Відразу після прийняття постанови Правління Національного банку України від 11 жовтня 2008 року № 319 «Про додаткові заходи щодо діяльності банків» протизаконність її пункту 2.5 стала очевидною для юридичної громадськості. Згаданий пункт приписував банкам «виконувати свої зобов’язання за всіма типами договорів із залучення коштів у будь-якій валюті лише в разі настання строку завершення зобов’язань, незалежно від категорії контрагентів».

Постановою від 4 грудня 2008 року № 413 «Про окремі питання діяльності банків» Нацбанк скасував постанову від 11 жовтня (пункт 7). Натомість пунктом 2 нової та нині чинної постанови банки було зобов’язано «уживати всіх необхідних заходів щодо забезпечення позитивної динаміки зростання обсягів депозитів (передусім у національній валюті України) з метою недопущення дострокового повернення коштів, розміщених вкладниками». 6 грудня 2008 року в листі до керівників комерційних банків № 22-310/946-17250 Нацбанк указав: «Звертаємо вашу увагу на те, що постановою Правління Національного банку України № 413 від 4 грудня 2008 року (абзац 5 пункту 2) банкам заборонено робити дострокове повернення депозитів, так як вони вкладені у довгострокові кредити та інші активи».

Як пояснили у своєму коментарі юристи незалежного українського центру правових ініціатив і експертиз «Правова держава», із формулювання пункту 2 постанови 413 очевидно, що вона, на відміну від постанови 319, не зобов’язує банки притримувати повернення вкладів до строку, адже слід розуміти, що «усі необхідні заходи» — це лише законні заходи. «Перетлумачення» цього положення листом не має жодного юридичного значення, оскільки лист не нормативно-правовий акт, обов’язковий для виконання комерційними банками. Останніми можуть бути лише постанови Правління НБУ та інструкції, положення, правила, знов-таки затверджені постановами Правління НБУ (частина друга статті 56 Закону України «Про Національний банк України»).Національний банк України в принципі не має права ані зобов’язати, ані уповноважити комерційні банки відмовляти вкладникам у достроковому чи будь-якому іншому поверненні вкладів. Єдиний виняток — так званий мораторій на задоволення вимог кредиторів (стаття 85 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

Він, проте, запроваджується лише в рамках процедури т.зв. тимчасової адміністрації (глава 15 Закону про банки і банківську діяльність), тобто, лише індивідуально стосовно конкретного банку. Поза цією процедурою НБУ не має повноважень якось впливати на приватноправові відносини банку з клієнтами. Тож, навіть якби постанова 413 чи будь-який інший нормативно-правовий акт НБУ (чим, знов-таки, не є лист) містив чіткий припис про обов’язок чи право банків не повертати вклади достроково, такий припис був би протиправним. Описана комбінація — багатозначне положення постанови з наступним «уточненням» у необов’язковому для виконання листі — може свідчити про усвідомлення цього самим керівництвом Нацбанку.

З часу прийняття постанови 319 стала загальновідомою частина друга статті 1060 Цивільного кодексу України: «За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов’язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. Умова договору про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною».Саме ця норма лягла в основу численних успішних судових справ проти банків.

Утім, банки, як правило, не заперечують проти свого обов’язку повертати вклади на першу вимогу. Просто вони заявляють, що змушені виконувати нормативно-правові акти НБУ, які «є обов’язковими для… банків… незалежно від форм власності…» (частина перша статті 56 Закону про НБУ). Через це слід врахувати, що законодавство України не передбачає такої підстави для звільнення від цивільного обов’язку як рішення Нацбанку, за винятком вищезазначеного мораторію.

Таким чином, у разі невиконання банками їхнього обов’язку за статтею 1060 ЦК України є всі підстави подавати проти них позови про повернення вкладів у порядку цивільного судочинства.