Антоніна Скоробагатько
„Писала Тоня Гриб, або спроба мінорного дуету”
(хроніка за щоденниками)
18.12.1997 р. Завтра мій день народження, виповниться сімнадцять років. Вирішила зробити порядки в письмовому столі і переглянути свої щоденники. Набула звичку від мами записувати до зошита події з життя.
Тільки-но навчилася писати, виготовила невеличкі шкарадні зшитки для „таємних” записів. Коли пішла до школи, мама подарувала письмовий стіл, що замикається на ключ і гарні блокноти для щоденників:
-- Записуй хоча б по реченню на день. Обов`язково позначуй дату.
Тепер це моя нешкідлива тиха пристрасть...
Перші записи в саморобках давалися з великими труднощами. Писала, скоцюрбившись над столом, висуваючи язика: 3. че. 1989 р. Були в Кієві. Ходили з дідусем на Андріївський Узвізь до хати Булгакова. Бачили картини Врубля.
7. че. 1989 р. Були в печерах. Бачила мощі святих старців. Не страшно.
Щоденна практика приносила успіхи, літери вирівнювалися, записи ставали довшими. І мені спало на думку порівняти свої і мамині спостереження по датах.
Мамині щоденники – це грубі зошити з кольоровими палітурками, на кожному написано рік.
15.VII.1989 р.
Мамині записи
Після літнього раювання у мікрокосмосі Карпат повернулася Тося. В селі Рун гори на верхнім куті сидить рідна баба Марія. Не живе, а саме сидить, бо сад, поляна, чотири дуби і потічок – її земля з діда-прадіда. Пан Біг так хитро розкидав по горбах клапті землі, що ніякі колгоспи не позшивали докупи.
То привезла слова з „родоводом”: нанашка, почесне, газда, газдині. Не квіти, а косиці, бо легко вплітаються у віночки, закосичують голівки.
Святкували Івана Купайла на Білих Криницях, Тося:
-- Мамо, там вода така студена, що камені інеєм беруться.
Прибігла до нас Іра з першого поверху, скучила. Антося:
-- Я НАРИСКАЛА в шухляді цукерки, пригощайся.
П`ють чай, балакають.
ЛІТО В РУНГОРАХ
5 лип. 1989 р. Баба Марія пече хліб. Зверху прикрашає косицею з тіста. Коли садила в піч, хрестила хліб.
6 лип. 1989 р. Я, Василько, Михась, Анунька, Рузя ходили в єгоди, далеко. Пахли високі трави, мені до плечей.
7 лип. 1989 р. Вся родина (крім баби Марії) йшла на Білі Криниці. Брали кошик з їдою. Нанашко стрибав через вогнище. Я боялася. Співали „Сьогодні Івана, а завтра Купала”. Прийшли під ранок п`яненькі і веселенькі.
9 лип. 1989 р. Встала раненько Ходила в пастухи з Мар`Яною, Анунькою, Рубликом. Наші корови Чорнушка, Ромашка, Павуні – слухняні. У Мар`яни -- Мандрівниці , з одним рогом. Завжди тікає.
10 лип. 1989 р. Баба Марі молиться рано, вдень, вночі. Я ж тільки перед сном читаю Отче наш і Богородицю. Баба Марія неписьменна.
11 лип. 1989 р. Коли гримить, то Божа Матір дітям короваї пече.
СЛОВА БАБІ МАРІЇ
Мандибурка – бульба
Бахурі – хлопчаки
Катрани – шмати
Дежурка – куртка
Шєпки – капелюхи
Їди, сарако – іди з Богом
Слава їсу – вітання замість „Добрий день!”
Ходити в гриби, єгоди, пастухи
Чічка – квітка, чічана дівчинка
Свербиус – шипшина
Шкіритіси – сміятися
Боже помагай – побажання, коли працюєш
Йо йме, падонько гіренький – приговорює, як оповідають.
