kawa

 

 

 

Василь Кожелянко,

Володимир Сердюк 

 

Л І З И К А В А

(Драма нав’язливих жахів)

 

                    

Дійові особи:

ЧОЛОВІК (він же Дитина)

ЖІНКА (вона ж Дитина)

 

Місце дії:

Дитяча кімната повна іграшок для дітей різного віку, від погримучки для немовлят до комп’ютерних ігор і приставок.

 

 

 

ЯВA 1.    

                                                                                                                                            Входить чоловік. Він у смокінгу, макінтоші, циліндрі.

Входить Жінка. Вона цілком гола.

 

ЧОЛОВІК (сідає у крісло, розгортає газету).  А я забув тобі сказати, люба, Воно вимагає купити йому ролики. Ще трохи і Воно вимагатиме мотоцикла.

ЖІНКА (сідає на стільця, в’яже спицями панчоху). Це буде!

ЧОЛОВІК. Ось тоді я вже не витримаю. Ось тоді я його...

ЖІНКА. Ти?

ЧОЛОВІК (верескливо). Я! Я! Я! Я встановлю у домі новий порядок. (знічується). Я хочу сказати...

 

(Пауза).

 

ЧОЛОВІК (верещить). Це ти винна! Це ти принесла додому це верескливе створіння, якраз тоді, коли в мене були зовсім інші плани. Я ще нічого не досяг у житті, а оте шмаркате перекреслило весь мій життєвий шлях. Воно стало  головним, а я - лише мовчазним додатком до Нього. А мені залишилось право добувати і приносити здобич. Здобич - тобі і Йому. Ти вже десять років плетеш оцю панчоху. Та ти що її розпускаєш за ніч?

ЖІНКА. Я люблю суниці в сметані. Коли занурюєш ягоду в сметану, вона стає ледь червоною, такою рожевою, якби капнув у неї трохи крови.

ЧОЛОВІК. Боже, та ж не хотів я його бити… Я… хотів...

 

(Пауза.)

 

ЧОЛОВІК (продовжує). Я собі уявляв як табунець малечі грається серед поля - кругом жито й жито, куди не глянь. Тисячі дітлахів, і довкола - жодної людини. Тобто жодної дорослої людини, а я завжди був дорослою людиною. Я завжди був Чоловіком. І ось я стою на краю страшнющої прірви. Нібито я повинен ловити малюків, якщо вони підбіжать дуже близько до прірви. Бо вони граються, гасають і не дивляться, куди біжать. А я повинен звідкись вискакувати й ловити їх, щоб не зірвались у прірву. Оце й усе, що я мав цілий день робити. Стерегти дітей над прірвою в житі. А я цілий день здобуваю здобич - тобі і Йому.

ЖІНКА. А коли висунути руку з літака, вона мабуть відмерзне?

ЧОЛОВІК. Звичайно. Там же нагорі страшенний мороз, на крилах літаків навіть утворюється крига.

ЖІНКА. Та я знаю! А куди дівається крига, коли вони сідають на аеродромі?

ЧОЛОВІК. Це саме Воно мене тоді спитало...

 

(Пауза.)

 

ЧОЛОВІК (продовжує). Тоді я не витримав...

 

(Пауза)

 

ЧОЛОВІК (продовжує). Я Йому пояснив (Задумується. Рухами показує, як він когось товче об бетон.) Я Йому пояснив, як літаки приземлюються на аеродромі. На бетонне покриття.

ЖІНКА (збуджено підхоплюється). Воно сіре. А  червоне на сірому це таке несподіване сполучення кольорів. Це так ефектно.

ЧОЛОВІК (в нестямі кричить). І ефективно! Ефективно! (Потрясає кулаками перед обличчям). Ефективно!

 

(Пауза.)

 

(Обоє раптово заспокоюються. Сідають).

 

ЖІНКА. На минулому рауті подавали присохлий кав’яр. Повстидалися б сервувати таку гидоту, якій місце на смітнику. Я готуюся два дні поспіль, мов дурепа, і, уяви собі, Ліза з’явилася без діамантів, ніби це не зібрання поважних людей, а якась “піжама-парті”. А потім вона причепилась до мене зі своїм дитинчам: ”Правда моїй донечці личить зелений колір?”

ЧОЛОВІК. Чорт!

ЖІНКА. А синій, а червоний? Я ледве втрималась, аби не сказати що я думаю про неї і про її байстрючку. Гостинність, як-не-як, змусила промовчати.

ЧОЛОВІК. Не бреши, ти не змовчала. Ти сказала, що її байстрючці личить червоний колір. Не бреши! Не бреши (кидає на підлогу газету, топче її лакованими черевиками). Не бреши!

ЖІНКА. Принцеса. Я їй сказала, ти принцеса, моя дорогенька і твоя мама - принцеса.

