Володимир Сердюк

  Володимир Сердюк

 

ПЕНСІЙНІ   СПРАВИ.

 

(П”єса на дві дії.)

 

    

Дійові особи:

 

Катерина

Пан заморського вигляду

Зелений юнак

Перший чоловік у скафандрі

Другий чоловік у скафандрі

Пенсіонер

Пан у “метелику”

Академік

Поліцай

Водій

Реставратори

Пан заморського вигляду

Адвокат

Волоцюга

Король

 

 

 

ДІЯ І.

 

ЯВА 1.

 

Звичайна квартира. Стандартна обстановка. З вітальні. Центральної частини сцени. Видно дещо з кухні, спальні. В кутку сцени напівтемна вітальня і важкі вхідні двері. Входить Катерина, нестара бабуся. Навантажена покупками.

 

КАТЕРИНА. Ху, нарешті. Цей триклятий ліфт з його вузькими дверима, та й у нас тут не розвернешся. Хіба це квартира? Хіба так повинна жити нормальна людина? (Замріяно) А в цей час живе хтось, мов у казці... (Розкладає покупки. Дзвонить телефон) Ало. Ніна? Якого року я закінчила інститут? Боже, я думала то Ніна! Досить жартувати. Не пам”ятаю я якого року закінчила інститут. (Сідає в крісло поруч з телефоном, знімає капці, випростовує ноги) Ой. Як я зморилась, коли б хто знав, просто горе (Масує зморені ноги). А колись мій миленький любив масувати ці ніжки. Зараз самій доводиться. Вони думають, що болі в ногах можна зняти патентованими кремами. Дзузьки. От під його руками ні жкам одразу ставало легше. Та що згадувати про те. чого немає вже двадцять років. (Дзвонить телефон) Ало? Ніна? Так-так, звичайно,все взяла, і пелюшок. Ні, молоко свіже. Звичайно. Не забула. Ні, ні не йогурт, кефір. Чи я дурна? А ви коли повернетесь? Ще зо дві години? Ну то я  встигну, не хвилюйтесь. Як там мале? Добре поводиться? Спить? Ти підгузнички поміняла? Ага... А не дуже жарко на дворі? Може зняти йому вже шапочку? Ну добре-добре, не буду. Повертайтеся скоріше. (До себе) Такі вже самостійні всі. Прямо слова не скажи. Що вони знають про малих дітей? Самі ще діти. Отже: начистити картоплі, закип”ятити молока... (Дзвінок у двері) Іду. Іду! Хто б це там так рано? Хто там?

ГОЛОС З-ЗА ДВЕРЕЙ. Це я. Ваш сусіда згори.

КАТЕРИНА. Який? Той мисливець і рибалка з гидким псом. Чи той, який годує пташок?

ГОЛОС З-ЗА ДВЕРЕЙ. Той, що пташок годує.

КАТЕРИНА. Ага! Тоді відчиняю. Хвилиночку. Що, знову солі немає? Здається вам сподобалось у нас. Ох, холостяки, холостяки... Одружилися б, то й усі проблеми відпали б.

ГОЛОС З-ЗА ДВЕРЕЙ. Ні, справа не в солі. Дозвольте зайти. Цього разу за мною женуться, я втратив усі сили і впав у відчай.

КАТЕРИНА. Женуться? О! Ви ще й жартівник. Ну, заходьте. Ноги витріть. Ні-ні, ретельніше.

 

 

 

ЯВА 2.

 

Входить блідий  ЮНАК. Він захеканий, тримається за серце, притуляється до стіни.

 

КАТЕРИНА. Який ви незграбний. Ось краще сюди( підсуває йому стільчика. Той сідає) Давайте без жартів. Я за вами давно спостерігаю...

ЮНАК (Нажахано). І ви- теж!

КАТЕРИНА. Ви мені подобаєтесь. (Юнак округлює очі, Катерина продовжує, не помічаючи) Ви спокійний, любите тварин, вечорами від вас не чути гучної музики, не водите всіляку підозрілу компанію. Словом... я згодна. (Юнак намагається підвестись) Ні-ні! (Вона натискає на його плечі.) Ви не думайте що як мати-одиначка, то вже й усе втрачено. І характер змінився на гірше, злюкою стала, ні-ні. Характер у нас м”який. Дитина лише одна, до того ж гарненька, та ви й самі бачили. Об”єднаємо квартири і все буде як у  людей. Отже. Якщо хочете одружитись, то “по руках”? Тобто, я приймаю ваші руку і серце. (Весь цей час юнак намагається щось пояснити, але не може ввірватись до її монологу. Нарешті запитує.)

ЮНАК. А різниця у віці?

КАТЕРИНА. Та про що ви говорите? Які дрібниці! Нещасні пара років. Вам , от, скільки?

ЮНАК. А от вам?

КАТЕРИНА. Мені? (Здивовано.) А-а...то ви подумали... Ой, Боже! Що ви, я ж мала на увазі свою молодшу доньку та її маленьку дитину. (Юнакові стає трохи легше, але не дуже.)

