* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

ІВАН МИКОЛАЙЧУК. ТРИЗНА

09:23 21.06.2011

ІВАН МИКОЛАЙЧУК. ТРИЗНА

На сцені Національного театру ім. І. Франка відбувся «Вечір вшанування пам’яті Івана Миколайчика з нагоди 70-річчя від дня народження» і була представлена масштабна постановка «Небилиці про Івана». Виставу поставив молодий режисер Вадим Сікорський за однойменним сценарієм І. Миколайчука.

«Я не знаю більш національного народного генія... До нього це був Довженко», — казав про Миколайчука легендарний кінорежисер, автор культової стрічки «Тіні забутих предків» Сергій Параджанов. У кіно Іван дебютував іще студентом — у курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє». Загальне визнання Миколайчукові принесли ролі молодого Шевченка у фільмі «Сон» та Івана у «Тінях забутих предків» (у цих стрічках він знімався одночасно, також навчаючись на другому курсі Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого!). Нагадаємо, «Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 Гран-прі) у 21 країні й увійшли до Книги рекордів Гіннесса!

У кожного в пам’яті залишились спогади про Миколайчука. З кіноекрана про Івана розказували і кінорежисер Роман Балаян, і співачки Ніна Матвієнко та Валентина Ковальська, і поет Юрій Рибчинський, які добре знали й були друзями. А лідери гуртів «ВВ» Олег Скрипка та «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук зізналися, що виросли на фільмах майстра. Вдова Марічка Миколайчук а capella заспівала: «Ой, у полі жито...» і зазначила: «Щаслива, бо доля нас поєднала. Іван не терпів брехні, але любив вигадувати і був чоловіком веселої вдачі»... Завдяки йому народилося тріо «Золоті ключі» — Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська і Марічка Миколайчук, які на вечорі виконали «віночок» улюблених Іванових пісень). Кобзар Тарас Компаніченко із гуртом «Хорея козацька» виконали, по-суті, справжню фольк-оперу.

— Сьогодні щасливий і сумний день, бо ми згадуємо про легендарного кіноактора, сценариста й кінорежисера Івана Миколайчука, — сказав художній керівник Театру ім. І. Франка Богдан СТУПКА. — Я вважаю його своїм учителем у кіно. Пам’ятаю, як був вражений після перегляду картини «Сон», він геніально зіграв роль Кобзаря...

Наша зустріч відбулася під час зйомок «Білий птах з чорною ознакою» — мій кінодебют. Так сталося, що роль Ореста Дзвонаря Миколайчук написав для себе, та тодішні партійні боси не дозволили актору з блакитними очима, який нещодавно зіграв Шевченка, грати ворога радянської влади і постановили — «там є хлопець із чорними, колючими очима — от хай і грає...» Так, проти волі я перейшов дорогу Миколайчуку. Але він на мене не сердився, дуже допомагав на зйомках, підказував, розкривав кіносекрети, а потім немов Нострадамус пророкував, що «ця стрічка змінить все твоє життя, буде успіх і любов глядачів». Знаєте, всі його слова збулися! Миколайчук став для мене не тільки вчителем у кіно, а й другом у житті!

— Я поставив майже 50 вистав і у кожній є частинка Миколайчука, бо він для мене був і лишається камертоном людини і митця. Сьогодні ми привези виставу «Небилиці про Івана», як присвяту йому, — підкреслив художній керівник Львівського театру ім. М. Заньковецької Федір СТРИГУН.

Нагадаємо, ще 1983 року Іван Васильович написав казку-сценарій на прохання своєї племінниці, яку й назвав «Небилиці про Івана...». Та на цей сценарій тодішні радянські кіночиновники не дали зняти фільм Миколайчуку, розгледівши, що його вигадки та байки сповнені соціально-політичних алюзій. Було поставлене «тавро»: «Для кіно — безперспективно»! Лише 1990-го кінорежисер Борис Івченко екранізував «Небилиці...», але це був зовсім інший фільм — не миколайчуківський... І от минулого року заньківчани перші звернулися до «Небилиць...» і втілили їх на театральній сцені.

