Переконаний, що поза нацією і Батьківщиною повноцінного людського життя як такого в принципі не існує. А те, що є поза цими двома основоположними субстанціями, життям у повному розумінні цього слова назвати важко. Здавна, чи не від створення світу, кожна людина усвідомлює себе у приналежності до певної нації, до окремо узятої території, себто обмеженої землі, котра, будучи живісним чинником, має назву і своєрідну тяглість свого, відмінного від інших, буття. Народжена поза межами цих двох чинників людина, не втрачаючи власної гідності, водночас зостається обкраденою і невизначеною у своєму ставленні до світу. На моє глибоке переконання, звідси, з духовного відчуження від коренів свого прабуття, котре, як живиця, ще мусить десь бути у кожній людині, зі свідомого і цілеспрямованого відступництва від рідної стихії, від Богом даної кожній людині природної приналежності до певного типу національних організмів, – звідси усі паростки диких і неприродніх доктрин космополітизму, комунізму і ще усіляких там «ізмів», котрі, заперечуючи все національне, все різношерстне і різновиде, стають мовби виразками на різнокольоровій мапі світу.

Метою написання цієї статті є не утвердити думку про абсолютність націй і поняття Батьківщини, але виокремити й увиразнити природність цих двох одвічних субстанцій. Показати, що поза їх межами життя стає мовби викресленим із основоположної матерії світобудови. А наповнена Богом і часом криниця поступово міліє і врешті, висохши до своїх першопочатків, стає наче химерою, і не приносячи сподіваної користі, розбивається до останку і, як усяка зайвина на шляху, забирається на узбіччя й з часом зникає геть.

Константами цих двох, згаданих як основне положення даної статті, понять, є, на наше переконання, такі фундаментальні речі, як кров, мова, історична тяглість, традиції тощо. Кожна з названих є взаємодоповнюючою ланкою, осердям чогось ціліснішого. Бо якщо перейти враз від теоретичних розмислів до практичних, то можна у підсумку дещо узагальнити і більш наближено глянути на суть поставленого питання.

Беручи першу із розглянутих констант – кров – із усією обережністю спробую проаналізувати і, дещо дослідивши на практиці, установити відношення даної категорії до предмету чи предметів згаданої статті. Не мною установлено, що кров, маючи кодову память, розподіляється на різні групи. Їх є чотири. І кожна жива людина, маючи її у своїх жилах, належить до тієї чи іншої групи. Подібно і з точки зору національності. Кожна окрема нація, маючи зачату у глибині віків свою, якусь притаманну лише їй відмінність, різниться від інших за своєрідними ознаками. Науковцями уже доведено різницю між націями за формою черепа, ментальністю, тою ж кров’ю. Кров, чи не найголовніший чинник національної окремішності, грає важливу роль при націоформуванні. Але, як уже згадувалося вище, не самодостатній. Бо можна наводити безліч прикладів, коли люди, не маючи анінайменшої краплі української крові у своїх венах, були набагато більшими українцями у духовному розумінні, аніж українці по крові. Але не хочу принизити роль цього, як уже було сказано, важливого чинника національного формування і окремішності. Кров – це є перша ознака, що формує націю. І якщо інші згадані вище константи, а саме мова, історична тяглість і традиції – у своїй більшості речі набувні, то кров у даному випадку – явище суто спадкове.

Не розкриваючи тут суті названих чинників, що формують націю, ще коротко зупинюсь на такій константі, як мова. «Без мови немає народу» або «мова – душа нації». Такі прислів’я витворено самим народом і це є чистою джерельною його правдою. Якщо кров є, так би мовити, прихованим, латентним елементом чи ознакою національності, то мова виступає відкрито і явно. Мова – це видимий елемент націєтворчості і національної окремішності. Мова – це прозорий і цілющий елексир, що живить і прямо ідентифікує націю. Але лише сама сукупність, усецілість, сув’язь елементів, отих згаданих констант, вспромозі витворити людину як носія чи представника певної нації, свідомого й елітного його члена. Бо, проводячи ту саму паралель, що і з кров’ю, мові теж можна закинути її несамодостатність відносно загального, глибинного й універсального чинника нації та Батьківщини. Як приклад, можна взяти англійську мову або, скажімо, мову наших сусідів – росіян. Виходячи поза межі своєї національної стихії – русла, котре, власне, і породило її – наче з колиски дитина, мова вихоплюється назовні і внаслідок експансії державної машини, будучи одним з її важелів, мова поволі втрачає свої самобутні ознаки, а нав’язування її чужородним елементам не приносить нації жодної користі. А навіть дуже часто трапляєтья так, що і сама мова лишається, як той корабель при висохлому руслі, поволі втрачаючи свої ознаки як елемента визначального, елемента національної світобудови й окремішності.

Сказане у цій статті не є чимось надзвичайним чи невідомим. Світ, що глобалізується, – це, зрештою, пара, котра досягнувши стелі, розпадеться і, розпорошившись, прийде знову до закладених самим Богом природніх своїх засад. Розпадеться на окремішності, що у сукупності своїй становлять різнобарв’я веселки, котра по дощі сяє, радуючи і звеселяючи серця своїх споглядальників.