ЮНАК. Знаєте, зараз, мабуть. Не час...

КАТЕРИНА. Зараз не час? Ну то через дві години, як вони повернуться з лікарні. Або ввечері. Гаразд? (Поверхом вище лунає вибух, падають дошки і дзеренчить розбите скло. Юнак нервово смикається)

ЮНАК. Вони виламали двері. (Нагорі чується тупіт ніг.)

КАТЕРИНА. Що таке?

ЮНАК. Мене переслідують. Вони вистежили де я живу, і ось, вламалися до моєї квартири. Я не можу їм здатися, бо ті недоумки провалять такий чудовий експеримент, який тягнеться вже більш ніж дві тисячі років.

КАТЕРИНА. А вам скільки?

ЮНАК. Сімсот п’ятдесят три. (Катерина прикладає руку до його лоба.)

КАТЕРИНА. А... тоді все нормально. Вип’єте чогось? Може молока? Ні, молоко у мене з бочки, треба кип’ятити. То, на ваш розсуд. Сік чи каву?

ЮНАК. Таблетку аспірину, якщо ваша ласка, і скляночку води. Можна?

КАТЕРИНА. Що ви! Які проблеми. Хвилиночку. (Йде до кухні. У двері хтось грюкає.)

ЮНАК (Благально). Не відчиняйте! (Катерина передає йому склянку з водою і велику таблетку аспірину.)

КАТЕРИНА. А чому б ні? Я- господиня у своїй хаті.

ЮНАК (Нажахано). То- мої переслідувачі! Заховайте мене, а їм скажіть, що мене ніколи не бачили і не знаєте.

КАТЕРИНА. Який сьогодні день? Чи не тридцять друге червня? Пригоди з самого ранку... Дем”янівна причепилася з розмовами, коло бочки з молоком не було черги, я не загубила ключів, працював ліфт, і ось, на тобі - пригоди. Хм, а чому б ні? Скільки можна залишатися добропорядною пенсіонеркою? Нехай сьогодні трапиться все. Що тільки можливо. Я готова! (Ховає юнака до шафи, зачиняє дверцята на ключика. Прямує до дверей, грюкіт у які посилюється.) Чи ви сказилися? Йду вже! Хто ви такі? Я зараз поліцію викличу. (Одначе відчиняє. За дверима стоять двоє чоловіків у скафандрах, схожих на космічні).

ЧОЛОВІК У СКАФАНДРІ. Пані. Тут пробігав індивід... (Другий б’є його ліктем в  бік, перериває.)

ДРУГИЙ ЧОЛОВІК У СКАФАНДРІ. Послухайте, чи не зустрічали ви сьогодні вашого сусіда зверху?

КАТЕРИНА. Якого? Отого мисливця з гидким собакою, чи того спокійного, який годує пташок?

ЧОЛОВІКИ У СКАФАНДРАХ (Перезираючись). А є ще один!?

КАТЕРИНА. Та їх там повно!

ЧОЛОВІКИ В СКАФАНДРАХ (Зацікавлено). І що робить отой мисливець?

КАТЕРИНА. Можу собі уявити. Блукає десь лісами з тим гидким собакою, наслідить у коридорі болотом, і тягне додому якісь підозрілі мішки. (Чоловіки в скафандрах кивають одне до одного головами.)

ЧОЛОВІКИ В СКАФАНДРАХ. Точно - то він! Ходімо!

КАТЕРИНА. А де “дякую”? (Чоловіки в скафандрах зупиняються і здивовано озираються на неї) Ну, ні- так ні. До побачення. (До себе.) Так: начистити картоплі, закип”ятити молока... А що як зробити собі яйця під майонезом?

ГОЛОС ЮНАКА З ШАФИ. Ну що там?

КАТЕРИНА. А, то ви. Хвилиночку, я зараз відчиню. (Шукає ключика, відчиняє дверцята. Заглянувши до шафи відсахується з вереском. Із шафи виходить юнак, його руки і обличчя набули яскраво-зеленого кольору.) Це ви?

ЮНАК. Я. А що трапилось?

КАТЕРИНА. Та ж... колір.

ЮНАК (Розглядає свої руки). Я так і знав, не можна було пити аспірину, він же змінює формулу крові. Все, мене викрито. Доведеться визнати чесно. Пані Катерино, я...я... не такий як всі.

КАТЕРИНА (Полегшено зітхаючи). Ой лишенько! А я вже було подумала про щось страшне.

ЮНАК. Вас це не хвилює?

КАТЕРИНА. Облиште, мені подобаються танці Моїсеєва, алергія буває найнезвичайніших форм, а ви, молоді, тепер таке п’єте... Я ось недавно бачила одного - зовсім синього! Зверніть увагу, я вас попереджала: треба одружуватись, бо таке буває з холостяками. (Дзвонить телефон, Катерина підіймає слухавку.) Що? Який у мене номер диплома про вищу освіту? Слухайте, це вже починає обридати. У вас там якийсь соціологічний опит, ні? А, ви не знаєте я це- чи не я. То чого ж ви до мене причепилися? Ні. Не повідомлю я вам номера свого диплома! (До себе.) А, між іншим. Де мій диплом? Треба б було подивитися, хоча б із цікавості, десь же є? (Дзвінок у двері.)

