікацію, просто залишитись собою. Осип Маковей був людиною, чий ідейний дух був незламним, хто покладався на власні умовиводи та на самого себе. Сьогодні, коли кольори прапорів і обіцянки окремих громадських та політичних діячів міняються так же швидко, як і їх переконання, важливо пам’ятати Осипа Маковей та його життєвий шлях.
Прагнення жити і творити для народу, повага до його героїчно минулого, надія на його світле майбутнє завжди були як у його творчості, так і в культурно-громадській діяльності. В період, коли Україна була розділена між імперіями Осип Маковей сприймав її як єдине ціле. Так у 1897 році він таємно відвідав Київ, зустрівся з Миколою Лисенком. Він бачить проблеми східної України, порівнює їх із болями галицьких людей і робить висновки, що ми є один народ, якого гнітять великі імперії.
Боляче розуміти, що мало змінилось за останню сотню літ. Ціною життів наших предків ми здобули незалежну державу. Ми ж наче вільні робити, що ми хочемо. Чому ж не робимо те, що робити потрібно? І до тепер маємо мовне питання, розігріте горе політиками на повільному вогні міжнаціональної ворожнечі, що врешті приведе до вибуху людського гніву. В одній державі із однією вірою маємо дві православні церкви. Закриваємо очі на минуле, не думаємо про майбутнє, наївні вважаємо, що це полегшить нам сьогодення.
Осип Маковей був представником того напрямку в українській літературі, для якого, за словами Івана Франка, основним естетичним кодексом було життя з його вимогами й потребами. Він намагався зробити цей світ кращим, своєю влучною сатирою, реалістичним оповіданнями, лірикою. Він доводив, що до істини людина має прийти сама, шляхом власних заключень та висновків. Ніколи та ніхто не скаже вам, як правильно жити, поки ви самі не знайдете цю відповідь в собі. Твір „Весняні бурі” описує молодого хлопця, що намагається знайти себе, своє місце і позицію в суспільстві. Допитливий молодий розум прагне власних незалежних висновків. Врешті, вступивши в конфлікт із системою, хлопець втрачає місце в гімназії. В творі зображено суспільно-політичну атмосферу, в якій виховувався майбутній письменник. Сам Осип Маковей зізнався, що герой твору – в значній мірі він сам. Тому ця робота напівавтобіографічна. Знову ж, неможливо не провести паралель із сьогоденням. Сучасна молодь вперто не бажає бачити очевидне, але ж так було не завжди... В погоні за примарами не можна губити самого себе.
Притча про метелика: „Свіжим прозорим ранком, після нічного дощу, в напрямку ніжно-світлої веселки, що затисла в обіймах безмежний горизонт, летів метелик. Він граційно вимахував красивими крилами, розсікав важке озонове повітря. Метелик летів до веселки, він прагнув мрії. Він хотів доторкнутись тих барв, скупатися в ніжних, світлих кольорах. Метелик хотів щастя, метелик хотів любові...
Дорога давалась йому легко, тихий, спокійний ранок дарував чудову погоду. Замилований дивом ранкової веселки, він хотів спуститись по її стежинках аж до небокраю. Летів до тої жаданої мрії і не помітив червоно-багряного сходу сонця, яке поволі розрізало гострими ножами променів ранкове, заспане небо. Жовтогаряче море поля праворуч, між хвилями якого пустував ранковий легінь. Метелик не бачив, що червоно-багряний сонячний диск поволі став привітно жовтим, а промені стали лагідними хвилями сонячного сяйва і розбивались об каміння білосніжних хмаринок. Ліворуч розкинулось зелене шатро вікового лісу, який шепотів ранкову пісню легким оркестром зелених гілок. Але й цього метелик не чув, не бачив... Його мрія заполонила йому душу, він летів, як зачаклований, він бачив тільки сім повітряно-легких кольорів. Блакитне небо приязно розгорнуло для метелика свої безмежно щирі обійми... Сині води стрімкої річки вітали його бризками ранкових хвиль, що вигравали на сонці усіма кольорами. Метелику було не до цього. Він бачив перед собою щось прекрасне, він чув у собі силу досягти того успіху.
Його не лякали труднощі. Вітерець, що змінив ранкову тишу... Ось сонце піднялось над видноколом, і... веселки не стало. Вона танула поволі у грі літнього марева. Її кольори, такі прекрасні й ніжні зникали просто на очах. Гіркота від безпорадності охопила малого. Та він летів. О, яким наполегливим він тобі був, як потужно махав своїми барвистими крильми. Та веселка щезала. Вона розчинялась в післядощовому повітрі, як зникає посмішка з лиця заплаканої дитини, коли ту для заспокоєння розсмішив дорослий.
Гарячий літній день несамовито пік, повітря стало пекучим до нестерпності. А метелик все летів. Прямував до горизонту. Туди, де зранку розчинилась його мрія, розбилась об тривожно важку, сіру стіну реальності. Він летів, підігрітий надією, що жевріла в його серці. Був згоден на те, щоб просто побувати там, де на нього чекало здійснення заповітного бажання.
Метелик не помітив, як на землю опустився фіолетовий вечір, якого підганяла в плечі темна тиха літня ніч. Він не дивився на диск сонця, що втопився в синіх водах небесної гладі. Він не знав, що барви його крил стають дедалі тьмянішими. Розпач та надія гнали його все вперед та вперед.
За день всі кольори веселки промайнули перед ним. І червоний схід, і жовтогаряче поле, жовте, променисте сонце, і зелений рельєф прадавнього лісу, і блакитне небо із синіми водами ріки, і фіолетовий вечір... Та метелику байдуже то все. Він бачив, він відчував лише свою мрію...
Метелики живуть один день. Метелик спішить любити. Він знає дорогу на небо...”
Ми завжди тягнемось до примарної мрії, не звертаємо увагу на те що поряд, що нам під силу. Осип Маковей був людиною справи. Патріот не на папері, він робив усе, що міг. В погоні за примарними кольорами, що тануть, бачив та відчував реальні кольори, що поряд. Тепер це так важливо для нас усіх, навчитися від нього бути патріотом своєї землі та не стати „невдоволеним русином”.
Ярослав Хороший
ПРЕМІЯ ІМЕНІ ОСИПА МАКОВЕЯ
Всеукраїнська творча спілка «Літературний форум» та Український клуб оголошують конкурс на здобуття премії імені Осипа Маковея 2008 року.
На конкурс приймаються рукописи неоприлюдненої художньої прози.
Носії: паперовий, електронний.
Жанр: необмежений.
Вік авторів: необмежений.
Мова: українська.
Автор надсилає фото, біографію, есей про Осипа Маковея, рукопис до 10 серпня 2008 року на адресу: 01001, м. Київ – 1, а/с 48
Лауреат отримує: диплом, підписує з видавництвом «Український клуб» контракт на видання, розповсюдження та інформаційний супровід книжки автора.
Диплом вручається 23 серпня 2009 року біля пам’ятника Осипу Маковею в місті Заліщиках Тернопільської області.