Тут фарс і комедія, притча і драма поєдналися у сучасне етнодійство (музика Івана Небесного), де актори грають, танцюють і співають. Головний герой — мандрівник, шукач щастя, авантюрист і філософ Іван Калита (Юрій Хвостенко) — став центром пригод, а Богдан Козак виступив у ролі Тлумача (він не просто розповідає історію, а й диригує, як автор, діями героїв). До речі, щоб вжитися в образи, заньківчани їздили на батьківщину Івана Васильовича у с. Чорторию Чернівецької області, вивчали буковинські обряди, актори навчилися чудово грати на народних інструментах (оркестр весь час на сцені — активна дійова особа), артисти немов купаються у своїх ролях — прекрасно співають, танцюють, жартують: самі веселяться й публіку заряджають позитивом.

— Символічно, що сьогодні у Києві відзначається 70-річчя Івана Миколайчука, і це дало можливість нашим молодим акторам показати себе у двох різних постановках («Сповіді» та «Небилицях про Івана»), — сказав «Дню» актор Львівського театру ім. М. Заньковецької Богдан КОЗАК. — Камерну виставу «Сповідь» (постановка Алли Бабенко за оповіданнями А. Чехова), яку показували вдень у залі Російського центру науки і культури, актори Чеков, Люта та Волинський дуже добре зіграли,. Це, певною мірою, символічно, бо Миколайчук мав великих друзів у Росії, які запрошували його до Москви, коли в Україні у Івана не було роботи. Нагадаю, «Тіні забутих предків» тривалий час фактично були під забороною. «Пропала грамота» вийшла на екрани лише наприкінці 1980-х, а Миколайчука майже відлучили від творчого процесу. Протягом п’яти років (за вказівками партійних бонз) його прізвище викреслювали з більшості знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити актора у своїх фільмах. Але в мистецтві немає кордонів, воно об’єднує душі, серця і увесь світ. У «Сповіді» грали двоє моїх учнів — Олександра Люта і Юрій Чеков та вихованець Таїсії Литвиненко — Юрій Волинський. Ця трійка має велике акторське майбутнє. Вони молоді, талановиті, з різницею у один-два випуски. Це представники львівської театральної школи, вони проходили практику в нашому театрі й нині активно працюють на сцені. Вони заслуговують найвищих похвал.

Щорічно Алла Бабенко ставить виставу на чеховський сюжет (у її активі вже 11 вистав за творами класика!), має багато театральних нагород, заньківчанські версії добре знають за кордоном. У травні дуже достойно наші актори презентували «Сповідь» на «Меліховській весні» (минулого року спонсорував їхню поїздку посол РФ в Україні Михайло Зурабов, а нині керівництво РЦНК). Я вважаю, що Олександра Люта та Юрій Чеков — надзвичайно інтелігентні актори заньківчанської школи. Вони показують високі зразки психологічного театру — театру перетворення: про сутність людини, яка проступає під текстом, над текстом і збагачує сам текст (актори заслуговують високих звань і нагород). До речі, у медалі Міністерства культури РФ, яку Алла Григорівна Бабенко отримала до ювілею А.Чехова (єдиний український режисер, відзначений цією поважною нагородою, яка опинилась у компанії славетних колег із Європи!) є і невеличка часточка двох акторів — Лютої і Чекова. Я гадаю, незабаром настане той час, коли їхня п’ятирічна праця над творами Чехова буде гідно оцінена не тільки Гран-прі журі міжнародних форумів, які вони привозять після участі у фестивалях із різних країн, а також і нашим Міністерством культури та Адміністрацією Президента України...

