* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

АТЕНТАТ НА ПЄРАЦЬКОГО

15:29 04.02.2011

АТЕНТАТ НА ПЄРАЦЬКОГО
Закінчення.

 Був знайдений атентатник, що погодився здійснити вбивство. Ніби його відібрав С. Бандера серед трьох претендентів. Ним став двадцятилітній Григорій Мацейко. Народився він у селі Щирці під Львовом у незаможній родині, закінчив народну школу, потім трирічні ремісничі курси. Працював у Львові на друкарському підприємстві свого дядька. З 1932 р. став членом ОУН.

Згідно з поширеною версією, Г. Мацейко погодився стати атентатником-смертником, бо відчував свою провину. В 1931 р. випадково допоміг затримати бойовика ОУН Івана Мицика, вважаючи його звичайним злочинцем.

Щодо «логіки відбору» Г. Мацейка, то, очевидно, бралася до уваги не лише його колишня «вина», а те, що це була малоосвічена людина, котра в ОУН могла використовуватися хіба що для «чорнової роботи».

Далі події розвивалися як у «крутому» детективі (голлівудські блокбастери просто «відпочивають»). У Львові, отримавши від Богдана Підгайного револьвер «Гішпан» калібру 7.65, Г. Мацейко вирушає до Варшави. Тут він мешкає під прізвищем Володимира Ольшанського, отримує вказівки від М. Лебедя.

15 червня 1934 р. він, узявши бомбу, виготовлену в краківській хімічній лабораторії Я. Карпинця, а також пістолет «Гішпан», вирушає до «Товариського клубу», де чекає на Б. Пєрацького. Поряд проходжуються М. Лебідь з Д. Гнатківською, які мають дати знак, що приїхав пан міністр.

Як і передбачалося, по третій годині з’являється Б. Пєрацький. Виходить із машини, йде до «Товариського клубу». Біля нього проходить Г. Мацейко, який хоче зірвати бомбу. Бомба не спрацьовує. Тоді атентатник вихоплює пістолет і тричі стріляє в міністра. Дві кулі потрапляють у потилицю.

Це відбувається на очах швейцара «Товариського клубу». Той вигукує: «Міністра Пєрацького вбито!» й вибігає на вулицю. У той час Г. Мацейко спокійно іде вулицею, посвистуючи і тримаючи під пахвою пакунок. «То він!» — кричить швейцар і біжить за ним. Це саме роблять деякі люди, що знаходяться в «Товариському клубі».

Г. Мацейко теж тікає. Біля будинку японського консульства втікача пробує затримати сторож. Утікач стріляє. Переляканий сторож падає на землю. У момент пострілу Г. Мацейко губить капелюх та пакунок з бомбою. З протилежного боку вулиці це бачить поліцейський, він кидається за Г. Мацейком і стріляє в нього, однак не влучає. Натомість утікач, вистріливши в поліцейського, ранить його. Г.Мацейка пробує затримати один перехожий, але коли бачить, що на нього спрямований револьвер, то лякається й утікає.

Нарешті за Г. Мацейком погнався на автомобілі шофер Б. Пєрацького. Також за ним біжить ще один поліцейський. Побачивши це, втікач повертає в бічну вулицю і вбігає до одного з будинків. Гонитва оточує дім. Поліція починає розшукувати мужчину в зеленому плащі, однак безуспішно. Утікач скидає плащ і непоміченим виходить з іншого боку дому, приєднавшись до глядачів. Потім спокійно переходить на бічну вулицю і зникає з очей. Його помічає двоє людей — сторожиха сусіднього будинку та брат одного з поліцейських, однак спокійна поведінка Г. Мацейка не викликає в них жодної підозри. Поліцейські, обшукавши будинок, знаходять на горішньому поверсі покинутий зелений плащ. Тоді вони розуміють, що сталося: чоловік, який вийшов з будинку без плаща, є атентатником.

Далі Г. Мацейко, відірвавшись від переслідувачів, покинув Варшаву. Пройшов пішки біля 50 кілометрів, сів у поїзд на одній невеликій станції та поїхав до Любліна. Там деякий час переховувався на квартирі провідника Перемиської округи ОУН Якова Чорного, звідти подався до Львова. Тут зустрічався з Євгеном Качмарським та Іваном Малютою, якому віддав револьвер. Варто відзначити, що пізніше І. Малюца під час слідства вбивства Б. Пєрацького співпрацював із польською поліцією. Львівським оунівцям Г. Мацейко заявив, що завдання виконав і хоче виїхати за кордон.