МАМИНІ ЗАПИСИ
16.VII.1989 р. Антося все згадує Карпати. Полягали, не спалося, а вона:
-- У тети Досі найсмачніша черешня (біла). Я, Свєта, Мар`яна, Руслик, Любчик, Ромко пішли поласувати. Мене з Рубликом підсадили, аби кидати черешні.
І тут, як коршун, налетіла тета Дося. Я зістрибнула, а Руслан зачепився за гілку. Біжимо, вона за нами. Ми в браму до Руслана. Брама не відчиняється. Одна штахета відірвалася, мов мишенята, шмигнули на подвір`я, а потім в потік.
У тети Досі бутси, як у баскетболіста NBA, великі руки.
Тим часом Руслан зліз і вийшов на вулицю. Тета йде назустріч, питає:
-- Чи не бачив, як дідиська залізли на мою черешню?
-- Ні.
Через потік побігли на новобудову, заховалися за шлакоблоки. А мені на душі неспокійно, надто тихо довкола.
Визирнула з-за шлакоблоків, а там тета Дося навшпиньки підкрадається до нас з висунутим язиком.
Закричала несамовито. Розсипалися хто куди.
Йшли пастушити в поліну через потічок. В потічку є кринички, з яких б`є підземний ключ, воду можна пити. Старі люди знають всі кринички, але ці місця тримають в таємниці. Дуже багато там п`явок і гадюк.
Коли вертали, в горах минула гроза, йшла на нас. Саме переходили потічок, раптом бовча з гір кубарем покатилося. Гілля і болото збило з ніг, потягло. Мар`яна схопила мене і опинилася в швидкій воді. Добре, що Мар`Янчин тато переживав, спустився до потічка, повитягував нас.
Антося спить, а я після її оповідання не можу заспокоїтися. Адже знаю, якими каламутними, божевільними стають гірські річечки після злив...
ОСІНЬ 1989
28 серп. 1989 р. Скоро до школи. Будемо ходити разом з Ірою.
17 вер. 1989 р. Запалили свічку. Сиділи з мамою вдвох. Дивилися на вікна сусідніх будинків – всюди темно, тільки блимають свічки на підвіконнях.
22 жовт. 1989 р. Я прийшла до лікарні. Вдома добре.
22.Х.1989 р. МАМИНІ ЗАПИСИ: три радості у мене – самотність, труд і Тося.
Ранній листопад: перший лист паде долонею до неба...
То пройшла курс лікування. Все добре, крім... життя.
Хмари перисті, хмари купчасті, хвостаті хмари...
21. листоп. 1989 р. Зима. Дідусь з бабусею полетіли в Росію на похорон Костянтина Миколайовича. Він ще до війни вчив бабусю німецької мови і музики.
18.ХІ.1989 р. МАМИНІ ЗАПИСИ: Сьогодні вночі помер К.М., вслід за дружиною, в самоті та злиднях. Залишилися його листи. Решту записів – спалив.
Був в Сибіру 15 років. Керував табірним оркестром. Сам зробив дві скрипки, віолончель. Нічого не боявся, але спогади, вірші знищив. Після жахів сталінізму синдром перлюстрації.
19 грудня 1989 р. Миколай приніс мені на день народження різочки, цукерки, чобітки.
22.ХІІ.1989 р. МАМИНІ ЗАПИСИ: Р.Іваничук вирішив піти на пенсію. Хто буде зав. Прозою у „Жовтні”?
Якось пили з Кауфманом вино, згадували особняк Миколи Рябчука з книжками у холодильнику. Малюю.
26.ХІІ.1989 р. МАМИНІ ЗАПИСИ: У Львові впав сніг, розтанув. Миколай роз`уїжджав на таксі. Колядують під жовто-блакитними прапорами.
N. повернувся з Коктебеля, привіз романюку.
Зробила графіку для „Галицької брами”.
Чекаємо з То Новорічних свят, Різдва, снігу...
31.ХШШ.1989 р. МАМИНІ ЗАПИСИ: Рун гори мовчать між зірками та снігом.
