* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

Антон Варварич ПРО МАТЕРИНСЬКУ МОВУ

07:51 14.05.2012

Антон Варварич
ПРО   МАТЕРИНСЬКУ МОВУ

Дожились! Російську мову хочуть зробити державною, виживаючи українську.  Прапор колишньої імперії встановлюють поряд з державним. Закривають школи, в яких предмети викладаються українською. Переписують історію України, з якої прибирають згадки про боротьбу за незалежність від Росії, як це робила російська цариця німкеня Катерина. Московський архієрей проголошує промови на найбільшій площі Харкова про "тысячелетие (?) российской государственности". І все це робиться на догоду колишній імперській владі. Навіть парад залишків колоніальних військ під червоними прапорами влаштовують.  Зрозуміло, що все це робиться заради порятунку "Єдіной і нєдєлімой", яка пухла як на дріжджах в загарбницьких війнах. Не вийшло назавжди приєднати визволені від націонал-соціалізму держави Європи, перетворивши їх на російських сателітів. Не захотіли Угорщина, Чехословаччина, Польща, Болгарія, НДР... Втекли з імперії Литва, Латвія,  Естонія... Не мають наміру повертатись у рабство Грузія, Азербайджан, Молдова... Чомусь не люблять Росію ні її колишні радянські республіки, ні союзники по війні та інші іноземні держави. Залишився тільки на 60% населений росіянами Казахстан та ще поки що начебто незалежна Бєларусь.  Ну ніяк не обійтись імперії без України. Та якийсь звір пробіг між нашими народами. Та й вже давненько... З часів Юрія Долгорукого важко пригадати хоч одну подію, коли б Московія пішла назустріч Україні. Не знає вона інших стосунків з сусідами крім як сеньйора з васалами. Ми терпіли, а вона завозила сюди вірних їй директорів, міністрів і цілі військові з'єднання. Мова не йде про стосунки між народами, які однаково терпіли, як від своїх так і від кремлівських яничарів. Але гени є генами, у одних вони тяжіють до Москви, а у інших – до Києва.
Чому стосунки між двома "братніми" народами: українцями і росіянами бажають бути кращими?
Почнемо з того, що  слов'янський етнос зародився на теренах сучасної України. Скіфи, сармати були напівкочовими, а відтак войовничими племенами, завойовниками нових територій. Переважна більшість слов'ян вела осілий спосіб життя,  вирощувала зерно і овочі, займалась скотарством, полюванням і збиранням плодів диких рослин. Скіфам і сарматам в основному були потрібні пасовиська. Тобто, особливої ворожнечі між ними не було. Разом із скіфами і сарматами слов'яни ходили в походи за додатковими прибутками.  Війна у ті часи була важливим чинником збагачення. Нерідко вони залишались на підкорених територіях, включаючись в процес місцевого державотворення. Більш висока, порівняно з кочовими племенами, культура сприяла тому, що саме від них сприймалась слов'янська мова. З появою варязьких дружин добре обізнані з воєнною справою слов'яни приєднувались і до них, поширюючи свою культуру і в Західній Європі. Привнесена таким чином у різні закутки Європи старослов’янська мова була дуже близькою і перекладачі навіть при веденні переговорів не були потрібні. Проте через такі  походи в Європі формувалось  негативне ставлення до слов'ян, як до агресорів.
Народження держави – це зовсім не поява на світ дитини. Держава формується значно довше ніж дитина у материнському лоні. Виживати і встояти у кочовому оточенні полянам доводилося сотні років. Слов'янські племена задовго до появи під Києвом  у 882 році Олега з його малочисельною дружиною вже мали міжплемінні союзи, утворені заради взаємодопомоги у боротьбі з природою і захисту від грабіжницьких нападів сусідніх племен. Поява варягів не була подібною до завоювання, бо засновані слов'янами порядки не змінювались. Більше того, варязька дружина стала на захист киян і поповнювалась переважно слов'янами. Досить швидко варяги остаточно асимілювались з місцевим населенням. Держави завжди формувались у протистоянні зовнішнім силам. З появою варягів Київська Русь значно посилилась і розширилася. Найбільшого розквіту вона досягла за Володимира Мономаха (1059-1125). Після смерті високоосвіченого і мудрого батька почалась ворожнеча і розбрат між князівськими дітьми і онуками, які більш за все прагнули посісти престол у Києві.
Не є таємницею і те, що опанування північними і східними територіями сучасної Росії почалось теж з Київської Руси. Найбільш войовниче налаштовані слов'янські землепрохідці гуртувалась у  озброєні загони і мандрували в пошуках мита... Дехто з них теж осідав на завойованих землях і змішувався з туземним населенням. Гірше було з мовою, бо завойовників було не так багато, а  кожне туземне  плем'я   мало свою мову, дотримувалось своїх традицій. Колоністи змушені були вживати місцеву мову при спілкуванні з підкореними племенами. Щоб об’єднати їх всіх потрібна була принаймні спільна релігія. За наявним вже досвідом хрещення Руси, слов'янські колоністи обрали православне християнство з використанням святих книжок, перекладених ще Кирилом і Мефодієм з грецької на старослов'янську мову македонського зразка. Так виникла і насаджувалась церковно-словянська мова. (У Києві ці книжки вже були переписані народною мовою, яка панувала у Київській Руси). Священиків везли своїх – з Московії, бо з Києвом після Довгорукого і Боголюбського «горшки вже були побиті».
Так спільна мова двох «братніх» народів  роздвоїлась. Потім татаро-монгольська навала, що значно довше панувала у Московії ніж в Україні, і союз України з Великим Князівством Литовським поглибили цей розкіл не тільки у мовному, релігійному і культурному відношенні, а й у політичному. Московія, яка й раніше не відрізнялась благочестивістю,  успадкувала найжорстокіші риси азійського політичного менеджменту.

