Олексій Ганзенко
„Війна з лозохвостиками”
Глава 1
Темрява
Панувало спекотне, вбоге на дощі і щедре на суховії літо. Не діждавшись прохолоди від землі, крихітний відчайдух жайворонок вперто здирався в безхмарне серпневе небо, сподіваючись либонь відшукати свіжість у його манливій безодні. Ось крихітна чорненька цятка, здається, остаточно розчинилася у горішній синяві, залишивши по собі лише невагому пісню. Але небавом замовкла і вона. Це, сполохавши жайворонка і додаючи до природної спеки жару своїх ревучих турбін, заходив на другу злітну смугу бориспільського аеропорту літак міжнародних авіаліній.
Збігло небагато часу і з-поміж інших його пасажирів паспортний і митний контроль пройшли невисокий, дещо сутулуватий чоловік років сорока, на продовгуватому обличчі якого вирізнялися темні, глибоко сховані очі, і зграбна, років 17-и, дівчина, з приємним відкритим обличчям і простою, дещо старомодною, зачіскою густого смолянисто-чорного волосся. У її широко розплющених карих очах володарював такий непідробний захват, наче все, що її оточувало, вона бачила вперше і споглядання навколишнього світу приносило дівчині нечувану насолоду. Деякі подібні риси чоловіка і дівчини, зокрема форма тонких, міцно стулених губ, дозволяли припустити, що це батько і донька.
Діставшись Києва, вони розпрощалися зі своїм супутником, високим опасистим чоловіком у окулярах, який прилетів тим же рейсом, і рушили до залізничного вокзалу. Там батько і донька діждалися макарівської електрички і через три години вже виходили з неї на тихому ошатному пероні кінцевої станції. Дівчина з цікавістю роззиралася навкруги, вдивлялася в обличчя людей, в обриси будівель, в конфігурацію привокзальної площі з масивним уземкуватим танком на постаменті у її центрі.
– Стань! – зупинила вона батька (бо це таки був батько), коли обоє вийшли на площу. Хвильку подумала і впевнено вказала напрямок: – туди!
– Правильно, – усміхнувся батько. – Молодець!
Минуло не більше п’ятнадцяти хвилин як чоловік штовхнув хвіртку і вони зайшли на невеличке охайне подвір’я, більшу частину якого займала теж невеличка цегляна хата під шифером, з двома дерев’яними різьбленими стовпчиками, котрі підтримували акуратне накриття над ганочком. Праворуч, за хатою, виднівся сарайчик, якісь прибудови, а ліворуч, під чималенькою гіллястою яблунею, прикритий невеличким дашком, стояв колодязь.
– Ну от ти й удома, доню, – промовив батько. – Узнаєш?
Так, вона пізнавала. І давній, помережаний тріщинками асфальт під ногами, і приступку біля колодязя, і вичовганий ганок, і гладеньку ручку на дверях, і поріг, і крихітний, обмежований вкопаними в землю цеглинками, квітничок під вікнами. Впізнавала і водночас бачила усе це вперше. Зайшла в хату, відчинила двері до своєї кімнати, присіла на ліжко… Могла, не зазираючи, перелічити, що і в якій послідовності лежить зараз у шухлядці невеличкого столика біля вікна: спочатку ножички, потім гребінець, після гребінця – пилочка для нігтів, після пилочки – сірникова коробка зі шпильками для волосся. Але бачила усе це вперше. Зайшла на кухню. Тут вона безпомилково могла вказати місцезнаходження кожної вилки і ложки, кожного блюдця і кожного слоїка зі спеціями. Але бачила усе це вперше.
А тим часом хата починала повнитись людом. Першими прибігли сусідки тьотя Ірина і баба Оля, за ними прийшов сусід дядько Іван із дружиною тіткою Поліною, прибігла і з плачем кинулась дівчині на груди далека мамина родичка тьотя Катя. Примчав захеканий приятель Сашко, цьомнув відважно у щічку і спитав те, що запитував кожен:
– Упізнала?
Вона впізнавала всіх. Усі раділи, вітали її, вітали батька, той кожному заново переповідав, як пройшла операція, що казали лікарі, як велося в дорозі. Приходили іще якісь люди, дівчині вже починало паморочитися в голові, а до неї ще хтось підходив, вітав, цілував, питав, чи впізнала. „Боже, – думала дівчина, – де були всі вони іще зовсім недавно?” Підійшов батько:
– Ну як ти, втомилася?
