Сьогодні ми з Віктором Гарбаром, Володимиром Мартинюком та Михайлом Свистовичем вчинили акт брутальної наруги над переконаністю безмежно свавільної "еліти" у непохитности та, ймовірно, навіть детермінованости її безвідповідального всевладдя за принципом "що хочу, те й ворочу". Ми подали до суду.

Позов, надісланий до Окружного адміністративного суду Києва, визначає відповідачами Верховну Раду України, голову Верховної Ради України та Президента України і стосується протиправної бездіяльности всіх цих суб'єктів щодо виконання конституційних норм, за якими діяльність Ради має регламентуватися саме законом, а не підзаконним псевдоправовим непотребом, чим приблизно і є, на неодноразово висловлену думку Конституційного Суду України, а відтак і на нашу думку, всі "регламенти", проголосовані дотепер нардепами не у юридичній формі закону України.

Спір є, властиво, простим як господарське мило, як очевидна ніцість "політреформи", як комічна вар'юватість "блокування" трибуни ВРУ, як тотальне нардепівське голосування чужими картками, як казкова "робота з виборцями". Є кількоразово розтлумачена Конституційним Судом України вимога Основного Закону (на котру відповідачі, в тій чи іншій мірі, "сперлися", у сенсі російського "облокотились") – діяльність Верховної Ради України має регулюватися Регламентом у формі закону (законодавчого акту) України, а не підзаконними папірцями власне ВРУ, не забаганками фракцій і не вигадливістю спікера.

Погодьтеся, прагнення державного органу самостійно і безконтрольно (у цьому випадку – без можливости для Президента застосувати вето, без громадського контролю) визначати власну поведінку і можливо навіть власну компетенцію - спільного з правовою державою має небагато. Особливо, якщо такі оцінки не є доктринерством особи чи групи осіб, а фактом, офіційно визнаним органом конституційної юрисдикції.

Погодьтеся також, що за умов багаторічного невиконання Конституції України законодавчим органом України предметно говорити про правову державу, про верховенство права тощо, м'яко кажучи, не доводиться. Тобто говорити, звісно, можна, але в тих теревенях буде небагато реального змістовного наповнення. Так саме – і щодо народовладдя, народного суверенітету: якщо встановлений іменем народу конституційний лад передбачає одне, а верховна влада існує і діє інакше, це значить лише одне – де-факто конституційний лад вже тихо повалено. Що тихо – сумнівна втіха, перепрошую за каламбур. Ба більше – це є питанням національної безпеки: якщо орган законодавчої влади в державі працює не [зовсім] легітимно, чи не значить це, що він працює зовсім нелегітимно? З усіма висновками, вислідами і наслідками, котрі навряд чи можуть не бути загрозливими для державности. Отже, державу треба рятувати - від неї самої, заведеної на манівці несумлінністю обранців і чиновників.

Віщуючи з верховнорадянської трибуни (у разі її на той момент випадкової незаблокованости) про законність і порядок, нардепи мали б почати з себе.

Раніше я детально писав про юридичний бік питання1, тож наразі скажу лише, що зміст головної вимоги полягає у зобов'язанні відповідачів до внесення, прийняття, підписання Регламенту Верховної Ради України - закону (законодавчого акту). Ми не вимагаємо скасування якихось рішень, актів тощо, ми не вимагаємо перегляду раніше прийнятого, ми вимагаємо лише негайного виправлення протиправної, протиприродньої, небезпечної для Української держави ситуації.

Ми далекі від думки, що наша акція швидко, легко і ефективно завершиться перемогою, але мета вартує зусиль, а ми всі четверо є доволі впертими людьми, що в певних кабінетах, коридорах і кулуарах має бути відомо. До того ж, як на мене, тема могла б запросто стати спільною для більшого кола громадян і громадських організацій, котрим не "по цимбалах".

Змусимо законо-давців виконувати закон.

Олександр Северин, к.ю.н.,

радник ВГО Альянс "Майдан"