ЮНАК (Налякано). Подивіться спершу у вічко! Спитайте: “Хто там?”

КАТЕРИНА (Заглядає). Та то один пенсіонер. Я його знаю, разом у чергах стоїмо в  нашому гастрономі.

ЮНАК. А чого він хоче?

КАТЕРИНА. Не знаю, мабуть зайти.

ЮНАК. Я сяду і вдаватиму, ніби дивлюся телевізора. Коли що, я- ваш племінник, гаразд?

КАТЕРИНА. Та будь ласка.  (Входить пенсіонер.)

ПЕНСІОНЕР. Ласкава пані, ви мене не знаєте...

КАТЕРИНА. Чому б це я вас не знала? Ми родимо закупи в одному гастрономі.

ПЕНСІОНЕР. Ось саме і тому я прийшов! Позавчора ми разом з вами купували лимонад, пам”ятаєте?

КАТЕРИНА. Так.

ПЕНСІОНЕР. І взяли пляшки з одного ящика, спочатку я одну, а потім наступну взяли ви. Так? Пам’ятаєте?

КАТЕРИНА. Пам’ятаю. Чи ви собі гадаєте, що я вже геть дурна.

ПЕНСІОНЕР. І де та пляшка зараз?

КАТЕРИНА. То ви хочете лимонаду? На жаль, ми його вже випили. Можу запропонувати молока, правда воно ще не кип’ячене. А оце мій племінник.

ПЕНСІОНЕР. Ні. Мені не потрібен лимонад. Мені потрібна пляшка.

КАТЕРИНА. Порожня пляшка?

ПЕНСІОНЕР. Так, порожня пляшка.

КАТЕРИНА. А може ви все наше сміття заберете?

ПЕНСІОНЕР. Всього сміття я не заберу. Мені потрібна тільки пляшка від лимонаду, яку ви придбали позавчора

КАТЕРИНА (Ображено). Якщо ви не забираєте всього сміття, навіщо я порпатимусь у ньому, шукаючи саме ту пляшку?

ПЕНСІОНЕР. Тоді давайте домовимось так: ви мені віддаєте не все сміття, а весь порожній посуд, добре? Пляшки, баночки.

КАТЕРИНА. А оце вже інша справа. Зараз я все принесу. Їх у мене чимало.

ЮНАК (Не відводячи погляду від екрана телевізора). Не давайте.

КАТЕРИНА (Зупинившись ). Що?

ЮНАК. Не давайте йому пляшок.

КАТЕРИНА.  Чому?

ЮНАК. Не знаю, але щось тут не так. Віддавати не треба.

КАТЕРИНА. Та я вже давно помітила, але просить же людина. Скільки там тієї пенсії. (Повертається до пенсіонера.) Не дам я вам ніяких пляшок. Бувайте здорові.

ПЕНСІОНЕР. Прошу вас, ну це ж така дрібниця, брудний посуд, га?

КАТЕРИНА (Вагаючись). Ні. В жодному разі. Навіть коли той посуд брудний - він мій. Чого б це я вам віддавала порожні пляшки?

ПЕНСІОНЕР. А вам за це віддасться...

КАТЕРИНА. Ой, де і коли?

ПЕНСІОНЕР. Не знаю...

КАТЕРИНА. І я не знаю, отож-то й воно. Признавайтеся краще навіщо вам потрібна саме та  пляшка , і я вам відразу її винесу.

ПЕНСІОНЕР. Боюсь...

КАТЕРИНА. Встидаєтесь? Розберімося: була б то скляна тара - ви б намагалися здати її за гроші. По-перше - та пляшка пластикова, одноразового використання. По-друге. І  скляних, до біса. Вже ніде не приймають по-людськи. Виходить. Ви затіяли щось незаконне.

ПЕНСІОНЕР. Це мій гріх.

КАТЕРИНА. Який?

ПЕНСІОНЕР. Азарт.

КАТЕРИНА. Багато п’єте?

ПЕНСІОНЕР. Граю в лотереї.

КАТЕРИНА. Яким чином це стосується мене?

ПЕНСІОНЕР. На пляшках є наліпки з номерами, за якими щотижня розігруються призи. Цього разу виграв не мій номер, а наступний. Я сподівався, що то номер вашої пляшки. Це могло б бути щастям...

КАТЕРИНА. Дивак. Чого ж одразу не сказали?

ПЕНСІОНЕР. Хто ж відмовиться від свого приза добровільно?

КАТЕРИНА (Виносить пляшку). Та чхала я на ці дитячі ігри.

ПЕНСІОНЕР. І ніколи не граєте?

КАТЕРИНА. Ніколи. Не вірю я, що можна щось отримати в цьому житті задарма.

