* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Його таємниці

08:07 19.11.2010

Його таємниці

Учора на Першому Національному каналі відбувся показ першої серії трисерійного документального фільму «Три таємниці Олександра Шумського», створеного режисером Іриною Шатохіною. Ми були співавторами сценарію, а мені довелося ще й виступити в ролі оповідача. Про Шумського, одного з найяскравіших і суперечливих діячів політичної історії України ХХ століття, наркома освіти України у 1924—1927 роках, у сучасній Україні практично не знають. До певної міри він нині — таємнича фігура. Проте таємницями було наповнене і його власне життя, а чимало з його вчинків ще потрібно «дешифрувати» і належним чином інтерпретувати дослідникам.

ПОХОДЖЕННЯ

Він з’явився на світ 21 листопада 1890 року в селі Турчинка на Житомирщині. Чи то навчений суворою радянською анкетною практикою, чи то з якихось інших мотивів, але своє справжнє походження Шумський приховав — вписав, що походить «из семьи батрака». Насправді його батько, Яків Данилович, працював лісничим у поміщика Михайла Муравйова. Останній, відомий на Житормищині великий і освічений землевласник, до речі, заснував залізничну станцію. Крім землі, володів він ще й лісами. Якраз для транспортування лісу залізницею і потрібна була йому станція, що нині має назву Нова Борова, а раніше називалась Турчинка.

...Архіви зберегли численні листи до Сталіна, Кагановича, Берії, інших діячів, написані власноруч Олександром Шумським. Написані набагато пізніше, із заслання. Привертає увагу його почерк. Чистий, каліграфічний, чіткий. Уважно придивлявся я і до його фото (особливо тих, що нещодавно віднайшлися). Розумні очі. Якась шляхетна аура... Тут є якась таємниця. Ось це — людина, яка має двокласну, як стверджує дехто з дослідників, освіту? Сільський хлопець з родини наймита?

А звідки амбітність, стрімка кар’єра, вміння мислити стратегічно? Нарешті, характер Шумського. Незалежний, рішучий, НЕРАБСЬКИЙ. І постало запитання: а з якої родини насправді походив Шумський?

І ось у житомирському обласному архіві (ДАЖО) разом з його тодішнім директором Ігорем Рафальським і співробітником Русланом Кондратюком я гортаю «Метрическую книгу, выданную из Волынской духовной консистории в Рождество-Богородицкую церковь села Турчинки... для записи родившихся, браком сочетавшихся и умерших на 1890 год»: «Месяц и день рождения — 21 ноября... Родители — села Турчинки жители Яков Даниилович Шумский и законная жена его — Ева».

Виявляється, що дід Шумського, Данило Якович, — це вже друге покоління священиків. У 1862 році його призначили священиком, настоятелем церкви села Турчинки. Перший його син, Яків, батько Олександра Яковича, народився в Житомирі. З 1898 року в метричних книгах, де зберігаються записи про хрещення дітей, тобто братів і сестер Олександра Яковича, він уже пишеться чітко «потомственный почетный гражданин и житель Боровой Рудни». Це проміжний стан між купецтвом і міщанством. У декількох поколіннях онук чи син «потомственного почесного» громадянина мав право претендувати на занесення його до дворянського стану. Відомо на сьогодні, що принаймні три покоління предків Олександра Шумського були священиками. У «Родословной книге дворян Волынской губернии» вдалося віднайти протокол від 1862 року про затвердження дворян Шумських у шляхетстві. Це леґітимація в російську шляхту. Якась гілка залишилась у шляхетстві, якась перейшла в духовенство.

Знайшовся і герб роду Шумських. «Ястшембєць», яструб. Вважалося, що ця птаха може злітати до сонця і дивитися, не кліпаючи, на нього. А при полюванні має особливу рису — стрімкий, наче блискавка, кидок на жертву. Пізніше Шумський виявлятиме свій «яструбиний» характер.