Це була геніальна людина, всебічно обдарована. Він часто приходив до нашого театру, бо дружив із Федором Стригуном, Віталієм Розстальним, Володимиром Глухим, Богданом Ступкою. Уважно дивився наші вистави, а потім аналізував побачене, казав, що, на його думку, треба покращити у постановці або у грі акторів. Ми завжди до цих зауважень дослухалися. Миколайчук гуртував усіх українською піснею. Знав їх дуже багато. Він співав тихо, але музично, а наші актори не посилювали свій голос — це завжди було дуже душевне виконання... Іван — особистість, наділена перспективою бачення, у ньому було щось недоказане, він мав харизму, яка притягувала людей. Шкода, що за радянських часів Івану Васильовичу не давали повністю розкрити свій талант і здійснити на екрані свої плани й мрії. Сьогодні ми можемо тільки тішитися, що наступні кінематографічні таланти, які пішли за ним, усе ж матимуть кращу акторську долю.

Наша вистава «Небилиці...» — це світла пам’ять майстру, але пам’ять жива, оптимістична. Прикро, що Миколайчук сам не зняв фільм за своїм сценарієм — це було б гарне кіно, та добре, що Федір Стригун (художній керівник нашого театру) вирішив — цей твір треба поставити на сцені.

Режисер Вадим Сікорський об’єднав наш колектив у творчій співпраці. Він придумав, що потрібно у постановку ввести образ Тлумача (у сценарії Миколайчука такої ролі не було). Сікорський мені запропонував зіграти роль ведучого, й ми разом почали під час репетицій творити образ автора оповідок «Небилиць про Івана». Знаєте, такий був ентузіазм у роботі, який я вже давно не пам’ятаю на репетиціях у нашому театрі. Кожен щось приносив, пропонував. На мою думку, композитор Іван Небесний додав музичної завершеності, розставив акценти у виставі — оригінально поєднав фольклорні та свої композиції, а режисер Вадим Сікорський зумів створити етнопритчу-байку і сучасне сценічне дійство. Сікорський — учень знаного майстра Сергія Данченка, який володів великою мірою смаку й це зумів передати своєму талановитому учню. Вадим — плоть від плоті Театру ім. М. Заньковецької (він закінчив нашу студію при театрі, а режисуру вивчив у Київському театральному інституті ім. Карпенко-Карого — все разом дало гарний результат). У «Небилицях...» органічно поєдналися: і зміст, і відповідна мистецька форма, є дух народності і філософської глибини, а в сукупності — сценічний пам’ятник Івану Васильовичу Миколайчику до його ювілею.

КОМЕНТАРI

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України, директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка:

— Дуже теплим вийшов вечір у Києві, і це ще раз підкреслює, що Іван Миколайчук є знаковою постаттю всієї української культури, а не лише національного кінематографу. Коли я прочитав його сценарії, то зрозумів, що ця людина мала дар образного мислення. Згадую його співпрацю з Василем Земляком. Миколайчук зумів із романів «Лебедина зграя» і «Зелені Млини» створити свій кінообраз, своє бачення подій (це справжній кіношедевр) і зіграти яскравий образ «самодіяльного» філософа Левка Хороброго. Миколайчук дав нам розуміння, що мистецтво — це самопожертва, яке вимагає повної віддачі, і митець за життя не може чекати повного розуміння... З одного боку, його обожнювала публіка, він прославився на весь світ, а з іншого — Шевченківську премію Івану присудили посмертно... За його життя всі знали, що він талант, а зараз, коли Івана нема, ми відчуваємо, що з його відходом у Вічність закінчилась ціла сторінка українського поетичного кіно найвищого рівня. Так, у нас сьогодні є прекрасні майстри кінематографу, а такого, як Іван, все ж немає — з його потужною енергетикою і величезним талантом! Таких індивідуальностей, як Миколайчук, не слід чекати часто, а тому треба цінувати те, що він був нашим сучасником, лишив нам прекрасну спадщину, а на його фільмах люди вчаться жити, любити Україну, а кінематографісти набувають майстерності.