ПЕНСІОНЕР. А як там цінний приз?

КАТЕРИНА. Забирайте. Коли там цінний приз, то це очевидно помилка. Він вам більш потрібен. У мене онуки є!

ПЕНСІОНЕР. Правда?

КАТЕРИНА. Правда.

ПЕНСІОНЕР. Щастить вам...

КАТЕРИНА. Перевіряйте ретельніше номери, може й вам пощастить.

ПЕНСІОНЕР. Я впевнений, там дуже цінний приз! (Притискає пляшку до серця.) From now on You’ll have a constant Luck. Everything around You will be better and better.

-Tell me about it! Nevertheless, thank You. Dismissed!

-My gratitude like Your kindness has no limits.

КАТЕРИНА. Ну ти диви який настирний. Адьйо!

(Телефонний дзвінок. Катерина бере слухавку.) Що? Номер диплома вам уже не потрібен? Може мені його повідомите. А рік закінчення інституту - теж. Ага, а що ж вам потрібно цього разу? Тема моєї дипломної роботи? ...Послухайте, шановний, вам. Певне. Нема чого робити. А у мене обід іще не зготований і, взагалі, день пригод: молоко не закип”ячене, кртопля не начищена. Я не можу собі навіть зробити яйця під майонезом! (Кидає слухавку. Дзвінок у двері.)

ЮНАК (Нажахано). То знову вони?

КАТЕРИНА (Заглядає у вічко). Ні. То не  вони. То якийсь пристойний пан у краватці-метелику. (Відчиняє. Входить пристойний пан у краватці-метелику.)

ПАН У МЕТЕЛИКУ. Ви сьогодні купували пелюшки-пудгузники?

КАТЕРИНА. Було б дивно, якби я їх сьогодні не купувала.

ПАН У МЕТЕЛИКУ. Яке щастя!

КАТЕРИНА. Щастя? Видко мало ви бачили у житті щастя. Ви просто не уявляєте собі яке то щастя.

ПАН У МЕТЕЛИКУ. Синіх пакунків уже не було.

КАТЕРИНА. Так. Синіх не було. Закінчились , мабуть.

ПАН У МЕТЕЛИКУ. А  у мене залишався один.

КАТЕРИНА. Залишався?

ПАН У МЕТЕЛИКУ. Ви мовчки взяли його у мене з рук і вкинули до свого возика, так?

КАТЕРИНА. Ну, я вже не знаю, коли вам дорогі ті пелюшки. Подумаєш, один пакунок! І потім. Я заплатила за них у касі. Не вкрала ж я їх. І взагалі, я поспішала, тому змушена була забрати їх у вас мовчки.

ПАН У МЕТЕЛИКУ. А перед цим ви впустили  серцеві ліки у жовтогарячій упаковці. Але справа не в тім.

КАТЕРИНА. Що, вибачитися тепер перед вами?

ПАН У МЕТЕЛИКУ. Та ні. Справа у тому, що їх повинні були взяти не ви (Озирається). Двері зачинено добре?

КАТЕРИНА (Перевіряє замки). Так.

ПАН У МЕТЕЛИКУ. (Виймає якесь посвідчення, передає його Катерині) Так як зробили це ви, мовчки. Швидко і непомітно, того пакунка у мене повинен був забрати невідомий мені зв”язковий із серцевими пігулками у жовтогарячій обкладинці..А я дипломат однієї з дружніх вашій державі країн.

КАТЕРИНА. Точно дружньої?

ПАН У МЕТЕЛИКУ. Точно.

КАТЕРИНА. Отже ви не є шпигуном?

ПАН У МЕТЕЛИКУ. Та ні. Не шпигун, просто собі дипломат.

КАТЕРИНА. І оце ви завжди так обмінюєтесь підгузниками?

ПАН У МЕТЕЛИКУ. Не завжди, але сьогодні було заплановано зробити саме так. А той бовдур запізнився і пелюшки забрали ви, а я поїхав собі, бо вважав завдання виконаним.

КАТЕРИНА. І що?

ПАН У МЕТЕЛИКУ. Ну...(Сумнівається), я не знаю, це ж, взагалі, державна таємниця...

КАТЕРИНА. Ви знаходитесь на території моєї держави. Хай це буде таємницею для будь-кого завгодно, але не для мене. Я повинна знати, що відбувається на територїї моєї країни та ще й у моєму супермаркеті, та ще й з моїми пелюшками!

ПАН У МЕТЕЛИКУ. О! Я у відчаї! Та нічого не вдієш, доведеться розповісти: там був план секретного протоколу, якого одна третя держава планувала підписати з четвертою після того, як наш уряд, в присутності ваших представників, підписав би угоду з тією країною, в данному випадку з другою. Я хвилююсь, пробачте. Наш король повинен буде підписати договора з вашим прем’єр-міністром.

КАТЕРИНА. А чому не з вашим Президентом?

ПАН У МЕТЕЛИКУ. Бо той у відрядженні, на території якраз третьої держави.

КАТЕРИНА. А-а...

