ДУША НА РОЗПУТТІ
Оповідання
--Батя, токо ви там...нє разводітє палітіку. Нардеп с бізнесмєнов, а бізне-смени—народ крутой! Для ніх время—дєньгі. Скажете вкратце: кто ви і што просітє,--наущає Вадик Дроздецький тестя, легко кермуючи автомобілем, поклавши міцну волосату правицю на кермо.
Овер’ян Тихонович сидить поряд із зятем, як сухий грибочок. Стовбурчить-ся неміч гострими плечима, й піджак од рідкого одівання бежевого у широку смужку кос-тюма, ніби з чужого плеча. Орденська планка в чотири ряди й та немов тисне на запалі груди чавунною плитою—тягарем прожитого й пережитого. Кругла голова без фетрового старомодного—теж бежевого—капелюха, що лежить акуратно на задньому сидінні поряд з милицями, наче геть осиротіла—де-не-де билиніють волосинки, немов останні павутин-ки бабиного літа. Старість не радість. Мовби й не було ніколи ні густої хвилястої шеве-люри, ні вроди, ні сили. Лише в очах, що давно вже відквітли пелюстками неба весняного, думки снують свою невеселу основу та десь аж на самому дні тих вицвілих криниць душі причаїлися невідступні біль і тривога.
Зятеві слова повернули Овер’яна Тихоновича з глибокої задуми. Зітхнув скрушно, за звично підкахикнув, перш ніж заперечити, й промовив сам до себе:
--Шо „круто-ой” то „круто-ой”! Так „накрутили”...на нашому горбу, далі нікуди.
Вадик поблажливо посміхнувся. Звичним рухом дістав з пачки на панелі салону сигарету. Там же взяв запальничку. Хвацьки припалив і недбало кинув запальни-чку на панель. Глибоко затягнувся, поволі випустив густий клуб диму в напівопущене скло. Прибавив швидкості. Стрілка спідометра покивала за позначку „100”. За вікном „Жигулів” вихоплювалась зеленим пунктиром плантація винограднику та й бігла в обій-ми крайнеба, де ще ніжилась у ранковому серпанку весняна днина.
--Батя, странний ви чєловєк! Я вас нє пайму: ілі ви в самом дєлє нє можетє
атайті от таво...лжебарабанново чада большевізма, ілі же ви нє хатітє взглянуть трєзво
на жізнь?
По паузі Овер’ян Тихонович знову підкахикнув і як од серця відкраяв:
--Бачиш, сину, в тому... „лжебарабанному чаду”, як ти обзиваєш, все моє життя довге прожито. То як же я можу від нього відрікатися?
Смолисті очі Вадика Дроздецького закипають завзяттям. Ще глибше затягу-ється він димом сигарети.
--Батя, да нє об жізні вашей речь! Я тоже полжізні там прожіл, но тєм нє мє-нєє... Ну харашо! От скажіть мнє: за што і про што ваші „крутиє”... столько народу погубі-лі? За што?
Для Овер’яна Тихоновича ця завіса заважка,щоб її підняти. Проте підкахик-нувши, відмовив:
--Бо такий був час... Зате порядок навели.
Густі чорні брови Вадика Дроздецького стрибнули на лоба, і ще глибше помережили глибокими борозенками смугляве чоло.
--Да-а-а ?! А „парядок”-то для каво? Для сє-є-рих! Взяла калхозніца после работи в поле детішкам галодним каласок—кучумай в тюрму! Апаздал рабочій на п’ят-надцать мінут на завод—в тюрму! Настукал сосєд на сосєда—в тюрму! Варочаєш нос от колхоза--на Салавкі! Тьощіних-то радітелєй за какой-такой... „парядок” к Бєлому морю заправторілі?! А вас... кадрового офіцера, прапахавшево всю вайну , прапахавшево всю жізнь в арміі, за какой-такой „парядок” више капітана нє пустілі? А всьо із-за сасловія жени. Ілі я нє прав?