ЧОЛОВІК (уже спокійно читає газету). До речі, про справжніх принцес...

 

(Пауза.)

 

ЧОЛОВІК (продовжує). У старому місті двоє молодих лайдаків штрикали один одного ножами. Я чув як хрустіла плоть, коли в неї заглиблювались вузькі леза. Обидва мовчали, а коли звернули увагу на мене, один весело крикнув: “А ось і наш гість. Ходи сюди, маленький, пограй з нами в цю гру!” І я відчув жах, що змусив мене втікати. Я боявся.

ЖІНКА. Боявся.

ЧОЛОВІК. Боявся.

ЖІНКА. Як боявся? Як Лізикави? До речі. Що це означає по-японськи?

ЧОЛОВІК. Так боявся. Нічого це не означає. І не по-японськи це. Чому у нього на лівій руці зимова рукавиця? Адже йому так незручно малювати.

ЖІНКА. Саме тому. Воно у нас шульга, нехай малює правицею. Я йому і вказівного пальця прищемила в дверях, так, легенько. Нігтик посинів. А може й два.

 

(Пауза.)

 

ЧОЛОВІК. І я тобі відповідаю: усі жінки принцеси. Так їм написано, з цього усе починається. Спочатку вона зустрічає Гарного принця, але мусить з ним розлучитись. Потім її кохання, руки і півцарства на додачу, домагається Поганий принц. Страшний дуже, лізе до неї, як лізе Кава. Але зрештою все закінчується рожево: Гарний принц перемагає Поганого і одружується з Принцесою. Ідилія закінчується. Наступає пекло.

ЖІНКА. Настає.

ЧОЛОВІК. Наступає.

ЖІНКА. Можливо так виглядає рай. Любий, ти знову заховався за свою газету! Хіба ти мусиш читати її постійно? Скільки років ти вже її читаєш? Роки минають, Дитина росте. А газета одна й та сама!

ЧОЛОВІК. Жіночий погляд на речі! Думаєш якщо назва одна, то й газета одна й та сама? Та ж  мені її приносять щоранку. І кожного разу - свіжу. А те, що сховався то таки правда. А де мені ще сховатись як не  в цю газету? Де? (кричить). Де? Де? Де? (б’є кулаком об бильце крісла).

 

(Пауза.)

 

ЖІНКА (бере люстерко, довго себе розглядає). Ось ще одна зморшка. Тепер їх рівно шістнадцять під обома очима, якщо ще додати дві біля губів, шість на чолі. Скільки це буде разом?

ЧОЛОВІК. Воно тупе, Воно арифметики не вчиться, Воно хоче лише гратись.

ЖІНКА. Тоненькі такі зморшки, немовби хтось ножем прорізав. Ножем. Любий, а ножі в нас дома гострі?

ЧОЛОВІК. Гострі. Гострі! Як ті ножі.

ЖІНКА. Гострі ножі, гострі ножі (Наспівує.) Гострі ножі, гострі ножі... Я не хочу старіти.

ЧОЛОВІК (шелестить газетою). Послухай. Що в світі коїться. Якийсь чоловік убив всю свою родину і навіть гостей. Цікаво...

ЖІНКА. А що зробив ти?

ЧОЛОВІК (шелестить газетою). В Тирасполі завідуючою міської бібліотеки працює бабуся, яка під час останньої війни вбила дванадцять чоловіків. Вона дає інтерв’ю і зізнається, що її тягне до хлопчиків. Здуріла. Як ти думаєш?

ЖІНКА. Я не хочу старіти...

 

ЗАТЕМНЕННЯ.

 

 

ЯВА 2.

 

Та ж сама кімната.

Входить Чоловік. Він у смокінгу, але без циліндра і без макінтоша.

Входить Жінка, вона вже вбрана у трусики і бюстгалтер.

 

ЧОЛОВІК (сідає у крісло, розгортає газету). А, я забув тобі сказати, жінко, наша Дитина вимагає роликів, ще трохи і Воно почне вимагати мотоцикла

ЖІНКА (сідає на стільця, плете дротами панчоху). Я не хочу старіти.

ЧОЛОВІК. А я - хочу! Я хочу бути старим, але не зовсім старим. А пенсіонером. Тоді я нарешті позбудуся цих остогидлих батьківських обов’язків і зможу сам гратися у ці іграшки, хай це навіть виглядає смішно. Але як це буде чудово: нікуди не поспішаєш, розкладаєш собі своїх олов’яних солдатиків, розмальовуєш їх. (Починає неквапом розмальовувати обличчя і оголене тіло Жінки яскравими фарбами).

ЧОЛОВІК (продовжує). Або майструєш яхту.

ЖІНКА. Нормальні пенсіонери їдуть подорожувати.