31.грудня 1989 р. Вночі був Новий Рік. Ми з Володею (хресним нанашком) пішли до лісу рубати ялинку. Було темно. Йшли вгору довго, зрубали. Була рідкою, обдертою, наче яблунька. Спускалися в долину на с...
4 січня 1990 р. На Різдво стрий робив ковбасу і дав мені попробувати ще гарячої. Нічого смачнішого в житті не їла.
6 січня 1990 р. Баба Марія постить. Казала, що раніше жінки і чоловіки ходили в колядники порізно. Жінки це челядь.
18 травня 1990 р. Пішли з мамою на виставку пана Любомира (Медвідя). Виступала жіночка маленька і на милицях. Може такого зросту, що і я.
На картинах всі українці втікають з дітьми до Америки.
У мами багато знайомих. Підійшов пан Оско з дівчиною. Вбрані у жовто-блакитні футболки. „Не журись – усміхнись!” А мені ж не до сміху.
Пан Оско запросив нас на каву. Думала, що підемо в „Сніжинку”, або „Пінгвін”, а прийшли у кімнату за гастрономом. Морозива не було. Пані з білим волоссям принесла ковбасу, свіжі помідори і коньяк.
Мама дала гроші. Купила цукерки, дві банки морської капусти. Вона зелена і бридка. В ній є йод, після Чорнобиля треба дітям їсти. Їмо, бо в магазинах нічого нема.
22 травня 1990 р. Їхала на музику. В трамваї бабця з квітками для базару сказала, що тепер поліцаї ходять з гумами, як за німців.
26 травня 1990 р. Мама привела Наталю. Її мама – лікарка, зараз лежить в лікарні. В них тепер нема ні бабці, ні дідуся, ні чоловіка. Наталя весела. Я грала гаївки, вона співала, танцювала. Вночі розповідала історії.
Про Кінг-Конга
Кінг-Конг є в Україні. Це снігова людина. Живе в Карпатах. А такий великий, як хмарочос. Тільки дуже людини боїться, втікає.
Про Росію
В Россії живе Танєчка. Вони бідні-бідні. Мама їх не любить, і вона живе з бабусею. А та старенька ледве ходить. Їх з біди воші обсіли, та такі великі аж з хвостами.
Наталя заснула, я помолилися, попросила Бога, щоб мама не розлюбила мене ніколи.
27 травня 1990 р. Мама подарувала марок аси і зелений бубон. Я, Наталя, Іра з першого поверху прив`язували до бубона дві пари маминих колготок і спускали з балкону до 3 поверху, гриміли і швиденько піднімали. На балкон виходив най прикріший в будинку дід, роздивлявся. Коли зрозумів, у чому справа, намагався схопити рукою, але не зміг. Я так сміялася, що впісялася. Тоді зробив гака і забрав бубон і мамині колготки. Розважалися два дні.
1 червня 1990 р. За Наталею прийшла мама – пані Стефанія. Вирішили ночувати у нас, бо ми не хотіли розставатися, а вони живуть аж на Сихові.
Мама і пані Стефанія довго розмовляли на кухні, але я почула, як пані Стефанія сказала, що треба вміти насолоджуватися простими радощами, аби не зійти з розуму.
10 червня 1990 р. Мама прийшла з роботи розстроєна. Пішли в гості до пані Ліди. Ярчик був на селі. Пані Ліда запарила чай з різних трав, запашний.
Спати мене поклали на другому поверсі. Така маленька кімната, що навіть стола нема: тумбочка, ліжко, крісло. Стіни завішані тарілками, пані Ліда робить їх на керамічній фабриці.
Я дивилася на вершечок тополі і кут місяця, зачепленого за неї.
15 червня 1990 р. У нас пані Ліда з Ярчиком. Малий розглядав мої малюнки, потім сказав:
-- Господь сотворив жінку з ребра. А твої вушка з чого зроблені? Я витисну трохи рожевої фарби на палітру, вийде твоє обличчя, притулю до нього квітку і вона – ніби твій кільчик.
15.VI.1990 р. МАМИНІ ЗАПИСИ: Ліда з Ярчиком ночують у нас.
