Володимир П’янов тільки на схилі віку зловив себе на тому, що його твори не зібрані у книжках. Хоча, треба сказати, що можливості для цього у нього завше були – працював і у видавництві, і у “Вітчизні”, і в апараті Спілки. Але про це якось не думалось – він поспішав жити.

А що значить життя для П’янова?

Це література. Він живе нею, переймається, любить її і без неї не може бути. Сотні молодих письменників вважають його своїм літературним батьком – і недарма: він написав море передмов до поетичних добірок початківців. Опріч того, постійно переймався долею своїх вихованців.

Володимир П’янов, судячи з усього, не любить міста з його гуркотом і дзоркотом, бо постійно живе в Кончі-Озерній в ошатному будиночку з поважними сусідами. До Чорнобильської катастрофи тримав бджоли, любить садовину, квіти (вазонками постачає чи не всіх поважних газдинь Спілки), а в криниці має живу рибу.

Опріч риби і літератури любить шліфувати коштовне каміння.

Йому можна позаздрити навіть нам, молодим. Він бачив і товаришував з багатьма істинними класиками української літератури минулого сторіччя, він запровадив у літературний обіг в якості літературного терміну образ Максима Рильського “Третє цвітіння”, він боготворить свою рідну Харківщину і вже став знаковою фігурою для Слобожанщини, він одну за одною видає книги глибинної прози про українську літературу…

Можна багато говорити про П’янова, і хай посутніше і глибше про нього скажєуть інші, я ж наостанок скажу тільки дві речі – перше: нам є про що говорити і протягом розмови не відчуваєш вікового бар’єру. Нам нема що ділити, бо Україна у нас одна а без неї ми не є чинними. І друге: перебуваючи у складі окупаційної армії в румунії під час дрцгої світової війни Володимир П’янов вивчив румунську мову, заглибився у древню культуру цього народу, багато переклав і написав про румунську літературу та її чільних авторів. Чи не приклад це новітнім українсьбким чужинцям, які вперто не визнають українського в Україні?

Дай Боже, Вам, Володимире Яковичу, аби вогонь вашого життя палав якомога довше на нашому видноколі, а через сто років щоб цей вогонь перебрали наступні покоління.