ЧОЛОВІК. Облиш з тими “ нормальними”. Це - стандартне мислення. Я хочу спокою.

ЖІНКА. Тоді може порпатись у городі? Вирощувати овочі або квіти...

 

(Пауза).

 

ЖІНКА (продовжує). Якщо Воно їх не  витопче...

ЧОЛОВІК (ціпеніє, охоплений жахом). Що? Та я його...

 

(Пауза).

 

ЧОЛОВІК (продовжує). Ні! Тільки - ігрова кімната! Ось тут, тут я буду жити!

ЖІНКА. Можливо, тут твоє життя і закінчиться.

 

(Пауза).

 

ЖІНКА (продовжує). Або- Його!?

ЧОЛОВІК. А хіба це не щастя?

ЖІНКА. Це було би так природньо, - вирішити одним махом усі проблеми.

ЧОЛОВІК. Але кого - себе чи Його?

ЖІНКА. Здогадуюсь.

ЧОЛОВІК. І це подяка за мою рабську працю! (схлипує). За те, що я забезпечив вам житло, харч. Майбутнє - все! Воно хоче, аби я вмер, і ти цього хочеш? Є страхування, Воно житиме добре, немовби нічого не сталось. Ні! Не дочекається! Кінець світу для мене буде кінцем світу для всіх, для тебе, для Дитини, для всіх!

ЖІНКА. І хто сотворить той кінець світу?

ЧОЛОВІК. А ти ніби не знаєш? Покінчити з ним може лише той, хто цей світ сотворив. А це усе я сотворив. Я дав сам собі пекло! Я, побудувавши дім, зробив з нього особисту в’язницю. Я, одружившись на принцесі, завів собі тюремника. І ось після цих років. Коли все начебто почало налагоджуватись, бо ти ж знаєш, мила моя, мене вже не просто поважають на фірмі, я вже визначаю політику цієї фірми, я визначаю якими іграшками гратимуться діти в наступному сезоні, моя м’яка продукція вже  почала завойовувати Європу як трапилось ЦЕ.

 

(Змиває фарби з тіла і обличчя Жінки. Витирає її рушником).

 

ЖІНКА. Що це? Воно?

ЧОЛОВІК. Ти ніби не знаєш, ідіотко.

ЖІНКА. На цей раз дійсно не знаю.

 

(Жінка починає ромальовувати яскравими фарбами обличчя Чоловіка).

 

ЧОЛОВІК. Зникла ерекція. Я хворий на рака.

ЖІНКА. То тобі так здається.

ЧОЛОВІК. Я розвалююсь на шматки. Хто ще може краще за мене сказати, що я хворий на рак, а втрата ерекції - це перша ознака цієї «веселої» хвороби?

ЖІНКА. Хто це тобі сказав? Лізикава?

ЧОЛОВІК. А думаєш ні? Вона ще не дійшла. Підповзає, але здалеку. Мовчки насміхається наді мною. Вона сміється! Вона насилає на мене біду і знаки. Вона чи Воно? Я його вб’ю! Тобто б’ю, бо так треба.

ЖІНКА. Дитина відмовилась їсти курку з перцем і я  їй ледь вуха не відірвала. А потім Воно сказало, що ти йому зуба вибив.

ЧОЛОВІК. Я його вчив боксу, а Воно плакало, шмаркате.

ЖІНКА (збуджено, привстаючи). І тоді ти вибив йому зуба!

ЧОЛОВІК (зневажливо). Зуб холітався. Мабуть. Слинько з розхитаними зубами. У нормальних країнах таких одразу вибраковують, не те що у нас, із нашою жирною демократією.

ЖІНКА. А в інших - навпаки, дітей калічать, щоб отримувати на них матеріальну допомогу.

ЧОЛОВІК. І багато платять?

ЖІНКА.  На харчування вистачає.

ЧОЛОВІК. Ми не такі бідні. Хоча, якби то дійсно були грубі гроші...

ЖІНКА.  Воно каже, що у нього під гіпсом мурахи. Що там шкіра чухається. Воно не задоволене своїм гіпсом.

ЧОЛОВІК. Я водив нашу Дитину гуляти. Було темно, бо ж вечір. Йшов дощ. Я вчив його жити. І знаєш, що Воно мені сказало?

ЖІНКА. Знаю. Воно мені теж це сказало.

ЧОЛОВІК. Ну, тоді слухай. Наша дитина сказала мені, це ж бо лише так здається ніби дитинство завжди щасливе, - здається тим, хто  давно розлучився з  дитинством, діти знають, скільки їм доводиться переживати горя, бо ж вони повні брехливих обіцянок, які ви, дорослі, нам даєте, а коли ми  зустрічаємося  з реальністю, вона б’є нас, калічить. Ми, діти, знаємо, що ми стали жертвами змови дорослих: книги, фільми, ігри, журнали, підібрані вами, дорослими.  Розмови з вами, які бачать минуле крізь рожевий туман і все забули, -  готують нас до життя, зовсім не схожого на дійсність. Нам, дітям, доводиться самим відкривати. що все про що ми читали, чому нас вчили, що нам втовкмачували, все-все  брехня і брехня; а кожне таке відкриття - ще один цвях, що принизує юну душу, розіп’яту на хресті людського існування.