Розмовляли про графіку. Ось, наприклад, жіночій портрет тушшю. Дуже хочу малювати, як маю добрий папір, ручка ледь відчутна в руці. Завжди починаю з правого полічка. Перший штрих визначає композицію: розмір, ракурс, товщину ліній. Саме він проявлює мою уяву про жінку. Перший штрих – початок діалогу. Найперше – її суть, потім – зовнішність.
ДУБУЛТИ
27.VII.1990 р. МАМИНІ ЗАПИСИ: Відгуляли день народження Галини, відправили до Уріжу.
Бачила на зупинці об`яву: „Набір на курси контролерів трамваїв”. Воістину розум людини обмежено, а дурість – безмежна. Збираємося в Прибалтику.
6.VIII.1990 р. Спека. Ледве доплентали до Будинку творчості. Маємо простору кімнату на другому поверсі. Ніжилася у ванній, Антося побігла в хол телефонувати до Львова.
Містечко нам сподобалося, але на вулицях ні душі. Віконниці котеджів закриті. Повіяло часами окупації.
6 серпня 1990 р. Подзвонила бабусі. Вона спитала, чи бачила море. Моря тут немає, тільки широка ріка.
7 серпня 1990 р. Вранці подивилася на сосни за вікном і побачила Балтійське море.
Вночі чула шум, думала, що вітер гойдає високі дерева, а це море. Мама в бібліотеці.
8 серпня 1990 р. Тут щовечора можна дивитися кіно в великому залі. В барі – смачне морозиво, музика. Познайомилися з письменником Юрі Тууликом. Він живе на острові, як Робінзон. Бородатий, патлатий, добрий.
Мама обкладалася книгами, як курка яйцями. Читає, пише, малює. На сніданок не ходить, приношу щось смачненьке.
9 серпня 1990 р. За нашим столом сидять пан Серафим з жінкою. Він поет з Молдови, на сніданки не ходить, худає.
Море тепле, купаюсь. Над морем літає людина на дельтаплані.
Мама розмовляє з паном Юрі про літературу. Сказав, що пише тільки класику і на його острові живуть найосвіченіші люди, бо на кілька десятків жителів припадає два відомих письменники – він та брат.
9 серпня 1990 р. Вчора ходили в Майорі на пиво. Там столи і стільці з бочок. Мама сказала, що Юрі дуже смачно описав, як будять рибу латиські рибалки і наминала. Люблю пиво і сир. Місто ніби несправжнє – маленьке, кольорові хатки.
Були в Ризі на органному концерті.
10 серпня 1990 р. Мама пише повість, читає мені уривки.
7.VIII.1990 р. МАМИНІ ЗАПИСИ: Повість Регіни Езери „Зрада”. Читаю, роздумую.
Р.Езера: „...пишу дивний жанровий гібрид, щось посередині між репортажем та сповіддю, белетристикою і публіцистикою, або мозаїку, або монолог, частково документальний, частково придуманий, особистий і відсторонений”.
Знайшла в бібліотеці всі книжки її та Юрі Тууліка. На одній – автограф Регіни латиською. Треба попросити, щоб переклали.
Сьогодні спитала у Ю.Т. про Езеру.
-- Да, Региночка хорошо пишет, о-о-чень хорошо. Кстати, внешне она похожа на вас.
Ніч. Вийшла на лоджію. Темніли сосни в передчутті перших штормів наприкінці літа.
Тося спить тихо-тихо. Вилізла з кута груба миша, прочовгала повз мене. Треба кота.
Знаю сюжет і назву своєї повісті. Це будуть листи до Регіни, повість – діалог.
Пані Регіно!
Розглядаю Ваше фото. Ні, ми не подібні. Маєте лице, різьблене без зайвих тонкощів, та й зростом, напевне, вищі. Одне слово – Дама Балтики.
Читаючи повість, легко уявляю, як веслуєте у човні, а чоловік чекає на березі. Вітер розвіває віллайне (вовняну хустку), що припнута на плечі круглою срібною брошкою.