ПАН У МЕТЕЛИКУ. Взагалі, підписуватимуть ваш прем’єр-міністр з нашим прем’єр-міністром, але наш король буде присутнім і коли в наших руках не буде цього козиря і трапиться провал, то четверта держава зможе шантажувати і ваш, і наш уряд, диктуючи свої несправедливі умови. Тоді мені кінець. Мою кар’єру закінчено.

КАТЕРИНА. Уявляю як несолоно поведеться вашій дружині.Передайте їй мої співчуття, я знаю як це- виховувати дітей без чоловіка.

ПАН У МЕТЕЛИКУ. Дякую. У нас такі жорстокі закони, ви ж знаєте.

КАТЕРИНА. Заспокойтесь. Може вип’єте кави? Але її треба закип’ятити. До речі, могли б і пом’якшити свої закони, коли ви вже така велика людина. Тепер бачите скільки народу від цього страждає?

ПАН У МЕТЕЛИКУ. Тепер уявляю. Я займусь цим неодмінно, якщо залишуся живим.

КАТЕРИНА. Яке варварство. Смертну кару відмініть найперше!

ПАН У МЕТЕЛИКУ. Ваша правда, смертна кара - то якась дикість (Розпускає «метелика», перетворюючись на нормального дипломата). Зараз це особливо очевидно, без усяких застережень. Ні, що завгодно, тільки не смертна кара! Але, коли пакунок тут, то все чудово; я заберу протокола, і третя держава не зможе нас з вами шантажувати,договора буде підписано, а я залишуся живим.

КАТЕРИНА. Прошу сісти.

ДИПЛОМАТ. Невже все так погано?

КАТЕРИНА. На території нашої демократичної держави ви завжди залишатиметесь живим, це я вам гарантую. Але.... поки що, тільки поки що, не хвилюйтесь, того пакунка дістати неможливо. Він у моєї доньки, яка гуляє з немовлям. Тобто, вони поїхали до лікаря, але ж ви знаєте мою дочку, так як вона їздить до лікаря, то так можуть гуляти, а так як вона гуляє можна подорожувати навколо світу.

ДИПЛОМАТ (Нетерпляче заламуючи руки). Де? Де? Коли?

КАТЕРИНА. Ми ж з вами не не телевізійній грі!  Не хвилюйтесь, години за дві, вони повернуться.

ДИПЛОМАТ (У відчаї). Але ж то буде запізно! Що робити, що робити?

КАТЕРИНА (Заспокійливо). Ой, та нічого страшного, вона мені, час від часу, надзвонює. І коли зателефонує наступного разу, я їй дам чіткі інструкції щодо ваших підгузників, тобто протоколів.

ДИПЛОМАТ. Я у відчаї!

КАТЕРИНА. Заспокойтеся. А може дійсно кави? Я піду до кухні.

ДИПЛОМАТ. Ні-ні! Ви сидіть біля телефону. До кухні піду я.(Замислюється) Але я не вмію запарювати кави. Дозвольте я покличу свого шофера? Хай він нам це зробить.

КАТЕРИНА. Та, Боже мій, хай заходить. І який сьогодні день? (Входить шофер у форменному картузі; ввічливо кланяється, проходить до кухні і готує там каву)

КАТЕРИНА (До дипломата). Познайомтесь, до речі, це мій племінник. Не звертайте на нього уваги, він взагалі у нас такий тихий, любить дивитися телевізора. (Дипломат і юнак тиснуть одне одному руки, сідають поряд, намагаючись дивитися на екран телеприймача)

ДИПЛОМАТ. І хто виграє?

ЮНАК. Це здається мильна опера.

ДИПЛОМАТ. А,  така багатосерійна.

ЮНАК. Щось таке.

ДИПЛОМАТ. Але хтось-таки виграє.

ЮНАК. Мабуть ті, хто виробляє мило. (Деренчить телефон, всі підскакують. Катерина бере слухавку)

КАТЕРИНА. Ніна?.. Та що вам до того, хто вів мою дипломну роботу? Якесь нещастя прямо! (Обурено кидає слухавку) Чи самій подивитися, пригадати молодість... Панове, ви не звертайте на мене уваги. (З кухні виходить шофер з тацею, кавником і філіжанками. Пригощає всіх кавою, знімає кашкета і теж сідає дивитися телевізора. Катерина відчиняє шафу і починає порпатися серед старих документів та фотознімків) Спогади... моє законсервоване минуле. Чарівна дівчинка у білому фартушку, щаслива панянка у білому вельоні, веселий науковий працівник у білому халаті... Невже це все я? Невже це все відбулось і вже ніколи не повернеться? Який жаль. Подивитися ці знімки, так тоді ніколи не йшов дощ. Ні, ось я під ялинкою, на білому снігу, та ,все одно погода сонячна і я посміхаюся весело. Дивне, дивне життя... рух в одному керунку. А ось погода сонячна і я посміхаюся весело. Дивне, дивне життя... рух в одному керунку. А ось фото мого чоловіка, який так  і не перетворився на солідного чоловіка, а осьі моя донька. Тут уже вони посміхаються. А що сталося з моїм обличчям? З нього зникла посмішка і з’явився вираз напруженого очікування. Чого я очікувала? Здається вже нічого доброго. Тільки і знала що хвилювалася, то за те, то за інше: запалення легенів у дочки, розбитий в аварії автомобіль чоловіка, невиплачена квартира... Тихе жіноче щастя.  (Дзвінок у двері. За дверима двоє у скафандрах)

СКАФАНДРИ (Настійливо). Пані. Дуже шкода, але ми повертаємося. Все інше було помилкою, ваш сусіда-мисливець звичайнісінький собі обиватель.