 

ЖІНКА. Оце-оце!

ЧОЛОВІК. Я зрозумів що Воно не хоче вчитись і штурхнув його до ями на будівельному майданчику. Воно довго плакало і кричало.

ЖІНКА. Мабуть боялося, що ти там його залишиш. Чому?

 

(Жінка витирає фарби з обличчя Чоловіка).

 

ЧОЛОВІК. Не знаю чому. Але я повернувся і витяг Його з ями.

ЖІНКА. Тепер Дитина носить гіпс, шкіра під ним чухається, Воно пхає туди пальці.

ЧОЛОВІК. Воно кульгаве, розумієш? Ця Дитина бракована. Моя Дитина не може бути бракованою.  (кричить). Я не хочу ТАКОЇ Дитини!

ЖІНКА. Але ж Воно всього-навсього Дитина. Наша Дитина. Чи як?

 

(Пауза).

 

ЧОЛОВІК. Ні!  Моя Дитина не може бути бракованою!

 

 

ЗАТЕМНЕННЯ.

 

 

 

ЯВА 3.

 

Дитяча кімната з тими ж іграшками.

Входить Чоловік. Він вже без смокінга і без краватки-метелика, верхні гудзики сорочки розстібнуті.

Він викочує столика. На столикові лежить Жінка прикрита простирадлом. Чоловік заправляє серветку за комірця сорочки, бере до рук ножа й виделку.

 

ЧОЛОВІК  А, я забув тобі сказати, вірна моя дружинонько, Воно вимагає роликів, ще трохи і захоче мотоцикла і тоді...

ЖІНКА.  І - тоді, і - тоді. І - тоді...

ЧОЛОВІК. Мене було обмануто з самого початку. Я ні хвилини не міг жити у своєму світі, мене оточує, засмоктує, змушує жити за своїми правилами світ інших людей. Інших людей! А що таке інші люди? Це - безформені шматочки м’яса. Мене все  більше тягне до зірок. Я відчуваю все більше спільного між собою і планетою Нептун.

 

(Гострить ножа).

 

ЖІНКА. Такої планети вже нема.

ЧОЛОВІК. То Юпітера нема.

ЖІНКА. Припини. Юпітер – то Зевс, а Зевс є завжди.

ЧОЛОВІК. Вам, аби погрубше, блін! А ще краще як тризуб!

ЖІНКА. Мій таточко був секретарем партійної організації. А потім став проповідником національної церкви - широка натура! - коли в мене почали з’являтися перші ознаки жіночої статі казав мені час від часу:” Задери сорочечку, я хочу подивитись, як ти формуєшся.” Невже я теж колись  була дитиною? Ні! Я - Жінка!

ЧОЛОВІК (Змінює рішення; солить Жінку, притрушує перцем, жадібно облизується, всім своїм виглядом виявляючи бажання). Я - Чоловік! Але життя, тотальне життя, воно залишило мені лише вузьку щілину, якийсь темний тунель, яким я поспішаю невідомо куди серед тисяч мені подібних у повній темряві. Не вибиваєшся зі стада, дихаєш в потилицю іншим - все нормально. Тепло, затишно.  Спробував вчинити щось по-своєму, зробив крок вліво чи праворуч, тебе тут же б’є струмом. Або цеглиною, жбурляє у прірву, огортає холодом.

ЖІНКА. Ну хто б’є. Це - зрозуміло, але чому цеглиною? Чому не залізною арматурою?

ЧОЛОВІК. Бо залізо не може літати. Мені вчора відкрилась істина: людина ніколи не полетить в небо, земля - пласка, а все, що літає - легше за повітря.

ЖІНКА. Він бив мене кожен вечір напередодні партійних зборів поки був партійним, а коли став набожним, то бив кожен суботній вечір, бо вранці йшов до церкви. Мені дуже зле стало коли він припинив бути войовничим атеїстом і  став набожним. Бо партійні збори все-таки відбувались рідше ніж наставав суботній вечір.

ЧОЛОВІК. М-м, дай я тебе поцілую, рибочко.

ЖІНКА. М-м, на.

ЧОЛОВІК. М-м, цьом. Знаєш як я тебе люблю, рибо моя.

ЖІНКА. Як?

ЧОЛОВІК. Дуже страшно. Я ладен тебе з’їсти.

ЖІНКА. Як?

