Кузьма ПОВЕЛЬКО
ЛОВІТКИ
Новела
Прогнало палюче сонце сапальниць із городів на обідній перепочинок, а дітвору поманило до ставка.
Павлик сьогодні з купанням припізнився. А все через тих...сірих піратів. Як налетять зграєю — аж кишить у вишнику!.. Нема спасу від них, як каже баба Поля. І від тої навали під вишнями стає червоно, ніде й ногою стати від тих кривавих сліз — розкльованих спілих шпанок. То як же він міг відмовити бабі Полі підсобити обірвати вишні,доки шпаки всі не оббили.
Біжить Павлик луками понад крутими городами. З підскоком біжить. Інакше не можна: трава берегова так переснувала стежку, що хапає Павлика за босі ноги, ніби не хоче його сьогодні до ставка пускати. А довкіль – сонне царство. Дрімають між левадами межові молоді верби, а вкінці левад дрімота нахилила до землі гілля розлогих старих верб і осокорів, до яких щільненько горнеться вузенька річечка, ховаючись під зеленими шатами від пекучого сонця. Солодко дрімає і гінка зеленоруниста трава, не підозрюючи, що через день-другий понесуть косарі косу в росу і ляже зеленогрива в широкі покоси, наповнюючи наостанок усе довкола неповторним соковитим прощальним ароматом. А де запустіння на луках, там не забарився й береговий частокіл – очерет. І тепер із тієї здичавілої “фортеці” лунають недремні “автоматні черги” деркача.
У вершині широкого ставка, що розпростався на добрі півверсти зі сходу на захід, Павлик наздогнав трьох парубків. Вони десь приховали в очереті, що підступив уже й до вершини ставка з північного боку, свої шорти, теніски, черевики і вже в одних плавках побігли у воду.
Бризкаючи один на одного ногами, підіймаючи фонтан води, хлопці бігли, регочучи, мілкою водою до середини ставка, направляючись до мосту. Там – найглибше. І там є з чого стрибати у воду – з балок, що з”єднують високі стовпи-кригорізи,які захищають міст клиновидним редутом.
Павликові не треба нічого ховати – на ньому лише плавки зелененькі та біла кепка на голові від сонця. І до мосту йому не треба – там дуже глибоко й там купаються дорослі. Йому б швидше добратися до Бережка – зеленого вибалочка під крутим лівим берегом. Там вся дітвора купається, і зараз звідти лине такий дзвінкий галас, що Павликові й собі закортіло скоротити шлях: перебрести ставок навкіс, минаючи середину, де вода глибока.
Біжить по воді... А вода ледь вище кісточок йому і така тепла, як окріп. Засмаглий, – шкіра від голови до п”ят кольору скоринки перепеченого хліба. Загар до нього вже й не пристає. Бо зранку ж і до самого вечора бігає в одних плавках та кепці на сонці. До обіду і після обіду Павлик пасе в яругах дідову й бабину білу безрогу козу – Берізку і двох рябеньких козенят. А в обідню пору бігає із сільськими хлопчиками до ставка купатись. Павлику приємно, коли дід і баба хвалять його батькові й матері, як ті навідуються в село хоч раз на місяць, добираючись і поїздом, і автобусом. А хвалять вони свого внучка такими словами: “Ого, який помічник!..” І взагалі, Павлику в селі подобається. Роздолля! Не те, що в місті... Він і наступного року приїде на ціле літо на канікули до діда й баби.
Вода підступила вище колін. Бігти стало ніяк. А коли підступила вище пояса – упав на воду й поплив. Потім брів, плив, брів, плив.
Врешті ухоркався. Став, аби перевести дух. І-і – о леле! – ноги дна не дістали. Ледь встиг закрити рот, щоб не захлинутись. Зник під водою, лише кепка залишилась на воді, ніби розкішна квітка лілії.
Виринув... Од раптової глибини мороз пробіг поза шкірою і вихолодив у руках і ногах рештки сили. Тепер вода, що була як купіль, стала холодною і страшною.
Озирнувся. Парубки були вже далеченько, пливли серединою ставка; Бережок – ще далі; назад вертатись – так не відомо, де кінчається глибока вода. І на якусь мить Павлик вхопився розширеними оченятами за лівий берег. Він був до нього найближче. І в скронях відразу загупало:”До берега!.. До берега!..”
Зібравши останні сили, став пливти... Та тільки тепер руки й ноги чомусь... не хотіли слухатись.
З грудей ладний був вирватися крик, та... хто ж допоможе, коли поряд – нікого. Та й хто ж його почує за галасом на Бережку?! А коли хтось і почує, то...
... Баба Поля, випровадивши Павлика до ставка, а наказала, як завжди, на глибоку воду -- “Боже збав!”, щоб не запливав, прилягла перепочити. І за думками, що треба йти на город та й далі боротися з бур”яном, що всіяв увесь город, так ніби двічі й не сапала, і що зірваним вишням треба дати лад: щось законсервувати, щось на варення переварити, щось... – та й задрімала. Коли це її щось як струсоне. Аж жахнулась! Де й сон подівся! А серце так зайшлося, як не вистрибне з грудей.
Устала. Подумала: "Мабуть, дід уже десь близько.” Вона завжди його серцем чує, з якої б він дороги не повертався – близької чи далекої. А сьогодні він якраз поїхав до райцентру справлятися: чого це вже другий місяць ні йому, ні їй не несуть пенсію? І десь там забарився. Чого доброго, коли б машина в дорозі не підвела. Бо таки вже геть стала ветха.
Вийшла надвір. А сонце після хати таке сліпуче, що й очима не глянеш. Прислухалась. Та ні ж, ніби ніде машина не гуде, лише курка в повітці кудкудаче, порушує обідню сонну тишу. І раптом від думки про ставок...аж остовпіла. Нахлинули, нахлинули в голову страшні думки. У грудях все похололо, і серце занило, занило.
...Вибившись з останніх сил пливти, Павлик схопив повний рот повітря й занурився під воду. Дістався неглибокого дна і заходився відчайдушно рачкувати по дну, хапаючись руками за водорості, мул, як це часто робив, коли грав із хлопчиками в “ловітки”. Тільки ж там вода була мілка, а тут...
Знову виринув. Жадібно схопив губами повітря, хапнув відчайдушним поглядом лівого берега, що ніби ніскільки не наблизився, та й знову занурився у воду.
Виринув укотре ... Схопив повітря. А груди аж розпирає і нема вже сил навіть рачкувати. І тут... відчув...дно. Він боявся вірити цьому, все ще тамував віддих. Проте ж під воду вже не провалювався. Голова була над водою.
...Вийшов ніби не своїми ногами на безлюдний виголений людською чередою берег і впав безсило ниць. Цієї миті йому нічого не хотілося, лише б ось так лежати й слухати, як гуде втома в руках і ногах.
Скільки він так лежав? Нарешті розплющив очі й перевернувся навзнак. Примружився від яскравого сонця, що стояло посеред неба. І так примружено й збайдужіло задивився в бездонну голубизну, де високо-високо стрімко літали невтомні ластівки. І в тій безодні раптом зринуло... стурбоване обличчя... матері, потім...не менш стурбоване батькове, дідове, бабине і ще чиєсь... Павлик розгублено кліпнув. Обличчя зникли.
І тут Павлика пронизала страшна думка, що він міг уже... ніколи-ніколи їх не побачити... як і це небо... і сонце...
Він швидко сів.
...а баба бігла уже до ставка...
с.Іванівка (Янівка) – м.Олександрія.