Раптовим нападом перехопило горло. Аби батько не помітив, опустила голову. Досить сліз. Досить страждань. Відтепер вона буде тільки радіти, тільки сміятись, тільки насолоджуватись. Життям, світом, кольорами, обличчями…
Увечері, коли сусіди і знайомі порозходились, вона лежала у своєму ліжку, змучена, виснажена, але відчувала, що сон здолає її нескоро. Занадто багато вражень, занадто багато думок роїлося у втомленому мозку. А попереду була ніч. Вона лежала і згадувала…
Темрява. Кажуть, у темряві добре думається. Це каже той, хто не знає, що таке темрява. Он на півночі, біля полюсу, темрява триває цілих півроку (усього півроку!), а щось не чути, щоб приполярні райони народжували великих мислителів. (Діти сміялись, коли Олена Олегівна на уроці географії розказувала їм про бідолашних чукчів і алеутів, які по півроку не бачать сонця.) Але що знають люди про темряву? Навіть ті, що живуть у приполярних районах. Про справжню темряву! Хто хоче знати, хай спитає в неї. Вона знає. Вона розкаже. Вона фахівець із темряви. Фахівець найвищого ґатунку! Тому що впродовж довгої вервечки років її дбайливо й неусипно огортала темрява. Тільки темрява. Нескінченна, довершена, безмежна.
Ні, темрява не спонукає до роздумів. Темрява гнітить. До темряви неможливо звикнути. З нею неможливо змиритись. Темрява вповільнює рухи – у темряві йдеш ніби дном водойми, неквапно, докладаючи зусиль, аби розсунути перед собою воду. Темрява вповільнює життєвий ритм, вповільнює плин часу, вповільнює думки. Темрява відгороджує від життя. І замінює собою життя. У темряві ти можеш осягнути лише окремі деталі, окремі фрагменти навколишнього світу. Усе решта – пітьма. Ось ти доторкнулася до дверей. Значить є ти, є двері і є темрява. І все. Ось ти підійшла до столу. Отже є ти, є стіл і є темрява. Ось ти сіла біля столу на стілець. Значить є ти, є стілець, є стіл і є темрява. Отак і існуєш, від фрагменту до фрагменту. І себе відчуваєш усього лише фрагментом. Фрагментом у темряві. І мимоволі виплоджується думка: А може й тебе вже нема? Може ти розчинилась у темряві остаточно? І тоді мацаєш себе за руку, прислухаєшся до постуку серця. Є. Ти є. Вірніше, є рука, є серце. І є темрява. Аякже. Без неї ж ніяк. Без неї нікуди. Вона скрізь. От є твоя рука, є серце, а між ними що? Темрява!
Хоча темрява була не завжди. Вона пам’ятає. Пам’ятає день, пам’ятає сліпуче сонячне світло, пам’ятає яскраву повітряну кульку на ниточці і зелене листя на розгойдуваних вітром тополях неподалік хати. Пам’ятає маму. Це було дуже давно, дівчинка була тоді зовсім маленькою і спогадів залишилось мало. Але певно саме тому пам’ять зберігає їх надзвичайно дбайливо, як найдорожчий скарб. Коли вона сама, то гріється біля тих далеких лагідних спогадів, як утомлений подорожник біля дорогоцінного, підпаленого останнім зламаним сірником, багаття. Хоч вона і не знає, як виглядає багаття.