ЧОЛОВІК. З’їсти, рвати зубами і кігтями, хлебтати тебе, смоктати, цілувати, обіймати.

ЖІНКА. Досить, любий, я просто тану. О, як мені подобаються ці слова! О, ти використовуєш секс як зброю! Зброя... зброя... зброя.

 

(Заводиться від цього слова)

 

(Пауза.)

 

ЧОЛОВІК. Дивно. Я добре нагострив викрутку, але не зміг простромити дитячого тільця. Дитина дивилась на мене, як загіпнотизована, не кричала і не пручалась. Чому викрутка не пробила тіла Дитини? Я ж дужий чоловік, займаюсь спортом.

ЖІНКА. (Підводиться зі столика, забирає ножа й виделку від Чоловіка). Чоловіки - то баласт природи, витратний матеріал. Жінки - ось справжні люди, тобто ті створіння, які можуть жити тут!

ЧОЛОВІК. Думаєш я сильний? Фігня! Я - черепаха без панцира. Я тільки величезними зусиллями волі, хоча волі в мене теж нема, змушую себе виглядати життєрадісним і впевненим в собі. Ти - сильніша, кажеш, але чекаєш, аби я  підклав тобі плече підтримки. А хто - мені? Всі чогось очікують від мене. А де - сили? Вірніше де - сила?

ЖІНКА. Сто разів говорила тобі: «Не переймайся дурницями, буде легше жити.» Не послухався же ж.

ЧОЛОВІК. Секс для мене перестав бути зброєю. Я - обеззброєний! Я не маю чим вбити живу істоту. Я - без зброї! (Плаче і кричить крізь плач). Чому така неправда?  Чому коли жінка намагається народити дитину, хай навіть від трупа  за допомогою генної інженерії, то її розуміє і підтримує більшість соціуму. Це вони вважають природним - жінка має народжувати дітей...

ЖІНКА (перериває його). А чоловік має їх вбивати!

ЧОЛОВІК. Ще одна несправедливість! Але я про іншу несправедливість. Жінку - розуміють. Коли ж чоловік, згідно своїх природніх функцій, хоче запліднити жінку, хай навіть у нормальний спосіб, живу, його розуміють далеко не всі. Мало того, в певних випадках його можуть засудити до ув’язнення, а в дуже побожних народів побити камінням до смерти.

ЖІНКА. Що ти знаєш про смерть, імпотенте нещасний? (Патетично). Смерть - це оргазм оргазмів! Це мільйон сонячних оргазмів, злитих в один кривавий оргазм. (Буденно) Звичайно, смерть чужої людини. Хоча це може бути і дитина.

ЧОЛОВІК. Ну, то й що? Ну, імпотент. Подумаєш. Маю право! Давай порахуємо: впродовж свого сексуального життя жінка неспроможна виконувати свій подружній обов’язок три-чотири дні щомісяця. Від тринадцяти до шістидесяти трьох років це в сумі, якщо трохи округлити, щось близько п’яти років. Отож якщо бути справедливим, то кожен чоловік має законне  право на свої п’ять років відпочинку від напруженого сексуального життя. Один використовує цю законну відпустку в кінці кар’єри, інший бере у зручний для себе час. Не можеш зачекати якихось п’ять років?

ЖІНКА. Не можу. (Кричить). Не можу! Я не можу терпіти ще п’ять років, Воно вб’є мене, якщо...

 

(Пауза).

 

ЖІНКА (продовжує). Якщо я не...

 

(Пауза).

 

ЖІНКА (продовжує). Якщо ти не ...

ЧОЛОВІК (нажахано). Я?! Чому саме я?

ЖІНКА. Тому що, якщо - я, то то це буде війна з собою. Не бій старого з молодим, не жіночого з чоловічим, бо там є своя правда, своя логіка і енергія, свої природні цілі, а таки війна з собою. Але ж не можна  воювати самій з собою, бо це - самогубство.

ЧОЛОВІК (схоплюється). Що? Не говори мені цього солодкого слова! Вона мені постійно нашіптує це солодке слово «свобода». Мовчи! Вона теж!

ЖІНКА (виразно). Це солодке слово - самогубство.

ЧОЛОВІК (у паніці). Лізикава!

 

ЗАТЕМНЕННЯ.

 

 

 

 

 

 

 

ЯВА 4.

 

Дитяча ігрова кімната.

Та ж сама.

Жінка вносить Чоловіка на своїй спині. Їй важко. Кидає Чоловіка на підлогу. Закидає його ноги на стільця, підставляє ще стільців, будує з них риштування, поступово, за допомогою важелів і підпорок, втягає Чоловіка на риштування, розпинаючи його як святого Андрія.  Чоловік у сорочці, трусах і шкарпетках без черевиків.  Жінка у тій же вечірній сукні в ефектному капелюсі “от кутюр”, з сумочкою. Але все ще боса.