Михайло ІЛЛЄНКО, кінорежисер, член-кореспондент Академії мистецтв України:

— Багато чого пригадується... Іван як актор знімався у мене в останньому фільмі «Миргород та його мешканці» (1983). Після зйомок подарував сонячний годинник. Він невеличкий, кишеньковий. Час від часу я його беру — і відразу згадуються якісь епізоди, слова Миколайчука... Подарунок Івана бездоганно показує час, який невпинно біжить. Нам усім Миколайчука дуже не вистачає... Ми з ним і козакували, і кіно робили. Спочатку багато про Івана розказував мій брат (Юрій Іллєнко), а потім я з ним познайомився особисто. Миколайчук був старшим за мене на сім років, а в молодості здається, що це дуже багато, а тому існувала певна дистанція. Пригадую, як приїхав на натурні зйомки «Білого птаха з чорною ознакою» і у перервах Іван водив мене по Карпатам. Саме там я побачив, як його люблять і шанують земляки. Ми пішки ходили різними селами, і не було куточка, де б Іван спокійно пройшов, не поговорив з людьми, не дав автографа. Ніякої «зіркової хвороби» в нього ніколи не було, хоча постійно бути у центрі уваги дуже не просто. Якось ми вирішили перейти Черемош, а Іван не вмів плавати, а тому шукав місце, аби убрід перейти. Я самонадіяно (бо вмів плавати) добрався до середини річки, але зрозумів, що, коли сильна течія й пороги, то вміння добре плавати не має значення. Іван знайшов якісь дерева, які зачепилися за торси, і так перейшов на інший берег, а потім і мені допоміг вибратись із води... А коли ми вже працювали над фільмом «Миргород та його мешканці», тоді він вже був хворий. Іван був дуже доброзичливий і стійко списав усі кіношні тортури... Це був справжній професіонал і людина з відкритим серцем!

Лесь САНІН, кінорежисер:

— Для мене фільми Миколайчука стали поштовхом і однією з причин того, що я пов’язав свою долю з мистецтвом кіно. Він є абсолютним камертоном творчості! Уперше я побачив Миколайчука у фільмі «Тіні забутих предків» ще в дитинстві в Луцьку. На кінопоказ мене повів тато (він викладач образотворчого мистецтва). Я дивився на екран, і здавалося, що бачу якийсь дивний сон, не міг зрозуміти, що там відбувається, і єдиною людиною, яка була реальна в тому містичному параджановському фільмі, був саме Іван Миколайчук. Коли я став дорослим, то кілька разів передивився всі його фільми, а «Пропалу грамоту» вважаю картиною всіх часів. Дуже багато людей плутають і вважають, що Іван Васильович є режисером цієї стрічки. Ні, це Борис Івченко, сценарій за однойменною повістю Гоголя написав Іван Драч, а Миколайчук переконливо та органічно зіграв роль козака Василя. Своєю присутністю він дуже багато вклав у фільм. Актори розказували, що Іван допомагав колегам і пояснював на зйомках, як добрий вчитель. Він фактично був співрежисером Івченка. Працював над музичним оформленням фільму — картину супроводили пісні у виконанні тріо «Золоті ключі», у створенні якого І.Миколайчук відіграв не останню роль. У «Пропалій грамоті» він дав нове життя звучанню бандури (раніше в жодному фільмі не використовувалися можливості цього інструмента). У нашій культурі Миколайчук — більше ніж актор, режисер і сценарист, а Особистість і Майстер з великих літер, совість української нації. У ньому була якась іскра Божа, мав великий талант, яким ділився з людьми...

Мені сподобалась вистава «Небилиці про Івана», цікава знахідка — образ Тлумача, який колоритно створив прекрасний майстер Богдан Козак (роль, якої в миколайчуковському сценарії немає), та оригінальне вирішення сценічного вертепу (який є у сценарії). Хоча маю невеличкі зауваження до постановника Вадима Сікорського, можливо, як режисер я б виставу поставив інакше, але львів’яни молодці, що дали нове театральне життя «Небилицям...». Кіносценарій у них перетворився на яскраве сценічне дійство. Сьогодні заньківчани мають живий театр, і це підтверджує саме ця вистава.

