Збірка поезій “Зимові дерева” поряд з багатьма віршами про красу природи, кохання, любов до рідної землі, містить ряд творів, позначених авторським нерозумінням чи навіть неприйняттям сучасної радянської дійсності. В окремих творах загострено ацентується увага на тіньових сторонах нашого життя, автор з ідеалістичних позицій розробляє тему любові до своєї батьківщини, внаслідок чого скочується до націоналістичних концепцій щодо історичної долі України. Збірка, за деякими винятками, витримана в мінорно-драматичній тональності і пройнята переважно мотивами суму, самотності і відчаю.

 

Песимістичний настрій починається вже з першого вірша “Куріють висохлі багатства”, в якому “собаки виють до зірок” і “самотність аркою повисла над райські кущі з пригри снів”. З наступних сторінок дізнаємося, що “єдність душі”, “щирість”, “довіра”, “приязнь” – не що інше, як “...рівновага звички. Скам”яніле здивування, подовжене в віки”( с. 17). Щодалі, - такий настрій нагнітається все більше: “Ти – недолюдина, хтось вигадав лиш час задля покут...” Або: “Ти – варіант. Невчасний гість. З запізненням зустрів тебе твій вік.” (с.18).

 

Автор доводить себе до відчаю:

Вже тлін протяв мою охлялу душу, (с.32).

не висвітлену спалахами років,

а сто ще ненароджених нащадків

мані й дихнути вільно не дадуть

 

Автор оплакує себе і свою молодість:

...І мій вінок, де квітло двадцять весен, (с.34)

уже пожовк, осипався, опав

Переривать ніхто не може нас: (с.51).

наш крик безсилий.

Довго очікувана попереду,

минає молодість

Автор волає про безвихідь свого становища: (с.87).

Не відволодати душі –

Біль груди переріс.

Єдине: хочеш задушись

Чи – головою вниз.

Один! Один! Як я один.

Один – на цілий світ

І врешті риторично запитує: (с.105).

Як вибухнути, щоб горіть?

Як прохопитись чорнокриллям

Під сонцем божевільно-білим?

Як бути? Як знебуть? Як жить?

 

Таких віршів, що ніби написані в творчому ключі декадентів кінця ХІХ початку ХХ століть, у збірці чимало. До них насамперед можна віднести “Сиве небо обрієм пролилося”, “Безсонні ночі”, “Учора, як між сосон догоряв”, “Присмеркові сутінки опали”, “Справляю в лісі самоту”, “Утекти б од себе геть світ за очі”, “Минає час моїх дитячих вір”, “Те, що було тобою, стало сном”, “Висамітнів день”, “Звіром вити, горілку пити...” – ці та їм подібні твори В. Стуса з їх індивідуалізмом та соціальною відчуженістю якоюсь мірою пояснюють ідейно-естетичну позицію автора у віршах на соціальні теми, пояснюють, але не виправдовують.

 

Ось, наприклад, читаємо:

Так живу: як мавпа серед мавп (с. 44).

Чолом прорішним із тавром зажури

все б”юся об тверді камінні мури,

як їхній раб, як раб,

як ниций раб.

Повз мене ходять мавпи чередою,

У них хода поважна, нешвидка.

Сказитись легше, аніж буть собою...

 

Тут уже не просто мова про трагічне світовідчуття певної особи, автор говорить про людину серед людей, яка почуває себе мавпою, в оточенні своїх сучасників, також мавп. Отже, маємо справу з художнім узагальненням, яке так чи інакше, але адресовано нашій дійсності.

 

Говорячи про долю окремої людини, автор у вірші “Потоки” підводить читача до висновку про нібито нестерпні умови життя в суспільстві, що його оточує:

...Як я живу, (с.71).

Питаєш? Краєм, скраєчку, на жебрах,

лиш прориваючись кріз грати заборон

(світ білий заборонений!),

прожити на

всіх кінцях, та й рудиментарних,-

то попри волю. Більше –

про інстинкт

 

Автор часом з відвертою злістю іронізує над тими чи іншими виявами нашого життя, малює комічні ситуації, що спотворюють дійсність, - тут уже діє не домисел, а скоріше вигадка роздратованої, упереджненої людини:

Який це час? (ст. 106)

Невідомо – який це час.

Над головою –

світлий гар віражів

реактивних пілотів,

унизу – розмахує

прищербленою шаблюкою

іграшковий Микола Щорс

 

Далі читачеві пропонується глянути, як “Біля музею Леніна тренуються піонери”, і як “З досадою кривиться кінооператор! Ніяк не впіймає в об”єктив півтори хвилини їхньої тренованої радості”.

 

Автор тут же виставляє на сміх хлопчину, що вимережує “в записничку патріотичні вірші. Він дуже серйозний, він надзвичайно серйозний! Атож – він складає оду рідній КПРС”. Якщо цей вірш не кощунське зубоскальство, то в усякому разі це неприпустиме літературне хуліганство.

 

В кількох віршах В. Стус говорить про переслідування і утиски, яких наче зазнають його сучасники і він сам.

Так, у вірші “Не можу я без посмішки Івана” сказано:

Моє ж досьє, велике, як майбутнє, (ст.90).

напевне пропустив котрийсь із трутнів.

Із тих, що білий світ мені окрали,

окравши край, окрали спокій мій,

лишивши гнів раптовий і кривавий

і право – надриватися в ярмі,

Коли тебе коханий покарають –

куди втечу від сорому й ганьби?

Тоді прости, прощай, проклятий краю,

вітчизно боягузів і убивць

 

Такі звинувачення вже далеко не кепські жарти про кінооператора й піонерів, а останні два рядки, врешті, паплюжать нашу країну, яку автор називає “проклятим краєм”. Подібного характеру прийнятний з ідейно-політичних міркувань зміст несуть вірші “Розмова”, “Балухаті мистецтвознавці”, частково “Бідне серце!”, що містять напади проти працівників органів КГБ.

 

Як уже зазначалося, В. Стус розробляє тему любові до своєї батьківщини з ідеалістичних позицій, ігнорує марксистсько-ленінський підхід в оцінці історичних закрномірностей і, отже, у викривленому світлі змальовує долю України.

Даждь нам, Боже, днесь! (ст.92).

Не треба завтра –

Боже! Даждь нам днесь!

Догорають українські ватри,

догорає український весь

край. Моя дорога догорає,

спрагою жалобиться душа.

Як Господь нас оком поминає,

тоді, болю, грай без контуша!

 

Аналогічні тенденції знайшли своє відображення у віршах “Останній лист Довженка”, “Сто років, як сконала Січ”, “Костомаров у Саратові” (цикл), “Гайдамацьке”, “Отак і вікувати”. В останньому вірші хвороблива уява автора немовби поєднує національну ідею з якимось містичним духом:

Ми добротою хворі, (ст. 187).

до неба возмоглись,

там наша Україна,

котра не знає грат,

а притиску, а кпини,

а помсти - й востократ

 

У збірці “Зимові дерева” чимало віршів про кохання, світлі пориви молодості, автор вміє яскравими фарбами малювати природу й глибоко відчувати її. Але в даній збірці, де В. Стус, до речі, продемонстрував високу поетичну майстерність, на жаль, не ці мотиви і не ці якості є визначальними.