 

ЧОЛОВІК (сідає в крісло, розгортає газету). А, я забув тобі сказати, кохане моє страхіттячко, Дитина хоче аби їй купилось ролики. Якщо далі так піде Воно захоче мотоцикла і тоді я не витримаю...

ЖІНКА (сідає на стільця, вичищає сковорідку). Він не витримає! Я вже не витримала цієї ночі. Воно знову обмочилось вночі.

ЧОЛОВІК. Треба ще бити.

ЖІНКА. Ми Його били...

ЧОЛОВІК. Хто “ми”?

ЖІНКА. Ми, ти і я. Ми Його били, шмагали, копали ногами, самі не знаючи за що, перетворили все тіло Дитини на синці, накінець ми дійшли до вищої витонченості: в холод, у мороз зачиняли Дитину на всю ніч у відхожому місці, дачному туалеті, що не опалювався, і за те що Воно не просилось вночі, я і тепер впевнена, що п’ятирічна дитина, яка спить своїм ангельським сном, вже може в ці літа навчитись проситися, - за це ми  обмазували все обличчя Дитини калом, змушували їсти цей кал і це я, мама - змушувала! І ця мама могла спати, коли вночі чутно було стогони бідної Дитини, закритої в нехорошому місці.

ЧОЛОВІК (урочисто). І я розумію, коли маленька істота , яка ще не вміє осмислити, що з нею коїться, б’є себе у відхожому місці, в темряві, в холоднечі, крихінним своїм кулачком в надірвані грудки і плаче своїми кривавими незлобивими смиренними слізками до... до кого Воно плаче? Боженьки ж бо нема!

ЖІНКА. Лізикава є! А що людина на землі без неї? Як би пізнала вона добро і зло?

ЧОЛОВІК. За це пізнання чортового добра і зла я плачу добру ціну.

ЖІНКА. Ми ще переплачуємо!

ЧОЛОВІК. Справді. Світ пізнання коштує дорожче за сльозу дитинчати.

 

(Пауза).

 

ЧОЛОВІК (продовжує). Яблуко з’їли і чорт з нами, чорти би нас усіх взяли. Що ти думаєш, незрівнянна моя?

ЖІНКА. Я думаю, що коли диявол існує, то створила його людина, і створила вона його за своїм образом і подобієм. Терпіти не можу! Я приготувала борщ а воно не захотіло його їсти. Я кажу: «Їж, бо я, знаєш  що тобі зроблю!», а Воно: «Що?», а я: «Вдягну цього борща тобі на голову!». А Воно не їсть. Я й вивернула йому на голову усю каструляку, одягла зверху поліетиленового пакета, лижну шапочку, і повела гуляти. А наша дурна сусідка запитує: «Що це з вашою дитиною?» Що це з тобою, дурепа. З нашою дитиною усе нормально.

 

(Пауза.)

 

ЖІНКА (продовжує). Ми ж любимо дітей, на цьому тримаються усі цивілізації. Чи щось не так?

ЧОЛОВІК. Подивись на мене, жінко, я жахливо люблю діточок. І відзнач собі, жорстокі люди, пристрасні, плотоїдні, карамазовці, часом дуже люблять дітей. Діти, поки діти, до семи рочків наприклад, страшно відрізняються від людей: зовсім ніби інша істота і з іншою природою. Я знаю. Дітей треба розважати так: “Лізе кава”, казати і перебирати пальцями по його пухкенькому черевцю, а воно так весело сміється, і коли воно найрадісніше сміється, треба боляче вдарити пальцями по його прозорих очицях, але так аби не осліпло.

ЖІНКА. Правильно, бо проживе все життя у сліпому невігластві. Блаженстві. У райдужній ейфорії.

ЧОЛОВІК.  В цьому й суть . Воно має потім все життя бачити як лізе кава по його тілі, по душі. По долі, по майбутньому. Це - головне, аби воно живе, зряче і неглухе існувало. Бо були прорахунки. Солдати, наприклад, що несуть тягар білої чи жовтої, чи чорної людини в дикунських країнах, остерігаючись поголовного повстання підкорених - палять, ріжуть, гвалтують жінок і дітей, прибивають арештантам вуха до паркана цвяхами і залишають так до ранку, коли не встигають повісити. А вранці вішають.

ЖІНКА. Жорстокість 666-ї проби. Звіряча.

ЧОЛОВІК. Куди тому звірові до нас. Звір ніколи не може бути таким жорстоким як людина, так артистично, так художньо жорстоким. Тигр просто гризе, рве і лише це і вміє.  Йому й до голови б не прийшло прибивати людей за вуха на ніч цвяхами, навіть якщо б він і міг це зробити. Легіонери ж з насолодою мучають дітей, починаючи з вирізання їх кинджалами з черева матерів, до підкидання догори грудних немовлят і підхоплювання їх на багнети на очах у матерів, і закінчуючи підсмажуванням підлітків на багаттях. На очах у матерів і становить основну насолоду.