Ярослав Рак та Катерина Зарицька переправили його через кордон у районі Ворохти в Ясіню, де передали Я. Барановському. Звідси переправили аж у Аргентину, де Г. Мацейко жив до кінця своїх днів, не беручи участі в діяльності ОУН.

ЯК НАСПРАВДІ ВБИЛИ ПАНА МІНІСТРА?

Навіть поверхове ознайомлення з офіційною версією вбивства Б. Пєрацького викликає чимало запитань. Коли ж починаєш знайомитися з цією справою детальніше, їх стає все більше та більше.

Передусім варто відзначити такий момент: як тільки відбулося вбивство Б. Пєрацького, головна підозра впала не на українських націоналістів, а на польських правих радикалів, ворогом яких вважався вбитий. Відбулися «стихійні» демонстрації, спрямовані проти правих. Про причетність оунівців до вбивства Б. Пєрацького почали всерйоз говорити лише восени 1934 р. І чи не головним доказом тут стали... ще два атентати.

Невдовзі після вбивства Б. Пєрацького жертвами терактів стали директор Львівської української академічної гімназії Іван Бабій та студент Яків Бачинський. Перший був відомий своєю співпрацею з польською владою, другого вважали агентом польської поліції. Обоє вони були вбиті з того самого пістолета, що й Б. Пєрацький. До речі, вбивства І. Бабія та Я. Бачинського мають не менше загадок, ніж атентат на Б. Пєрацького. Оскільки підозра за ці вбивства впала на українських націоналістів, то, відповідно, ниточка від цих вбивств привела до атентату на пана міністра. Також Г. Мацейко ніби свідомо лишив різні сліди, що спрямували слідство в бік ОУН. По-перше, він покинув бомбу, виготовлену в хімічній лабораторії Я. Карпинця; по-друге, плащ, в якому (чомусь?!) знайшлися українські символи.

Восени 1934 р. ОУН взяла відповідальність за вбивство на себе. Здавалося, все ясно — тим більше, що в руки польської поліції чи то влітку, чи восени 1934 р. потрапив т.зв. «архів Сеника», який допоміг арештувати й звинуватити провідних членів ОУН на західноукраїнських землях.

«Архів Сеника» — ще одна загадка, не розгадана до сьогодні. Офіційна версія виглядає таким чином. Документи ОУН зберігалися в різних державах і в різних сховищах. Доступ до них мали Омелян Сеник, що відповідав за збереження архіву, та Ярослав Барановський, референт зв’язку зі західноукраїнськими землями. Деяка частина архіву знаходилася у Празі. Чеська поліція восени 1933 р. ніби провела обшуки у О. Сеника, Я. Барановського та інших діячів ОУН і вилучила в них якісь організаційні документи. Вдруге такий обшук вона провела десь через рік. Дивно, але чомусь про ці обшуки і про вилучення архіву не були повідомлені керівники ОУН на західноукраїнських землях. Зрештою, за даними проводу ОУН, в Празі знаходилися другорядні документи.

І ось ніби цей архів чеська поліція передала польській — що виглядає дуже дивним. Річ у тім, що в 1933—1934 рр. відносини Чехословаччини й Польщі були далеко не найкращі. Польща в той час зблизилася з гітлерівською Німеччиною, і обидві мали територіальні претензії до Чехословаччини. Чехословацьке керівництво свідомо толерувало діяльність ворожої до Польщі ОУН, відмовлялося видавати українських націоналістів полякам. У Чехії виходив орган ОУН «Розбудова Нації». Тому дивним виглядає передача чехами «архіву Сеника» польській поліції.

У Польщі опинилося 418 оригінальних документів та близько 2500 копій. Власне, на основі цих документів будувалися звинувачення проти українських націоналістів на варшавському (1935—1936) та львівському (1936) процесах, у т. ч. звинувачення у вбивствах Б. Пєрацького, І. Бабія, Я.Бачинського. Однак, наскільки мені відомо, «архів Сеника» не є доступним, він «зник». А деяка інформація, котра фігурувала на варшавському та львівському процесах і яку ніби взяли з «архіву», відома була надзвичайно вузькому колу людей і не мала документуватися.

Видається, ситуація була інакшою. Якщо й було вилучення чеською поліцією документів ОУН, то сумнівно, що це були якісь важливі документи і що їх передали полякам. Очевидно, у верхівці ОУН працював агент польської поліції, який і передав організаційні документи. Напевно, цим агентом був Я.Барановський, що мав доступ до «архіву». Відомо, що його рідний брат Роман працював на польську поліцію. Під час Другої світової війни в руки українських націоналістів ніби потрапили документи, що підтверджували співпрацю Я.Барановського з поляками. Та й діяння цього оунівського функціонера «підказують», що він працював на поляків. Можливо, тут навіть спрацював «голос крові» — його мати була полькою.