Федір СТРИГУН, художній керівник Львівського театру ім. М. Заньковецької:

— Час іде, а Іван — залишається Іваном! На ювілей побував у Чорториї, подивився на його хату і вклонився. Миколайчук був чоловіком, який ніколи не прогинався ні перед ким. Він був самодостатнім і з міцним коренем... Його звали переїхати в Москву, Ленінград, обіцяючи «золоті гори», а він не покидав України, хоча деякі чиновники радянської доби чимало крові Іванової попили (звинувачували в націоналізмі). Уперше це сталося ще 1968 р., під час зйомок фільму «Анничка», коли Миколайчук намагався «босам» пояснити різницю між «націоналізмом і патріотизмом». Той інцидент закінчився доносом на актора, і він отримав тавро «людини ворожої ідеології». Ще більш ускладнилася ситуація після фільму «Білий птах з чорною ознакою» (режисера Ю. Іллєнка). Стрічку, що здобула «Золотий приз» Московського міжнародного кінофестивалю, тодішні партійні керівники сприйняли як «випад націоналістичних сил». А параджанівські «Тіні забутих предків» на довший час фактично заборонили до показу (самого режисера засудили, а Івана довгі роки не знімали)... Іван був просто людиною, яка любить Україну, а ще великим мрійником. Він казав: «Зароблю гроші і на свій день народження накрию столи, які поставлю від Чернівців аж до Чорториї! І будемо ми пішки йти та по чарці пити». Я засміявся і відповів, що тоді нам знадобиться два тижні на дорогу, а він каже: «Ну й добре, куди нам поспішати»! Знаєте, коли 15 червня на ювілей Івана накрили столи, як він мріяв, нас тепло зустрічали його земляки. На гостини до Івана зібралися 10 тисяч людей, траву повитоптували, а земляки кажуть: «Нічого, завтра піде дощ, і травичка підніметься, виросте нова — головне, що мрію Миколайчука нам спільно вдалося реалізувати у житті». Іван любив людей, і це сторицею віддається. Нам є чому повчитися у Миколайчука. Він ніколи не відчував себе вторинним, недостатнім, нікому не заздрив, а був чистим душею, світлим, гарним чоловіком, любив людей, а люди його любили. Шкода, що доля так склалася, і не все зробив, не все зіграв, не все зняв у кіно і дуже рано помер. Думаю, аби витримав ще три роки й дожив до перебудови, то ще чимало б зумів зробити. Сьогодні Миколайчук — наша легенда, і треба на Буковині робити Іванове свято не лише в ювілей, а щорічно.

Валерій ЦИБУХ, Повноважний Посол із особливих доручень Міністерства закордонних справ України, голова Буковинського земляцтва в Києві, академік:

— Іван Васильович був моїм земляком, яким ми пишаємося, якого нам дуже не вистачає. Я трохи молодший від нього. Коли вчився у школі, то вже тоді знав, що наш земляк знімається в кіно. Передивився всі його фільми. Своїм життям Іван вчив боротися, йти вперед, і якщо ставити ціль, то добиватися своєї мети. Хтось на вечорі сказав, що Миколайчук знав, що він постать, але лишався людиною щирою й відкритою. Він прославив не лише малу батьківщину — Буковинську землю, — а й усю нашу країну!

До речі, до ювілею, за ініціативи Буковинського земляцтва, друзів кіномитця, скульптори створили пам’ятний знак, який має форму крил. Це «знак» виготовлено трьома скульпторами зі Львова, Кам’янця-Подільського та Моринців. Він установлений на Театральній площі міста Чернівці. Крила — образ, який наскрізно проходить у житті та творчості кіномитця — крила «Білого птаха з чорною ознакою», крила «Лебединої зграї» за творами Василя Земляка, крила білих лебедів, які оселилися на озері в рідному селі Івана Чорториї, що на Кіманщині. А на пір’їнах «духовних крил Івана Миколайчука» написано назви творів, до створення яких був причетний митець. Ці крила можуть розсуватися, тож скульптори висловили сподівання, що згодом з’явиться пам’ятник Іванові Миколайчуку, по обидва боки від якого стоятимуть крила...

Тетяна ПОЛІЩУК
ДЕНЬ