ЖІНКА. Але ти почав про Лізикаву. Досить про сумне.

ЧОЛОВІК. Отож я й кажу, уяви собі, грудне немовля на руках тремтячої матері, довкола чужі вояки. У них затіявся веселий жартик: вони пестять немовля. Сміються, аби його розвеселити, їм вдається, маля розсміялось. В цю мить легіонер наводить на нього пістолета, мовляв, лізе-лізе-лізе кава. На відстані двох пальців від його личка. Мале радісно сміється, тягнеться ручками, аби схопити цівку, і тоді мистець вистрелює просто йому в личко і розчереплює йому голівоньку... Художньо, чи не так?

ЖІНКА. Шкода.

ЧОЛОВІК. Дійсно шкода, бо те маля вже ніколи не дізнається що таке справжня Лізикава.

ЖІНКА. Отож-бо я й кажу, шкода.

 

 

ЗАТЕМНЕННЯ.

 

 

 

 

ЯВА 5.

 

Незмінна дитяча ігрова кімната.

Входить Чоловік, він цілком голий.

Входить Жінка, вона у тому ж вечірньому дорогому вбранні, але вже у черевичках на високих обцасах.

 

ЧОЛОВІК (сідає в крісло, розгортає газету). А, я забув тобі сказати, королево мого серця, наше Воно вимагає роликів, підозрюю, що через місяць Воно забагне мотоцикла. Ось тоді я його й...

ЖІНКА (сідає на стільця, чистить картоплю). Ні! Вже - і негайно!

ЧОЛОВІК. Вже не вийде, - Воно пішло, Воно не розуміє й половини того, що навкруги діється.

ЖІНКА. В тому й полягає дитяче щастя. Довкола страх і жах, темрява і морок, спробуй визирнути звідси і ти зрозумієш, що означає, зазирнути туди.  Збожеволіти можна.

ЧОЛОВІК. Не лякай! Нас уже нічим не залякаєш. Подивись лише якими іграшками воно бавиться (бере до рук плюшевого ведмедика), цю гидоту страшно до рук брати. Таке враження, що їх зроблено на якійсь дитячій фабриці, а там працюють дорослі, такі як я. Мало того, я володію такою фабрикою. О, як мені не пощастило.

ЖІНКА (гидливо). Це прямі ілюстрації їхнього світу, який для нас нібито не існує. Але якщо існують його знаки, значить існує й сам світ.

ЧОЛОВІК. Світ Антилізикави!

ЖІНКА. Боже, припини мене лякати!

ЧОЛОВІК. Знову ти за своє.

ЖІНКА (передражнюючи дитячий голос). “Мама боїться, мама боїться.”

ЧОЛОВІК. Кожна людина повинна боятися. Особливо ТОГО.

ЖІНКА. Ні, боятись не треба. Треба любити... Силу. Любити силу. А як не будеш її любити, вона прийде до тебе і наведе порядок...

 

(Пауза.)

 

ЖІНКА (продовжує). Іншими методами. Силою.

ЧОЛОВІК. На кожну силу є - сила.

ЖІНКА. Поліція.

ЧОЛОВІК. Поліція - це Лізикава?

ЖІНКА. Поліція - це всього лише люди. Днями заходив один, цікавився чому не видно нашого малюка. Краще б злодіїв ловили.

ЧОЛОВІК. Але Лізикава стоїть у них за плечима.

ЖІНКА. Я знаю. Тому залишається просто сидіти й чекати? Ти цього хочеш? А я цього не хочу. Не хочу. Не хочу! (впадає в істерику.) Не хочу. Не хочу. Не хочу! Не хочу!

ЧОЛОВІК. Кого чекати? Поліцію? Та вона ще  не повинна би прийти.

ЖІНКА. Покарання. Яким би воно не було.

ЧОЛОВІК. Яким ще воно може бути? Крім...

ЖІНКА. Отож-бо. Можливо Воно навіть не дочекається... і звершить суд саме.

ЧОЛОВІК. Саме.

 

(Пауза).

 

ЖІНКА. Воно ходить саме по собі.

ЧОЛОВІК. Вже не ходить, а повзає, у нього обидві ноги зламано.

ЖІНКА. Чому Воно таке необережне?

ЧОЛОВІК. Звідки я знаю? Я йому казав, обережно виходь з машини, дивись куди ступаєш, обережно, мовляв. Воно не послухалось. Не знаю, може воно думало, що до авта йому персонального трапа подадуть. Хіба я винен що моє авто рухалось зі швидкістю  шістдесят кілометрів на годину?