Я.Барановський, як уже говорилося, разом із Є.Коновальцем, Р.Ярим та С.Бандерою прийняли рішення про вчинення атентату на Б.Пєрацького. Інформація від нього могла бути відразу передана польській поліції — вона знала про підготовку замаху на Б.Пєрацького і практично відслідковувала цю підготовку на всіх її етапах. З табору пілсудчиків, до яких належав Б.Пєрацький, навіть лунали звинувачення в недбальстві поліції. Проте це не було недбальство — радше, добре продумана «багатоходівка». Більше того, схоже на те, що поліція готувала вбивство Б.Пєрацького, щоб потім звалити його на оунівців.

Очевидно, незадовго до виконання атентату у С.Бандери та деяких інших діячів ОУН, причетних до підготовки цього замаху, виникли підозри. Так, Микола Климишин передав С.Бандері інформацію, що за хімічною лабораторією Ярослава Карпинця, де виготовлялася бомба для вбивства, стежить поліція. Однак ця інформація до С.Бандери не дійшла: кур’єр Володимир Івасик, що мав її передати, потрапив у руки поліції. За деякими даними, С.Бандера напередодні атентату на Б.Пєрацького дав вказівку відмінити його. Однак вказівка не дійшла ні до Г.Мацейка, ні до М.Лебедя — безпосередніх виконавців замаху.

Те, що така вказівка могла бути, зовсім не «благочестива легенда». Чомусь саме за день перед вбивством Б.Пєрацького, 14 червня 1934 р., польська поліція провела масові арешти українських націоналістів. Звісно, ці арешти не робилися без санкції пана міністра, і вони якраз розвіюють думку, ніби Б.Пєрацький свідомо не йшов на репресії проти українських націоналістів для того, щоб порозумітися з українцями. Окрім С.Бандери, за день напередодні вбивства Б. Пєрацького арештували Б. Підгайного, який відповідав за технічну підготовку атентату, Я.Карпинця, що виготовив бомбу, М.Климишина, котрий, як уже зазначалося, запідозрив стеження за хімічною лабораторією оунівців у Кракові. Чи випадковими були ці арешти? Напевно, ні. Однак поліція не арештувала Г.Мацейка...

Щодо безпосереднього вбивства Б. Пєрацького існує багато запитань. Чому не спрацювала бомба? Невже її так недбало виготовили? Чому Г. Мацейко, йдучи на вбивство з допомогою бомби, яка мала розірвати його й пана міністра, взяв із собою пістолет? Для чого він йому був потрібен? Чому шофер Б. Пєрацького, який знаходився поряд зі своїм шефом, не кинувся відразу йому на допомогу? Як вдалося Г.Мацейку уникнути погоні? Невже він досконало знав Варшаву? Газета УНДО «Діло» з цього приводу навіть іронізувала, що оунівський вбивця поводився як справжній варшав’як. (До речі, описи вбивці свідками не вказують, що це був Г.Мацейко; навіть існують припущення, що вбивць було кілька). Нарешті, чому поліція дала можливість Г.Мацейку втекти з Польщі, при цьому арештувавши людей, які допомагали йому у втечі? Цікаво, що «ангелом-провідником» Г.Мацейка на кордоні став Я.Барановський, котрий, як зазначалося, напевно, працював на польську поліцію. І чому Г.Мацейко опинився аж у далекій Аргентині й тихо жив там, не беручи участі в діяльності ОУН? Дивно, чи не так? Герой, убивця Б.Пєрацького — і живе наче чернець-самітник? Нарешті, чому Г.Мацейко віддає пістолет, яким був убитий Б.Пєрацький, І.Малюці (нагадаємо: людині, що потім співпрацювала з польською поліцією)? І чому саме цим (!) пістолетом убивають І.Бабія та Я.Бачинського? Невже вбивці не розуміли, що до них приведе нитка від вбивства Б.Пєрацького? До речі, чомусь безпосередні вбивці І.Бабія та Я.Бачинського, як і вбивця Б.Пєрацького, не постали перед польським судом. Зате постали вбивці опосередковані.

Аналіз наведених фактів дає підстави вважати, що реальними вбивцями Б.Пєрацького були люди в польських силових структурах, які для антуражу вирішили використати ОУН. Вони знали, що керівництво цієї організації планує вбивство цього політичного діяча. Не виключено, що сама ідея вбивства Б.Пєрацького могла бути підкинута через їхнього агента Я.Барановського. Поліція відслідковувала підготовку атентату. Очевидно, нею був завербований Г.Мацейко. Останнього за три місяці перед вбивством Б.Пєрацького арештували, але швидко відпустили. Чи не тоді відбулося вербування?