КАТЕРИНА. Дуже рада. Чого ж ви шкодуєте, що хоч один з них виявився нормальним громадянином? Між нами, він дуже вже скидається на бандита і вбивцю. Віднині мені буде спокійніше.

СКАФАНДРИ. Річ не в тому, пані, а в тому, що нам здається ніби той інший, якого ми, власне, і шукаємо, знаходиться у вашому помешканні.

КАТЕРИНА. То й що? А хоч би й так?

СКАФАНДРИ. Ми маємо суворого наказа забрати його.

КАТЕРИНА. По-перше, вам ще треба його знайти.

СКАФАНДРИ. Для цього ми зайдемо до вашої квартири і обшукаємо її.

КАТЕРИНА. Ні, не зайдете, тим більше не вчините трусу. Цього ще не вистачало! Я не готова, у мене не прибрано і, взагалі, не зможете ви цього зробити!

СКАФАНДРИ. Чому?

КАТЕРИНА. Бо у нас тут екстериторіальність плюс дипломатична недоторканість і  озброєний охоронець. (До Дипломата) Він хоч озброєний? (Дипломат стверджує, підводиться, показує свого посвідчення. Громила-водій стовбичить за його плечима, багатозначно погладжуючи полу свого піджака. Скафандри перезираються.)

СКАФАНДРИ. Ми ще повернемось.

КАТЕРИНА. Я вже до вас майже звикла. Ідіть собі. (До присутніх.) Можете продовжувати пити каву. Мій дім-моя фортеця. (Знову перебирає свої документи.) Ну ось, знайшла. Рік закінчення інституту, номер диплома, все нормально. І чого вони присікалися? (Зачиняє шафу.) Юначе? (Відходять із зеленим юнаком на авансцену.) Я ось  про що хотіла запитати, бо вже казала, що як жених ви нам підходите. Але сподіваюся проблема не в тому, що ви... Як отой сусід з його гидким собакою, ну... Хоча, врешті, й він виявився добропорядним громадянином, я маю на увазі, чи проблема в тому, що ви одружуєтесь не у вашому кольорі? (Юнак не розуміє) Ви ж не блакитний? (Пауза. Розглядають одне одного)

ЮНАК. Ні, не блакитний. Це не проблема.

КАТЕРИНА (Схвально киває головою). Я так і думала. Все тоді чудово. Все прекрасно. (Дзвінок у двері)

КАТЕРИНА. Хто там?

ГОЛОС З-ЗА ДВЕРЕЙ. Це з Академії Наук.

КАТЕРИНА. А, то це вас цікавить мій диплом! Ну, заходьте, заходьте. (Входить збуджений Академік з помічниками)

АКАДЕМІК. Нас не цікавить ваш диплом. Нас цікавить чи був ваш перший чоловік п’яницею?

КАТЕРИНА. Мій єдиний чоловік. А ви не знали? Чи розвелася б я з нормальним? Був не  те що п’яницею, а беспросвітним п’яницею. Правда я його загубила ось уже як двадцять років, і горя не знаю. А чи ви маєте якісь цікаві пропозиції? (Оглядає дідуся-академіка)

АКАДЕМІК. Ми тут  іншого приводу. Чи давно ви проводили ремонт помешкання?

КАТЕРИНА. О-о, ремонт - то моя давня мрія! Коли відверто, невеличкий ремонт ми проводили зовсім недавно і дуже вдало.

АКАДЕМІК (Хапається за голову, потім за серце). Не може бути! Та ви що! Як ви посміли!

КАТЕРИНА. І даремно ви хвилюєтесь, ходіть глянете самі, кухня мов нова. (Академік полегшено зітхає)

АКАДЕМІК. То це тільки в кухні.

КАТЕРИНА. Звісно в кухні. Перше, що найголовніше. Та й на інше б мене не вистачило.

АКАДЕМІК. О! Тоді все нормально! Чи відомо вам, що цей будинок є історичною пам’яткою?

КАТЕРИНА (Здивовано). Хіба?

АКАДЕМІК (В захваті).Так! І охороняється Законом! Ми - мистецькознавча експедиція, а я керівник, професор Хрущ. Ось наш дозвіл на проведення пошукових робіт у вашій квартирі. Де знаходиться спальня? Там?

КАТЕРИНА. Там.

АКАДЕМІК. І що там? На стінах штукатурка чи шпалери?

