Письменник Роман Кухарук дебютував у публічній політиці книжкою есеїв «Безрадісна політика». Зараз він є головою правління Українського клубу – єдиного демократичного і якісного експертного майданчика в Україні. Він також є головою секретаріяту Громадської Конституційної Ради – вагомого механізму українців у сучасному конституційному процесі. Цією статтею він прощається з літературним менеджментом.

Прощатися завше сумно. Але що вдієш – таке се ля ві.

Три жінки дали мені мене – Україна, мама, література. Кров і земля, душа і свобода – ось що таке Русь-Україна для мене.

Як камінь з божої пращі – моя любов до Руси-України: трипільської, княжої і святої. В ній нуртує чаполоч і віють боривітер і трамонтан, в ній течуть сухі а мокрі дороги.

Моя мама – ціною свого здоров’я дала мені не тільки життя фізичне, але й життя духовне. Все, що маю кращого і людського у собі – то від мами.

Література навчила мене говорити і писати. Дала мені кавалок хліба у руки, вписала у вагомий літературний контекст. Без літератури я був би сирий, сухий і нещасний. Вечори, зустрічі, натхнення, книжки і твори, поети і прозаїки, критики і літературознавці, мандри і дискусії – це живе життя живої людини.

Є покликання і є обов’язок. Література – моє покликання. Але не мій обов’язок. Багато хто з літературних тусовок сего не розуміє. І дарма. Я розчарований в літературному менеджменті , тому іду в політику. Все літературне менеджерування триватиме у рямцях сайту і видавництва. А я іду в політику, пишу і видаю свої нові твори. Тільки тепер Україна і світ зможуть відкрити такого письмака і політика як Роман Кухарук.

Безперечно вірю -- українська молодь винесе Україну з вогню бездуховности на руках. Як писав клясик Кухарук:

Мені болить за тих паскуд,

Що вип’ють тріло і сиклини,

Щоб виригати тим, що йдуть

За ними.

Ми йдем по трупах і кістках,

У крові мови миєм ноги,

Несемо правду на руках,

Коли уже нема дороги.

Коли лиш вітер і сади

Як нескалічена свобода.

Ми п’ємо кров, коли води

Нема в народу.

Ми п’ємо кров свою. Свою

Ми пісню у крові намочим,

Щоб була хата на краю

Не біла, а така як хочем.

Написано давно. Але не перестає бути актуальним. Це кредо мого покоління – а саме моє покоління зараз відповідальне за все, що є і буде в Україні. Ми взяли тяжкий тягар і вогонь української справи у попередників і мусимо передати іншим поколінням далі у надійні міцні українські руки. Я зараз видав книжку «Безрадісна політика», що стала моїм дебютом у великій публічній політиці.

Мене питають – навіщо іти з комфортного літературного менеджменту на непевні дороги і яри брудної політики? Я відповідаю так – своїх дітей я виховую в українському дусі і на українських цінностях. І я дуже б не хотів, щоб через тридцять років мені діти сказали – тату, дурню старий, а нащо ти нас виховував так в космополітичному світі, де ми мусимо пропасти? Українські цінності є і будуть основою українського суспільства і української держави. Це принципово.

Життя триває.

Моє життя триває в Україні і для України.

Моє кредо незмінне:

Слово і меч, земля і володар – ці чотири слова є стрижнем, на якому вибудовую щастя мого життя. Бути володарем слова, меча і землі – солодке щастя українця княжого роду – за духом.

Вірю в Бога і вірю в себе. Сповідую одинадцяту заповідь Ісуса Христа – „Не бійся”. Я не боюся смерті.

Знаю: „Всіх слухай та не всіх слухайся”, „Мінімум комплексів, максимум самореаліцізації” – прості істини живої людини.

Моє слово – мій український язик. Доки буде на землі хоч один українець – мене будуть читати. В мене комплекс повноцінності, бо я володар слова, меча і свободи.

Бути щасливим – бути собою.

Після нас залишаються діти і книги для дітей.