Мешкаєте на хуторі, усамітнено. І чоловік після роботи виглядає на ріці Ваш човен. Я – в середньовічному місті, в каменюці, де з вікон п`ятого поверху виглядає мене маленька, оптимістично настроєна дівчинка – Антося.
Чути шторм. Сьогодні загинув в автомобільній катастрофі Цой. Сталося на шосе, вздовж якого ходимо з Антосею до Майорі.
17 серпня 1990 р. Мама попросила роздобути кота і пішла до Майорі. Дощик. Цой розбився на машині, врізався в автобус.
„А над городом плывут облака, закрывая небесный свет, а над городом желтый дым, городу 2000 лет...”
17.VIII.1990 р. МАМИНІ ЗАПИСИ: Мжичить. Костел, будинки, крамнички розчиняються в соснах. Бачу тільки туристів. Купка равинів в чорних капелюхах, пейсах, пальтах. Купують кавуни і виноград для молодих, світських дружин.
Здається, латиші, тамуючи віддих, стежать з-за фіранок за подіями на вуличках.
Треба піти з Антосею до Райніса. Майже не помічаю її: дитина розглядає словники Блокгауза, трудиться над „щоденниками”, щовечора слухає те, що я написала, їй цікаво, наповнюється Балтією.
Пані Регіно! Знаю, що ідея „кафедри прози” чекає на відповідь, адже Ірена зрадила Вас, злякалася відвертості, самоти. Талановита Ваша героїня прочитає повість та мовчатиме. Їй не до прози. Я напишу до Регіни Езери десять листів з ностальгією за Іриною Вільде.
18.VIII.1990 р. МАМИНІ ЗАПИСИ: Страх, що діється за вікном: ураган з градом! Тільки зрідка – божевільні зблиски сонця.
Буря Вщухла. Ми з Антосею оглядаємо з тераси пляж і море.
Білошкіра дівчинка, яку боїться сонце: довгі рудуваті коси, рум`янець. Мої думки стовпчиками ієрогліфів проповзли на тлі розквітаючої вишеньки.
18 серпня 1990 р. Калюжі на пляжі, як шнурок великих риб, по боках пливуть хмари.
21 серпня 1990 р. Були в музеї Яна Райніса. Велика бібліотека. В спальні ліжко таке вузеньке, я би впала. Сосни біля вікна, напевне, білочки стрибають у кімнату.
30 серпня 1990 р. Останній день в Дубулти. Скоро до школи. Мама читала вірші Райніса. Я записала один.
КОЛЮЧАЯ ЧАЩА
Колючая чаща укрыла дороги,
И вот я стою на чужом, на пороге.
Вхожу, и видны
среди тьмы – тишины
В углу
мои давние, детские сны.
30.VIII.1990 р. МАМИНІ ЗАПИСИ: Добре, що відлітаємо – не буде довгого прощання з Даугавою за вікном електрички і передчуттям розлуки назавжди.
Прощай, Юрмало!
18 грудня 1997 р. Сутінки, не розрізняю літери, а світла не запалюю...
Як весело і сумно було нам з мамою сім років тому...
Хочу прочитати її повість. Не могла не написати...
Нарешті зважуюсь розкрити останній зошит „1996 р.”:
„Відповідь”
(повість)
«Когда написана книга,
задаешь вопрос, зачем она,
но поздно, яйцо высижено,
птица сорвалась с крутого
берега, летит.
Только она немного
Опьянена чувством полета».
1972 г. 17 октября. REGINA.
Автограф Регіни Езери на книжці
Прози, подарованої для Будинку
Творчості в Дубулти.
Переді мною – мамина повість. Гортаю сторінки, далі, далі, до кінця... Читаю останній запис.
18.ХII.1996 р. Я не покину тебе, Антосю. Прилітатиму щовечора до тебе в сон об одинадцятій годині. Цілую тебе, донечко, чекай на свою мамцю...
...Мами не стало рік тому, у День мого народження...
Львів, 1998 рік.
У повісті використано щоденник записи О.Скоробогатько.