КАТЕРИНА. Обої. І такі вже несвіжі. Все хочу замінити ті квіточки на щось більш веселе.

АКАДЕМІК. Боронь Боже! Не чіпайте нічого! Значить так: у нас конкретний план. Ми нікого не потурбуємо, якщо тільки вдасться здерти шпалери в потрібому нам місці. Коли там виявиться те, що ми шукаємо, буде інша розмова, а коли не  виявиться, то ми просто приклеємо назад обої, які ви забажаєте. Ось зі мною студенти і спеціалісти-реставратори (Помічники розкланюються), вони все відтворять. І держава зобов’язується провести ремонт у всій вашій квартирі.

КАТЕРИНА. Тоді жодних заперечень. Ось тут спальня, робіть , що заманеться. Ми, взагалі, відпочивали. Дивилися телевізора, пили каву, чи я вже не знаю що. (Науково-мистецька експедиція проходить до спальні і починає свою загадкову роботу) Котра година? Незабаром повернеться дочка, а у мене ще нічого е готове. Це так на мене не схоже. Прямо не знаю, що сьогодні діється.

ДИПЛОМАТ. До речі, як ви гадаєте, де вона зараз?

КАТЕРИНА. Цього неможливо передбачити, залишається лиш чекати на її дзвінок. Наберіться терплячості, ви ж маєте досвід у таких справах? (Дипломат сумно киває головою)

ДИПЛОМАТ. Так. Дипломатія - це мистецтво очікування.

КАТЕРИНА. І мистецтво посмішок. Чи не правда? (Посміхається до нього. Дипломат силувано посміхається у відповідь) От бачите, все буде гаразд, заспокойтесь. (Входить Поліцай. Кашляє, щоб привернути до себе увагу)

ПОЛІЦАЙ. Там було відчинено. Я, взагалі, постукав, але не знаю... Як тут у вас, все нормально?

КАТЕРИНА (Продовжуючи посміхатись).У нас все нормально: сусіда-мисливець з гидкою собакою виявився добропорядним громадянином, цей юнак не голубий. Академія наук зробить мені ремонт, а водій дипломатичної місії варить чудову каву. Хіба у вас сьогодні є якісь проблеми?

ПОЛІЦАЙ (Зачаровано посміхаючись). Я б не назвав це проблемою, скоріше рутинна справа, таке трапляється десятки разів на день.

КАТЕРИНА. І що ж то таке?

ПОЛІЦАЙ. Ми затримали підозріливого п’яничку без документів і намагаємося з’ясувати його особу. Так от, цей п’яничка, вибачте пані, наполягає, що його особу можете засвідчити ви.

КАТЕРИНА. Я? Востаннє я напилася на весіллі власної дочки, та й то лише, коли всі гості порозходилися. Це Дем’янівна мене підбила: «Треба зняти стрес, треба зняти стрес...» Хіба радість то стрес? (Поліцай ствердно киває)

ПОЛІЦАЙ. Так, пані, стрес. І дуже важкий його різновид. (Дипломат і охоронець теж кивають, погоджуючись)

КАТЕРИНА. Ви дивіться, а я й не знала. Завжди вважала Дем’янівну дурепою, а вона-таки порадила мені на добре. Ось.

ПОЛІЦАЙ. Що?

КАТЕРИНА. Ось тоді я напилася останнього разу. І від тоді більше з п’яничками справ не маю.

ПОЛІЦАЙ. Та воно може так і є, пані, ми б вас і не турбували, якби не ота дрібниця, ну, засвідчити особу.

КАТЕРИНА. Чию? Сумніваюсь чи зможу вам стати у пригоді. Завжди не зносила п’яниць.

ПОЛІЦАЙ. Так ото ж і ми йому сказали, але він наполягав. І в якості доказу просив показати вам цю обручку. Казав що ви впізнаєте її, і, коли впізнаєте, то підтвердите його ім’я.  (Катерина бере до рук обручку, сідає в крісло)

КАТЕРИНА. Боже... То це він. Двадцять років ні слуху, ні духу...

ПОЛІЦАЙ. Хто «він»?

КАТЕРИНА. Та ж мій пропащий чоловік. Отак одружуєшся в молодості, ніби кохання, і те, і се... Голова крутиться від щастя, а потім виявляється, що цей мужчина зовсім не від подружнього життя, що в нього вітер в голові, і він як був дитиною, так і залишиться назавжди. Романтик і мандрівник...(Пауза) Як він зараз виглядає?

ПОЛІЦАЙ. Відверто кажучи, не дуже.

КАТЕРИНА. Я так і думала. Що поробиш. А казала ж йому і моя мама, і його родичі: «Не пий». Хто знає, може б і став людиною, а так пропав. І що кажете, перетворився на волоцюгу? Без документів та імені?

ПОЛІЦАЙ. Саме так. Він не має ні житла, ні роботи. Коли це той, кого ми маємо на увазі, то декілька років тому його вже затримували в сусідньому місті за дрібні крадіжки і він відбував покарання. Але знаєте: повернутися немає куди, ні сім’ї, ні притулку. І вони знову пускаються на ніщо.