ЖІНКА. Звісно, не винен. Самовпевнене дитинча.

ЧОЛОВІК.  Принаймні тепер на кілька місяців Воно не буде морочити нам голови з роликами...

ЖІНКА (обурено). Що? Кілька місяців? Ти хочеш сказати, що ще кілька місяців?

ЧОЛОВІК. Ну...це...я...

ЖІНКА. Вже і негайно!

ЧОЛОВІК. Вже і негайно!

 

ЗАТЕМНЕННЯ.

 

 

ЯВА 6.

 

Ігрова кімната.

Входить Чоловік. Він у тигровій необробленій шкірі через плече, в руці кам’яна сокира.

Входить Жінка. Вона у розкішній шубі, накинутій на дороге вечірнє плаття. Починають будувати барикаду зі стільців, готуючись до оборони.

 

ЧОЛОВІК (обгортає газетою кам’яну сокиру).  А, я забув тобі сказати, люба, - вже!

ЖІНКА (виймає з сумочки маленького нікельованого пістолета). І - негайно.

ЧОЛОВІК. Ролики...

ЖІНКА. А більше нічого?

ЧОЛОВІК. Мотоцикла...

ЖІНКА (сміється несмішним сміхом). Ха. Ха. Ха. Тут щільніше. Так. Закриймо прохід. А отут нехай залишаться амбразури.

ЧОЛОВІК. Тепер вони мене назвуть соціопатом, психопатом і моральним імбецилом, але до газет-таки я потраплю.

ЖІНКА. Років зі сто тому - чаклуном і упирем, а мене - відьмою.

ЧОЛОВІК. Є речі, з якими не можна загравати. Ніколи.

ЖІНКА. Ніхто не може передбачити, що ми вчинимо наступної миті.

ЧОЛОВІК, Хлопці виростають щоби стати мужчинами. Дівчата - аби бути покараними.

ЖІНКА. Воно не буде.

ЧОЛОВІК. Його - тобто не буде.

ЖІНКА. Так.

ЧОЛОВІК. І ми зможемо стримати його дикий наступ?

ЖІНКА. Принаймні спробуємо оборонитися.

ЧОЛОВІК. Справа ж уже не йде про гідність чи незалежність?

ЖІНКА. Яка там гідність! Нам би власне життя зберегти!

ЧОЛОВІК. Але, кохана моя, це все добре, та все-таки, хто вб’є нашу дитину - ти чи я?

ЖІНКА. Чи це суттєво?

ЧОЛОВІК (знічується). Та ні, але я... Чи може - ти?

ЖІНКА. Я!?

ЧОЛОВІК. Можу й я. А це? (вказує на пістолета).

ЖІНКА. Це для самозахисту. Воно ж сказилось і я змушена була захищатись.

ЧОЛОВІК. Так, так! Але як воно водиться, давай-но, по сто грамів для хоробрости. Вип’ємо, іншими словами... Все-таки... На діло йдемо, як мовиться. Ось тут я маю припасену пляшку коньяку... (виймає з купи іграшок пляшку).

ЖІНКА (докірливо). Почата.

ЧОЛОВІК (метушливо). І воно ж п’є. Що поробиш. Життя надто вже важке... Вип’ємо, дружинонько моя, за свободу.

 

(Пауза.)

 

ЧОЛОВІК (продовжує). За свободу від Лізикави.

ЖІНКА. За свободу від Цього!

 

 (Випивають. За хвилину їх охоплюють передсмертні корчі.)

 

ЧОЛОВІК. Ролики...ролики...ролики... Воно нас отруїло.

ЖІНКА (конвульсивно торкається рукою власної щоки). Що це? Щось намочило моє обличчя... Сльози?

 

(Обоє падають мертві.)

 

ЗАТЕМНЕННЯ. (Для них уже навіки)

 

ЯВА 7. 

 

Та ж кімната, але вже без іграшок.

Лежать покійники у дорогих трунвах. Це Чоловік та Жінка.

В’їжджає Дитина. Це доросла людина, чоловік чи жінка, одягнута у дитячий костюмчик (матроска, шорти), з боксерською рукавицею на лівій руці, на голові демонстративно недбало одягнута перука - дівчачі кісочки зі стрічечками, круглі чорні окуляри. Обидві ноги в гіпсі, на них припасовано роликові ковзани.

Дитина легковажно катається між трупами і наспівує дитячу пісеньку:

 

“... Хай завжди буде сонце,

Хай завжди буде небо,

Хай завжди буде мама,

Хай завжди буду Я!

 

 

 

                                                               ЗАВІСА.

 

                                                              

 

 

 

 

 

 

© Василь Кожелянко, Володимир Сердюк. Лізикава.

(044) 5474230; huzul@ukr.net

Київ 02225, п/с № 229