Коли С.Бандера хотів відмовитися від теракту, його арештували. Також арештували інших людей, які б могли завадити його виконанню. Тому замах успішно відбувся. Але зовсім не так, як планувалося. Пізніше з пістолету, яким застрелили Б.Пєрацького, убили ще двох людей — І.Бабія та Я.Бачинського. Чи не були і ці вбивства роботою польської поліції?

ХТО ВБИВ БРОНІСЛАВА ПЄРАЦЬКОГО І НАВІЩО?

Виникає питання, хто був зацікавлений у смерті нашого героя? Можна, звісно, говорити про ідеологічне зацікавлення ОУН у вбивстві пана міністра. Але реальної політичної користі воно їм не давало.

Зате цілком реальну користь від цього вбивства отримали політичні конкуренти Б.Пєрацького. У той час тяжко хворів «начальник держави» Ю.Пілсудський. Як зазначалося, Б.Пєрацький мав усі шанси стати його наступником, а реальна влада могла б опинитися в руках його соратників — угрупування «полковників». Тепер «полковники» втратили лідера.

Як на мене, то замовником вбивства Б.Пєрацького міг бути тодішній прем’єр-міністр Польщі Леон Козловський. Цікавою є поведінка цього пана. Він приїхав у «Товариський клуб» якраз напередодні вбивства Б.Пєрацького, ібивство відбувалося в нього на очах. Буквально через годину після замаху Л.Козловський з’явився до Ю.Пілсудського і представив йому план побудови концентраційного табору для ізоляції тих людей, які могли бути замовниками замаху. Отак, ще не знайдені вбивці, а вже пропонується створити для них цілий табір. Ю.Пілсудський погоджується. Наступного дня відбувається спеціальне засідання уряду в цій справі. Через два дні слухняний президент Польщі Ігнацій Мосціцький видає розпорядження, яке давало право ув’язнювати на три місяці підозрюваних без суду — лише на підставі адміністративного рішення. Місцем такої «ізоляції» та «утримання» стала Береза Картузька на Поліссі. Цей концентраційний табір проіснував до падіння Другої Речі Посполитої в 1939 р.

Л.Козловський після вбивства Б.Пєрацького став міністром внутрішніх справ. Це, по-перше, давало йому можливість повернути слідство щодо атентату на свого попередника в потрібне русло. По-друге, тепер у його руках зосереджувалися силові структури, роль яких, у зв’язку з терактом на Б.Пєрацького та організацією концтабору в Березі Картузькій, значно зросла. Це дозволило Л.Козловському стати ключовою фігурою польської політики.

Маніпулюючи громадською думкою в історії вбивства Б. Пєрацького, Л. Козловський спочатку зосередив удар по своїхполітичних противниках з правого табору, зокрема по ендемах; відразу після атентату відбулися навіть «спонтанні» погроми правих партій.

Потім вина була перекладена на українських націоналістів. З цією метою «виплив» «архів Сеника» із секретними документами, що дав можливість звинуватити в цьому та інших атентатах оунівців. Далі були організовані два судові процеси у Варшаві (18 листопада 1935 р. — 13 січня 1936 р.) та Львові (25 травня — 26 червня 1936 р.). На них (про це вже говорилося) судили не безпосередніх виконавців атентатів, а керівних членів ОУН, які мали до них певне відношення. У чомусь ці процеси нагадували сумнозвісний Лейпцігський процес 1933 р. Принаймні польська влада свідомо йшла на те, щоб організувати таку собі «виставу», на якій би можна було затаврувати українських націоналістів. Тому ці процеси відбувалися максимально публічно, із залученням численних представників преси.

Однак з судами польська влада прорахувалася. С.Бандера та інші засуджені націоналісти зуміли перетворити їх у трибуну для проголошення своїх ідей. Навіть противники із захопленням говорили про оунівців.

Чи розумів С.Бандера, що вбивством Б. Пєрацького, І. Бабія та Я. Бачинського його та ОУН «підставила» польська поліція? Не виключено. Проте він не став виправдовуватися, а спробував нав’язати свою гру в тій царині, в якій був сильний, — у царині пропаганди.

Загалом убивство Б.Пєрацького дозволило Л.Козловському та його угрупованню посилити свої позиції, маргіналізувати «полковників», а також розв’язати масові репресії проти відвертих політичних противників (польських та українських націоналістів, комуністів).

Тривав час підлої влади...

Петро КРАЛЮК

ДЕНЬ