КАТЕРИНА. Біда... то чому ж цим ніхто не займається?

ПОЛІЦАЙ. Бо нікому не має діла. Знаєте, як уже жінки від них відмовляються, то хто ж терпітиме? Жоден роботодавець. Хіба що якийсь монастир, так вони ж п’ють. Не потрібні й монастирям. Дозвольте, я заберу назад цю обручку, речовий доказ, знаєте.

КАТЕРИНА (Ніби прокидаючись). Так-так, прошу. Ця річ належить йому. Її я йому подарувала дуже давно тому. Ще тоді. Бачите, ось тут, всередині, написане моє ім’я.

ПОЛІЦАЙ. То, до побачення.

КАТЕРИНА. Але, не міг він так опуститися, він же був розумним, талановитим хлопцем. Може це хтось інший? Знайшов нашу обручку і тепер видає себе за нього?

ПОЛІЦАЙ. Дуже можливо. Давайте вчинимо так: за пів години я привезу його сюди, і ви впізнаєте його особисто, згода?

КАТЕРИНА. Так буде надійніше. Але коли це не він! Ух, я йому влаштую! Носити мою обручку!

ПОЛІЦАЙ. Таке буває, вони, коли хочуть пити, продають все, що мають. Отже, за пів години?

КАТЕРИНА. Я чекатиму. (Дзвонить телефон. Дипломат підбігає до апарата, передає слухавку Катерині) Ало. Що? Ви перевірили всіх і виходить, що це таки я? Нічого не розумію. Хтось один із нас поїхав з глузду. Кого ви шукаєте? Ну, так, це номер мого диплома. Так, саме в тому році. І що? Хто був керівником моєї дипломної роботи? Пам’ятаю, звичайно. Назву дипломного проекту? Ой, із цим проблема. Чи можна вам приїхати і з’ясувати все на місці? Не знаю, я вже втрачаю контроль над подіями. (У спальні щось гуркоче, обвалюючись) Та, врешті, приїздіть. У мене все догори ногами. Ви вже не зможете зашкодити. (Кладе слухавку. Дипломат нервово перемовляється зі своєю амбасадою, півголосом, користуючись мобільним телефоном. Шофер і зелений юнак п’ють каву і дивляться телевізора. У спальні щось довбуть. Катерина обводить поглядом все це, і зітхає)

КАТЕРИНА. Дурдом. Добре, хоч мама моя всього цього бардака не бачить.

 

ЯВА

Та ж сама декорація. Ті ж. Там же. Телефонний дзвінок. Катерина бере слухавку.

КАТЕРИНА. Ніна, ти? А я вже думала зовсім не зателефонуєш. Що за звичка, так довго тягти.Де ти зараз? В парку? А мале спить? Як воно поїло? Ага... І відригнуло? Так... Обов’язково! А як пелюшечки? (Дипломат тихо шаленіє поряд)

ДИПЛОМАТ. П-і-д-г-у-з-н-и-к-и...

КАТЕРИНА. Який ви невитриманий. (До слухавки) Доню, чи ти не викинула пакунка від тих пелюшок? (Дипломат хапається за голову)

ДИПЛОМАТ. В-и...к-и...нула?

КАТЕРИНА. Що зі мною? Все нормально. Голос звучить якось знервовано? Та ні, ти що, я тут чудово проводжу час. Картоплю? Ні, ще не начистила. Ой, та я встигну, не хвилюйся. І з молоком... Так, все буде нормально. До тебе буде невеличке прохання... Що? Прокинувся? Не вішай трубки.

ДИПЛОМАТ. Що, що?!

КАТЕРИНА. Зв’язок перервався. Дитина прокинулась. Ось що. Зате ми знаємо де вони знаходяться..

ДИПЛОМАТ. Вони зможуть сюди чимшвидше приїхати?

КАТЕРИНА. Отакої. Дитині щодня потрібно спати на свіжому повітрі, чого б це вони переривали свій розпорядок дня заради якоїсь примхи чиновника.

ДИПЛОМАТ. Я опускаю руки і відмовляюся працювати. Завтра ж подам у відставку. Ні, застрелюся, краще застрелюсь.

КАТЕРИНА. Припиніть базікати казна-що. А коли не можете керувати, довірте керування мені. Очистіть столика, (Всі мовчки виконують наказа) розкладіть мапи (Виконується). Доповідайте про графік руху вашого прем’єр-міністра і нашого короля. Ні, навпаки, вашого короля і нашого прем’єр-міністра. Що зі мною, у нас же ж республіка.

ДИПЛОМАТ. Як домогосподиня, яка не знає навіть політичного устрою своєї країни, може залагодити міжнародного конфлікта? Це кінець! Скандал, ріст напруженості і нова світова війна. І то через таку дрібницю, як підгузники. Все, кінець!

КАТЕРИНА. Нічого подібного. Це лише кінець першої дії.