Овер’яну Тихоновичу крити було нічим. Сам колись зізнався зятеві, що скільки не представляли його на майора – вгорі справно викреслювали. Проте ж началь-ство полкове од того шанувало його не менше, хоча й дивувалось із тієї оказії... Тому й об-рази в душі не мав. А от над Одарчиним родом, виходить, позбиткувалися нізащо. Лише за відмову батька „записуватись у колгосп”. Прийшли комнезами під вечір пізньої осені й вигнали з рідної домівки. І Одарчиних батьків, і всіх їх, малих, викинули, немов злий хазя-їн з кубла на мороз щенят безпорадних. І відправили підводою на залізницю під конвоєм, як лютих ворогів. І коли б на Одарку не напала в дорозі пропасниця, то... не судилося б їм булo зустрітись. А то ба. Залишили батьки на якомусь полустанку її вкрай безнадійну на догляд чужим людям... І що наостанку запам’яталося Одарці, то це, як мати зняла хустину з голови, а коси були... вже не її, а ніби чиїсь інші, наче хтось їх посипав попелом,--волос-ся ж вмирає раніше, ніж людина – й віддала ту хустину незнайомим людям, як плату за догляд; і як, схилившись над нею, шептала крізь сльози, що обов”язково за нею вернеться. Та-а... ні батько, ні мати, ні троє братів і три сестри старші звідти вже не повернулись. І ні слуху ні духу від них. Так ніби й не було їх ніколи... А без матері... і сонце не гріє. А те-пер... Де ті колгоспи? Розікрали, розбазарили, розтягнули... Немов після землетрусу... Пішло добро прахом. І його старання—теж. Бо не відсиджувався на офіцерській пенсії, не гупав, як інші, в доміно, а послужив і односельцям—п’ятнадцять літ проголовував у сіль-ській раді. Тоді й колгосп, і село ходили в районі в передових; тоді й школу нову споруди-ли, новий клуб, дитячий садок; і дорогу з каменю вимостили до села й по селу, й асфальт-том покрили. А зараз? Навіть тротуару не спромоглися зробити. Ринок за селом хутко спо-рудили, а про людей подумати нікому. Нехай втікають, мов ті кури, од машин, що літають як навіжені. То хіба ж це порядок? Е-е-ех! Стид і сором!
Нічого цього Овер’ян Тихонович не став зятеві говорити. Лише примирливо дорікнув:
--Коли ти, Вадиме, так горою стоїш... за нинішні порядки, то чого ж... на свою мову не переходиш?
Вадик Дроздецький розгонисто зареготався. Крізь сміх щиро зізнався:
--Вот ето, батя, я прівєтствую! Тут... ваша взяла!
Пересміявшись, заговорив серйозно:
--Відітє, батя, в етом...—і раптом перейшов на рідну мову,--в цьому не стільки моя вина, скільки моя біда. Як і багатьох інших. Мені-то після школи „натаску-вали” російську мову і в технікумі, і в армії... І зараз у нашій фірмі—те ж саме! Як і на ву-лиці... Ну правильно я кажу?
Овер’ян Тихонович підкахикнув:
--Воно, може, й так, та не зовсім.
--Це ж чому?
--Ти ж сам казав, що я все життя в армії пробув, проте... мову рідну не забув.
--Ну, батя, у вас другая... у вас інша була ситуація.
--Це ж яка-така?..
--Після армії ви сільською радою верховодили. А там все було на нашій мові.
--А ти думаєш, мені це легко давалось?
--Паніма... розумію, і все ж...
Цієї миті машину різко підкинуло на вибоїнах – раз, удруге... То „нагадав” про себе торішній „ямочний ремонт” асфальтного покриття дорожниками. Овер’ян Тихонович скривився: у покаліченій нозі так штрикнуло, що віддалося десь аж під серцем. Покректуючи, переставив двома руками ногу зручніше.
Вадик Дроздецький збавив швидкість. Обабіч машини бігли вже ошатні дво-поверхові котеджі передмістя.
--Нічого, батя!—Пожили при „комунізмі”, тепер поживем при „капіталі-змі”. Якось та буде. Главноє...головне—ногу вам зберегли. А не дай я тоді сто бак-сів хірургові – відтяпали б.., як пить дать! А так... покопирсалися, на шпиці взяли, стулили, і нога вам ще послужить. (Овер’яну Тихоновичу з ногою не таланить: на фронті осколком було так потрощило, що ледве не одрізали, і ось знову їй діста-лось. А все тому, як каже його Одарка, що чорти понесли його виноград обрізати, ніби Вадим не обрізав би, і чорти ж кинули... з драбини).
--Тєпєр главн... тепер головне, батя,--підсумував Вадик розмову,-- провер-нути „операцію” з матеріальною допомогою і з „Таврією”. нардеп не скряга і му-жик пробивний. Вам, батя, й карти в руки.
* * *
Зворотня дорога видалась Овер’яну Тихоновичу дорогою в непроглядному мороці. Душа зіщулилась, шукаючи прилистку, немов у того мандрівника далекого, в якого з учорашнього дня вітер свище у торбинці за спиною, і з кожним кроком ноги все більше наливаються свинцем, а до всього того дорогу серед чужого голого степу зусібіч заступив холодний осінній туман. І наслухається мандрівник одчайдушно, чи не відгукнеться з якогось боку село бодай собачим гавканням, чи колодязною корбою, чи колуном, чи будь яким звуком-вірьовочкою, що виведе з пекла непроглядного.
