Не бійтеся, пані і панове, у сій моїй заміточці йтиметься не про мережу торгівельних центрів “Фуршет” і не про смачні страви, а про явище фуршету в українській культурі новітнього часу.

Колись письменники проводили авторські (ба навіть ювілейні) вечори, не перетворюючи їх в похоронні відправи при живому авторі. Пам’ятається, сильні вечори провели Павло Загребельний, Дмитро Павличко (цілий вечір читав свою еротичну поезію з “Таємниці твого обличчя”), Іван Драч, Микола Вінграновський… Яблуку не було де впасти. А тепер?

А тепер автор сидить мовчалечки на сцені, а всі виходять і йому щось говорять, закидають квітами, обдаровують пляшками, булавами, шаблями тощо… А потім – знаменитий фуршет. Але не чути живого голосу автора, його творів в унікальному – авторському – виконанні. Так розчарував мене вечір Юрія Щербака – сильного новеліста, а тепер політика… Праглося почути живе слово, відповіді на запитання…

З традиції приємно вирізнились Роман Іваничук (його незабутній вечір у “Кобзарській світлиці” Українського дому, де присутні мали величезну насолоду від спілкування з живим класиком української літератури) і Петро Осадчук, вечір якого був напрочуд теплий і людяний. Пам’ятається також останній прижиттєвий тріумф Володимира Забаштанського у Будинку вчителя. Йому тикали квіти і подарунки, яких він не бачив і не міг взяти до рук, а він пристрастно хотів виговоритись віршами – зболеними, глибинними, свіжими, світлими…

Фуршети бувають різні: багаті і бідні, для обраних і для всіх. Є за запрошеннями (як на ювілейний вечір журналу “Всесвіт”) а є за велінням душі. Я розумію, що останнім часом сформувалась ціла когорта професійних стололазів, яким завше важлива друга частина. Але, Боже мій, в час економічної скрути Бог поможе тому, хто не пошкодує шматка хліба для голодного. Бо інколи буває прикро, коли поет розпинається перед публікою за народ, бідний і голодний, а на свій фуршет бідного і голодного не пускає. Я не кажу, що треба їсти з тим бідним (а переважно не добре вбраним і не завше умитим) , але перед тим чи під час вечора можна закликати того нещасного і дати йому за поману, як у нас на Буковині кажуть.

Я не люблю фуршетів – намагаюся їх уникати, але мрію зробити фуршет без вечора – ото буде клас, правда?

А ще нещодавно дізнався, що таке справжній шведський стіл і чому він такий нам незручний. Мене він завжди дратував, бо підійти важко, просити незручно – то так і виходить, одні жують а інші облизуються. Але на якомусь прийомі при багатому столі два простих хлопці сперлися ліктями на стіл коло поважного поросяти з думкою бути тут до останнього шматка поросяти і нікого не пустити, аж підійшла якась закордонна панійка і звідомила, що треба взяти шматок того поросяти на таріль і відійти, щоб дати дорогу іншим. Го-го, панійко. Тут дорогу в літературі не знати чи дадуть, а ви хочете коло стола з поросятом…

Але що ж…

Життя триває, панове.

Смачного.