Роздум-рецензія

Петро Гнида, прокинувшись одного ранку великим поетом, вирішив себе популяризувати. Свідченням цьому є «Літературний вісник» (№1, №2 2007), який пише, редагує і видає згаданий автор. У першому номері вміщено словесний «Автопортрет» з великою кількістю деталей: з ким коли познайомився, хто коли зателефонував, хто що сказав. Виглядає як авторські пересуди, бо писати спогади ще зарано. Загалом, пам’ять в Петра хороша, бо описує деталі, про які хтось інший не згадав би ніколи. Описуванням деталей автор хоче досягнути ефекту видимості бурхливої літературної діяльності, тому написані великими літерами ім’я та прізвище на якійсь там папці за порадою Романа Качурівського набувають дуже важливого значення у «підсумку десятирічної діяльності». Не шкодує ні грошей, ні паперу, ні часу для самовихваляння, як у тій приказці «Якщо сам себе не похвалиш – сидиш як обпльований». Отож, Петро з усіх сил намагається привернути до себе увагу, бо ж як може бути таке непорозуміння: його, такого, що «своєю творчістю переріс і молодіжні літератірні конкурси, і членів їх журі» (Літ. Вісник №1, С.1) та й не помітять! Для нього мильна бульбашка в кожному вірші перетворюється на земну кулю «поступово набираючи рис досконалості та довершеності» (Літ. Вісник №1, С.1). Врешті автор вважає за потрібне згадати про «нутрощі літератури», не пояснивши, яку саме анатомічну деталь має на увазі: печінку, кишківник чи серце. Мабуть сприймає мистецтво як організм з плоті і крові, і з особливими сентиментами оплакує свій рукопис «зарізаний журі» антоничівського конкурсу (Літ. Вісник №2, С.2). Підсумок «десятиріччя творчої діяльності» завершується богемно-ліричною нотою: згадкою про вечірку «в особняку одного із відомих українських поетів», на яку Петро Гнида урочисто не з’явився. Після цього стає автора трохи шкода: він жертва «сучасного літературного процесу», як багато інших писак і письменників позбавлений адекватних дзеркал літературної критики і живого відгомону читацької реакції. Зараз і письменник, і читач полишений сам на себе, тому виникає, як ознака хвороби сучасної літератури, потреба самовихваляння, самозамилування, самообдурення, самообмеження, самозамкнення…, як компенсація неможливості повноцінної самореалізації. Приклад – газета Петра Гниди про самого себе. Бо хто ж іще читатиме молодого поета, який на щастя не матюкається у кожному вірші, як не він сам і його знайомі? А хто його оцінить неупереджено і щиро, вкаже всі переваги і недоліки? Сучасний письменник, якщо не хоче перетворитись на продавця своєї творчості, приречений на самотність. Деколи це добре, але тільки деколи…

Отож, втомившись від самотності Петро Гнида намагається створити видимість літературного кола, до якого він не байдужий і яке до нього не байдуже настільки, що вважає його «великим поетом» (Літ. Вісник №2, С.2). До слова, В.Симоненко великим поетом себе не вважав…

Можна погодитись з автором, що «бездуховність, балаганщина і глянцева попса видає себе за сучасну українську літературу» (Літ. Вісник №2, С.2). Вочевидь, Петро Гнида хоче бути іншим. Не глянцевим. Але ж не обов’язково розхристаним, необтесаним, незачесаним, несподівано заскоченим у самолюбуванні. Можна бути оригінальним, але природнім, таким як річка: скільки не вдивляйся у її плесо – щохвилини побачиш себе іншим. А пам’ятники самим собі справжні поети не ставлять…