Тим, хто хоче  переконати нас у тому, що російська мова – це материнська мова багатьох українців, варто було б пригадати як насаджувалась ця "материнська" мова в Україні. Загиблих від голоду українців замінили присланими з неблагополучних районів імперії росіянами. Перша і Друга світові війни призвели до розміщення на території України значних військових контингентів.  Зокрема після 1945 року в Україні розмістили три найбільших в імперії військові округи: Прикарпатський, Одеський і Київський, а також Чорноморський флот. У військових була тільки одна "офіційна" мова – російська. Щоб навчати дітей військових, значну частину українських шкіл було перепрофільовано на "русскоязычие". У вищих навчальних закладах викладання теж велося російською (через обов’язковий контингент студентів з інших республік). Дипломованих українців направляли в інші республіки, а в Україну присилали випускників з Росії, які звичайно українську мову не вчили. І обґрунтовувалось це необхідністю боротьби з "українським буржуазним націоналізмом". Націоналістом вважали всякого, хто вживав українську мову. У змішаних шлюбах звичайно панувала російська. Отак і з'явилась в Україні "материнська" російська мова. Та біс з мовою, якби хоч поважали нашу історію і культуру. Так ні ж: Табачники вважають ці предмети зайвими для вивчення. А хіба можливо без них виховати справжнього патріота? От і годуємо зайдів, які ще й намагаються нас вчити, як треба жити.
Сотні років протистояння, насильства, національного приниження і колоніального поневолення України Росією і Польщею не могли не сформувати у значної кількості українського населення такі риси характеру, за які нам сьогодні нерідко стає соромно. Найбільш ганебними з них є страх і запобігання перед владою, запозичення мови окупанта, нехтування збереженням своєї гідності. Хоча саме ці якості гарантували виживання нації, незважаючи на братовбивчі війни, які провокували колонізатори. У них була спільна ідея: знищити цей волелюбний народ, якщо не вдається перетворити його в раба. Та й почалося це ще з часів Андрусівської угоди (1667) між Московським царством і Польщею, коли Україна була поділена на Лівобережну і Правобережну. І це вже через 13 років після "возз’єднання". Нічого собі "братські стосунки"!  Ще й зараз є охочі трактувати її як доцільну. Хотілося, щоб не забували вони про Конотопську битву (1659) і Коліївщину (1768). Кожне нове покоління українців не могло погодитись з такою долею  і дедалі все рішучіше виступало проти поневолювачів. Історія України добре пам’ятає своїх національних героїв, з яких треба брати приклад.
Жодна нація ніколи не була і не буде двомовною. Вона або ж переймає мову окупанта, або асимілює переможців. Немає швейцарської, чехословацької, канадської мови...
За переписом 2001 року етнічних росіян в Україні лише 17,3%. Українську мову вважають рідною 85,2% українців. Тобто, 14,8% з них - це ті, хто намагався подобатись імперській владі, та й зараз ще сподівається на її повернення. Росіяни та ця категорія населення проживає в основному в обласних центрах. В райцентрах – лише кілька сімей, головним чином причетних до влади. Не люблять росіяни українське село. Та й село відповідає їм тією ж монетою. То звідки ж таке нахабство, щодо другої державної мови?
Хотів би також нагадати російськомовним українцям, що для імперії ви завжди залишатиметесь "хохлами", другорядним народом. Моя вам порада: вивчайте державну мову, якщо не хочете, щоб до вас в Україні ставились як до окупантів або тимчасових переселенців. Будьте своїми!

Антон Варварич