Вона не пам’ятає (а тому й не знає, як вони виглядають) багатьох речей, але ті, що пам’ятає, пам’ятає до дрібниць, до найнезначущіших деталей. Пам’ятає своє рожеве платтячко з розсипаними по ньому зображеннями кумедних слоників, бегемотиків і левеняток. Пам’ятає ляльку з намальованим на її голові золотистим волоссям, Надійка ще все намагалася розчесати його гребінцем. Пам’ятає велику ледачу кішку синього кольору. Пам’ятає мамине обличчя. Чомусь батька, тодішнього батька, вона не пам’ятає зовсім, а мамине обличчя стоїть перед її внутрішнім зором так, ніби вони ось-ось розлучилися. І його приємний м’який овал, і лагідні карі очі, і родимка зліва на підборідді, і усмішка… І зелене листя на розгойдуваних вітром тополях. А далі, якщо віддатися вільному плинові спогадів, усе зливається в один, довгий-предовгий, в’язкий липучий туман; туман, який робився все густішим, все непроникнішим, його не в змозі вже були здолати і важкі окуляри з товстими опуклими скельцями. І він швидко обертався на темряву…
І ось вона вже йде, міцно вчепившись у теплу мамину руку, якимось лунким порожнім приміщенням і каблучки її сандаликів і маминих туфель стукотять об дерев’яну підлогу, її – легко і дрібно, а мамині – рідше й ваговитіше. І вона чує мамин голос. Мама силкується говорити спокійно, але Надійка без зусиль розрізняє у її голосі хвилювання:
– В інтернаті тобі буде гарно, ось побачиш (на цьому місці мама на мить затинається, певно усвідомивши недоречність слова „побачиш”). Тут ти спілкуватимешся з такими ж дітьми, як і сама, і знайдеш собі нових друзів. І ніхто тебе не ображатиме, ніхто не кепкуватиме. Тут тебе навчатимуть гарні кваліфіковані вчителі. А я приїздитиму. Часто. Ти ж не будеш за мною плакати, ні? Скажи, ні?
Надійка ствердно хитає головою і запитує:
– А що таке квалі…клаві…фіковані?
Але мама вже відчиняє двері і вони заходять у інше приміщення, менше і затишніше.
– Добрий день, – чує дівчинка незнайомий жіночий голос і одночасно відчуває легкий, майже невловимий запах парфумів. – Я директор інтернату. Мене звуть Ганна Павлівна. А тебе як звати?
– Надійка.
– Чудово. Яке гарне і рідкісне, нажаль, ім’я! Не турбуйтеся, мамо. Наша згуртована родина із задоволенням прийме вашу Надійку у своє лоно. У нас дівчинці буде добре!
Дев’ять років у інтернаті. Тут вона виросла, тут вона вивчилась, тут її примирили з темрявою. Тут їй показали, як можна читати, не бачачи тексту і писати, не бачачи того, що пишеш. Навчили бачити пальцями. Тут були коридори, йдучи якими слід триматися правої сторони і ручки на дверях, форма яких жодного разу не повторювалась. Кожна річ тут мала своє, одного разу і назавжди, визначене місце, від меблів у класах і кімнатах до виделок і ножів у їдальні. Кожен з вихователів і вчителів, задля зручності дітей, користувався тут одними і тими ж парфумами. Олена Олегівна, вчителька історії і географії, усі дев’ять років розливала довкруж себе розкішний запах лаванди, Вікторія Степанівна, математичка – ніжний аромат бузку, а тьотя Тоня, технічка, завжди пахнула хлоркою. І ніде не було жодного дзеркала і жодного телевізора. Тільки радіо. Радіо було в кожній кімнаті. Радіо нагадувало їм про існування зовнішнього світу і розказувало про той світ. Але для вихованців інтернату він все одно залишався радше зовнішньою темрявою.
Один раз на два тижні приїздила мама і від неї пахло апельсинами. Мама розказувала про роботу, як її похвалив нещодавно начальник; розказувала про сусідку тьотю Іру, яка передавала Надійці величезний привіт; про кішку Маркізу, як та взяла за звичку залазити через кватирку на кухню; про те, що заасфальтували нарешті їхню вулицю; про бабу Ликерю, яка в’яже Надійці на зиму тепленькі рукавички. Мама захоплювалась і пишалась тим, як Надійка підросла, як вона добре вчиться, якою молодчиною виглядає. Та попри всі найприємніші новини і чудовий Надійчин вигляд, прощаючись на чергові два тижні, мама не могла втриматись від сліз, пригортала дівчинку до себе, обціловувала, присягалась донечці у своїй палкій до неї любові і все це закінчувалось тим, що мама запізнювалась на автобус.