Ніяк не може Овер’ян Тихонович витлумачити: відкіля на нього найшло те запаморочення. Чи то душа забунтувала й не хоче призвичаюватись, ходити-побиратись? Чи то націлена на нього зблизька камера телевізійна „загіпнотизувала”? Бозна-звідки та напасть. А у вухах усе ще дзвенить ота з серцем випалена, як тільки вийшли з приймальні нардепа, фраза глузлива: „Батя, паздравляю! Думайтє і дальше о Родінє!..” І більше за до-рогу й слова не зронив. Лише курить сигарету за сигаретою. А Овер’ян Тихонович шукає відповіді на ту оказію і не знаходить. Не може він зрозуміти: чого ж то язик не повернувся попросити депутата підсобити якимсь коштом на лікування? На те ж він благодійний фонд створив... Чого не повернувся язик попросити, аби депутат посприяв придбати – якщо не за так, то бодай за півціни—„Таврію”, на яку сім років тому його як записали...й відтоді все п’ятдесятим? А натомість попросив – пху, хай ти сказишся!—побудувати... тротуар у селі.
Депутат, і той розгубився, бо не чекав такого прохання од старої покаліченої люди-ни. І зятя його прохання ніби пригвинтило з милицями в руках до стільця, через які вийшов конфуз (телеоператор, зайшовши після Овер’яна Тихоновича і Вадика Дроздецького до кабінету, побачив Вадика на стільці біля порога з милицями в руках, відразу націлив камеру на нього, Вадика це розсмішило, і він замахав руками, показуючи операторові на тестя, мовляв, його знімайте, це він прийшов на милицях на прийом).
Швидко оговтавшись, депутат заговорив мовою замполіта армійського: і що ось кого треба телеоператору знімати крупним планом, і що ось він, істинний представник старої гвардії, яка жила за принципом: „Спєрва думай о Родінє, а патом о сєбє”, і ще багато іншого. А на прощання довго тис Овер’яну Тихоновичу руку та все запевняв, що цього ж літа тротуар буде побудовано.
* * *
...Вдома, побачивши обох пригніченими, Ольга запитала одночасно і в батька, і у Вадика:
--Що... марно з’їздили?
Однак ні Вадик, ні батько з відповіддю не спішили. А Ольга з матір’ю нетерпляче свердлили їх очима. Врешті Вадик іронічно прорік:
--Чого марно?.. Тротуар вибили.
Очі в жінок заокруглились:
--Який тротуар?—в один голос запитали.
І знову ні Вадик, ні Овер’ян Тихонович розповідати не квапились. Це переповнило чашу терпіння, й Одарка Романівна пішла приступом на обох:
--Вам шо... язик у петлю скрутило?! Ви шо... не можете по-людськи розказати?!
Вадик дістав сигарету, покосився на тестя. Овер’ян Тихонович сидів біля столу на стільці, як у воду опущений. Тепер і у Вадика щось защеміло в грудях. Тепер він уже нізащо не хотів повертатися до неприємної розмови.
--Ну, все!.. Поїхав я у фірму,-- й направився з хати.
--А обідать?..—забідкалась Ольга.
--Нема вже коли... Я вже й так припізнився.
Загув мотор машини побіля двору. Зять поїхав. А Овер’ян Тихонович перегодя й повідав, яка з ним трапилась оказія.
І взяла Одарка Романівна його в шори:
--Та чи твоя голова геть замакітрилась?! Та чого ж ти не подумав, що не село, а діти з тобою два місяці провозились по лікарнях і на тебе стільки витратились?! Та як же ти міг отакего?!.
Застрявали у вухах,,, шматували серце Одарчині докори, на які він відповіді не мав. Та найбільше ранили... доччині сльози, в яких він читав, що їй було жаль і себе, і сім’ю свою, і матір, і його, батька свого безпорадного, якого любить і до слова якого завжди прислухається.
Не міг він дивитись на ті сльози. Узяв милиці, підвівся та й поскрипів ними з хати. І вже за порогом догнав його Одарчин нищівний присуд:
--Тож-то, тож-то!.. Прожив вік і піде в обнімок з барвінком активістом нещасним!
А надворі—сміється весна! Небо над головою прозоре-прозоре. І жодної хмаринки. Ніщо не затьмарює блакитної безодні, і з того василькового купелю сліпучо сміється небесне світило. Й не відомо Овер’яну Тихоновичу, чи то й воно насміхається з нього, безсрібника, „активіста нещасного”, чи хоче зігріти його заблукалу душу.
Кузьма Повелько
м. Олександрія.
