В Донецьку напередодні Дня перемоги відбувся прем'єрний показ картини Миколи Мащенка «Богдан-Зиновій Хмельницький». В кінотеатрі ім.Шевченка зібралося багато журналістів та глядачів, щоб подивитися нову стрічку та зрозуміти, що саме знімають на кіностудії ім.Довженка. Український кінематограф виявився мало на що спроможним.

Сергій Притула, резидент українського Камеді клабу, свого часу влучно пожартував: «Знаєте, коли почне розвиватися українське кіно? Коли в кожному фільмі припинять знімати Ступку». Без відомого прізвища і тут не обійшлося. Взагалі, акторський склад підібрався непоганий: Остап Ступка грав сина Хмельницького, а Олена Стогній – його зрадливу дружину, Богдана зіграв (треба визнати, дуже яскраво) Володимир Апозопуло. Все інше у стрічці залишало бажати кращого.

Історично достовірний сценарій теж не врятував від провалу. 8 років на кіностудії ім. Довженка знімали це кіно, витративши 12 мільйонів бюджетних коштів. На що ж? У промові перед показом доцент історичного факультету ДонНУ пан Задунайський сказав глядачам, що вони нарешті зможуть порівняти, що було тоді (за радянських часів) і зараз. Але коли на екрані замерехтіли перші кадри, стало зрозуміло, що СРСР й досі живий і це він знімав фільм про великого українського полководця.

Годі й казати, що серйозна історична стрічка довжиною майже в дві години не може конкурувати із сучасними світовими шедеврами на кшталт «Трої» або «Монгола». Коли в країні не розвинена кіноіндустрія, вона кличе на допомогу справжніх спеціалістів для того, щоб якісний продукт знімали професіонали. Але України це не стосується. Хіба можна знімати батальні сцени постійно з одного ракурсу та й показувати в них одне й те саме? Гарматний постріл, коні, козаки, яких скидає з тварин силою удару (не видно, чи воїни поранені, бо крові немає зовсім). «Це ж вам не Тарантіно», - скаже хтось. Але в кінці фільму секрет відсутності крові розкривається: вона вся пішла на драматичну сцену відрубання руки коханцю дружини Хмельницького.

Хоча, як не бідно виглядає фільм, а сильні епізоди все ж таки є. Наприклад, коли Богдан дивиться на міст, по краях якого шибениці з тілами повішених козаків (стає моторошно й боляче до сліз). Мова акторів чиста й милує вуха, щоправда, манера виконання іноді занадто пафосна – мабуть через те, що актори здебільшого грають у театрі.

Отже, постійне очікування чогось якісного та надія на український кінематограф, на жаль, поки не випрадані. Можливо, Микола Мащенко, який пообіцяв, що це його прощання з великим екраном, дасть дорогу молодим, і нарешті справа рушить з мертвої точки. Досить створювати мертвонароджених дітей – вже давно час народжувати шедеври.