Звісно, Надійка теж любила маму і теж скучала, і в Надійки теж перехоплювало солоним спазмом горло, коли мама відпускала її руку і дівчинка чула, як віддаляються поспішні мамині кроки. Та все ж не розлука з мамою і не проживання у великому лункому домі становили для Надійки основний її біль і основне її страждання. Основним непоборним і всепоглинаючим стражданням залишалася для неї її темрява.
Великі, прохолодні, приємні на дотик апельсини залишалися після маминого від’їзду і, торкаючись до них пальцями, дівчинка думала про те, інше життя за стінами інтернату, до якого її готували і якого вона боялась. Тому що там, вона знала, речі не стоять на своїх, раз і назавжди визначених місцях, люди не ходять, тримаючись правої сторони і жінки мають дивну звичку змінювати свої парфуми.
Та одного разу мама не приїхала. І замість очікуваного запаху апельсинів Надійка відчула таємничий (їй чомусь ввижалося, що так має пахнути море) аромат парфумів Ганни Павлівни.
– Я хочу з тобою поговорити, – сказала директорка, поклавши дівчинці на плече свою долоню. – Ти вже доросла і повинна все зрозуміти. Але перед тим, як я скажу те, що маю сказати, я хочу щоб ти добре усвідомила: ти не сама. Ми всі, увесь колектив, і вчителі, і вихователі, і твої друзі, ми всі – одна велика родина. І радість кожного з нас – то наша спільна радість, а біда кожного з нас – то наша спільна біда. Ти не сама, Надійко! Запам’ятай.
Вона нічого не зрозуміла.
– А ви не знаєте, чого не приїхала мама?
– Мама? Мама… Розумієш, дівчинко, автобус, у якому їхала мама, зіткнувся з КамАЗом. Це такий великий вантажний автомобіль. Постраждало не дуже багато людей. Лише водій того КамАЗу і пасажири автобуса, котрі сиділи на передніх сидіннях. Власне, лише ті що сиділи на двох передніх сидіннях. І все. І більше ніхто не постраждав. Знаєш, той, хто сидів ззаду, взагалі не зразу зрозумів, що сталося. І водій автобуса залишився живий і неушкоджений. Пощастило йому, отак!
Надійка слухала і не впізнавала голосу Ганни Павлівни. Не такий він був, як завжди.
– Значить мама не постраждала?
– Мама? Мама, дитино, їхала якраз на першому сидінні, – голос Ганни Павлівни остаточно зчужів. – Немає в тебе мами…
Якби Надійка могла бачити сонце, зараз би воно для неї згасло. Якби Надійка могла бачити небо – воно б почорніло. Але Надійка нічого не бачила, тому темрява залишилась для неї темрявою. Миттю зринув у її пам’яті той давній безцінний спогад: лагідні очі, приємна усмішка, і родимка на підборідді. І мамин голос. Більше Надійка його не почує. Більше мама її до себе не пригорне. І це відібрала у неї темрява. Безжальна. Нещадна. Невситима.
Надійці стало себе шкода. Так шкода, як не було іще жодного разу в житті. Дівчинка заплакала і Ганна Павлівна розуміюче прихилила її голівку до себе:
– Поплач…
Директорка влаштувала Надійці поїздку на похорон. Але похорон на Надійку враження не справив. Віра Аркадіївна, вихователька, яка супроводжувала її в подорожі, провела Надійку у якесь тісне, повне тягучого солодкуватого духу, приміщення, навколо стояли незнайомі люди, які увесь час зітхали і від яких ішов важкий незнайомий запах, і якийсь неприємний тремтячий голос продеренчав:
– Підійди Надієчко, сирітко ти наша. Оце лежить твоя мама!
Хтось узяв її долоньку і потягнув уперед. І вона торкнулася чогось холодного. Ні, це не мамина рука. У мами рука тепла, м’якенька, турботлива. А ця рука холодна, чужа. Вона не збудила у Надійки жодних емоцій. Це не мама. Мама не вмерла. Вона просто перестала приїздити. Вона зникла. Зникла в темряві. Усе рано чи пізно зникає в темряві. От була Надійка, була мама і була темрява. А тепер залишились тільки дівчинка і темрява…
Надійка повернулася в інтернат, у свою улюблену затишну і знайому до наймізерніших дрібниць кімнату, в якій удвох із подружкою і співмешканкою Маринкою провела вже не один рік. Маринка була незрячою з дитинства і Надійка десятки, сотні, тисячі разів розтовкмачувала їй, як виглядають дерева, квіти, трава, небо, сонце. Подружка уважно слухала, старанно умгукала, вона все розуміла, але ніяк не могла взяти в тямки, що таке кольори і як один колір відрізняється від іншого.
– Та дуже просто! – вкотре пояснювала Надійка. – Ти ж ніколи не сплутаєш Галинчин голос з голосом, скажімо, Аліски. Ні, бо вони неоднакові. Отак і кольори. Тільки голоси чуєш, а кольори бачиш! Затямила?
Надійка продовжувала жити, продовжувала вчитись, продовжувала ходити, тримаючись правої сторони коридору, а там, за межами звичного і знайомого до найвіддаленішого закапелка інтернату, чекала на неї інша темрява. Похмура, загрозлива. І більше ніхто не чекав. А час виходу за межі звичного усталеного і затишного кола наближався невпинно.
Але в житті кожної людини хоча б один раз трапляється диво. Неодмінно трапляється. Просто не кожен його помічає (або усвідомлює). І в її житті диво теж трапилось.
Спочатку Надійка відчула аромат моря…
– Надійко! А підійди-но, будь ласка, до мене.
Вона підійшла. Біля директорки стояла стороння людина – до знайомого аромату Ганни Павлівни домішувався чужий різкий запах тютюнового диму, запах припорошеного пилом одягу, поту.
– Надієчко, – дівчинка відчула, як її долонька тоне у сухій теплій долоні директорки, – а що ти знаєш про свого тата?
– Про тата? – Надійка замислилась. – Та, здається, нічого. Він пішов від нас, коли я була зовсім маленькою.
– Він повернувся…
Потім вони сиділи на лавочці у невеличкому їхньому інтернатському скверику і вже її долонька грілася у твердій шорсткій мозолистій, пропахученій тютюном, чоловічій долоні.
– Ти мене прости, – батьків голос був низьким, тихим, ніби відлуння далекого грому приємно перекочувалось у його вимові неголосне „р”. – Я не знав, нічого не знав. Про те, що ти… що в тебе… що ти тут. І про маму не знав нічого. Що вона… Думав: у вас усе добре. Розумієш, я був далеко і нічого не знав. Прости мене, Надієчко, якщо зможеш… Життя, дитино – річ трудна, і якщо ти мене простиш, якщо приймеш, я тебе більше ніколи не покину. Я тебе заберу, повернемось у нашу хату. Я живу сам. Я б і зараз тебе забрав, але ваша директорка не совітує. Каже, що тобі тут буде краще, що треба закінчити школу. То оставайся. Я приїжджатиму. Часто. Ось побачиш. (Він не затнувся. Не зважив на недоречність отого „побачиш”.) А кінчиш школу, тоді заберу, житимемо вдвох. Я більше ніколи тебе не оставлю. Вір мені. Віриш?
Надійка сиділа тихо. Її тоненька долонька покірно грілась у незвичній товстопалій батьковій долоні, а з очей повільно котилися дві крихітні краплинки, вона відчувала їх на своїх щоках. Вона погоджувалась, вона вірила, вона ствердно хитала головою і раділа, що в тій чужій непривітній і загрозливій темряві за інтернатською огорожею виник сьогодні для неї невеличкий світлий промінчик. Нехай і в переносному значенні.
І був випускний вечір, були вітання і побажання успіхів, було довге слізне прощання з Маринкою, був сміх і навіть були танці – взявшись за руки, вони утворили велике коло і повільно похитувались у ньому під музику. Усі парфуми змішались, злилися, як злилися слова прощання, підтримки і надії на те, що зовнішній світ не виявиться до випускників закладу надто жорстоким. Але зрештою з-поміж усіх запахів виділився, зміцнів і запанував над іншими один. Запах, який став уже для Надійки рідним і бажаним – запах батька. Міцно тримаючи дівчинку за руку, упевненим розгонистим кроком він вивів її за ворота і повів до автобусної зупинки. Вона назавжди залишала знайому, усталену і впорядковану темряву інтернату і поринала у іншу: безмежну, тривожну і… цікаву. Якою вона стане для дівчини?