У ДАЖО знайшлася згадка і про про двокласне училище Фасівської волості в селі Сали. З’ясувалось, що саме в цьому училищі вчились Олесько Шумський разом із своїм сусідою і другом Боліком Мазяром. І ось вони, Сали (куди, до речі, ще ніколи не доїжджали ті, хто писав про Шумського)... Роздивляюсь будівлю, якій понад 100 років. Це колишнє сільське народне училище в Салах.

Часом пишуть, що освіта у Шумського — два класи церковно-приходської школи. Це не відповідає дійсності. Професійна школа, що її закінчив Олесь 1906 року в Салах, була дворівнева. Навчання тривало п’ять років. Основними предметами були російська мова, закон Божий, арифметика, чистописання, церковний спів. Крім того, учні отримували початкові знання з географії, російської історії, природознавства. Рівень знань був таким, що дозволив Шумському екстерном скласти іспити за середню школу, отримати атестат зрілості в Москві і навчатися в університеті.

Перед тим він устиг попрацювати на потужних у той час на Житомирщині лісопильних заводах ґотесмана і Брохмана. Ще молодиком Шумський вивчився на техніка-меліоратора, працював і землеміром. Одначе у 19 років він долучається до робітничого руху. Тут, у районі Коростень-Черніхово, він уперше бере участь у страйку на заводі, де працював.

У 1911 році Шумський їде до Москви. Не маючи достатньо коштів на навчання, він відвідує вечірнє відділення першого в Росії демократичного вишу — Народного університету імені Шанявського. До речі, у цьому закладі викладали Володимир Вернадський, Валерій Брюсов, Климент Тимирязев, Густав Шпет... Слухачами курсів були Сергій Єсенін, Анастасія Цветаєва, Олександр Чаянов...

Проте з університету Шумський іде. Його дедалі більше втягує у свій вир революція. Як це казав французький політик і сучасник Шумського Жорж Клемансо? Той, хто в молодості не був соціалістом, той у старості буде негідником. Соціалізмом захоплюється і Шумський. У Москві він входить до гуртка соціалістів-революціонерів.

Революційно-романтична стихія поглинає Шумського, але романтика стикається з цілком земними реаліями. Наприкінці 1916 року дорогою з Петрограда до Києва його затримують з нелегальною літературою, заарештовують, а згодом відправляють на фронт, безпосередньо в район бойових дій.

Що ж найбільше привабило шляхетного Шумського у неаристократичному революційному русі? Соціальне прозріння? Ілюзія, що можна радикально поліпшити життя суспільства? Амбіції самоствердження в ролі вождя? Важко відповісти однозначно, але беззаперечно одне: 1917 року починається його рух угору політичними східцями. Його симпатії — на боці українських соціалістів-революціонерів, есерів, які з 1917-го в Україні — фактично найвпливовіша політична сила.

ВІД ЕСЕРА ДО БОРОТЬБІСТА

Перша світова війна прискорила процес «із селян — у націю» і для багатьох одягнених у військові мундири селян в окопах вперше постало українське національне питання.

Під час Лютневої революції 1917 року в Росії Шумський обирається делеґатом корпусного, армійського, а потім і фронтового з’їздів солдатських комітетів. Наприкінці листопада 1917-го Шумського включили до складу Центрального комітету Української партії соціалістів-революціонерів. Його обирають до парламенту України — Української Центральної Ради. Згодом він — один з найавторитетніших лідерів лівої течії цієї партії, так званих боротьбістів. Назва ця походить від назви газети «Боротьба», що її видавали ліві есери. Проте був у цій назві інший, глибший сенс. Боротьбісти таки увесь час боролися, йшли проти течії, обстоювали власний погляд, власну позицію. Особливо це стосується Шумського. Друзі згадували про нього: Шумський «шумів» і «носився» з епохальними планами.

Ліві есери — члени Української Центральної Ради — мали свою думку щодо політики тодішнього керівництва Ради. Здається, саме в цей момент Шумський робить принциповий вибір: йому не імпонують діячі Ради. Вони багато говорять і мало діють, проголошують, може, й правильні закони, але не реалізують їх.

Його та його товаришів по фракції в Центральній Раді (Блакитний, Полоз, Михайличенко, Сєвєро-Одоєвський та інші) насамперед не задовольняла аграрна політика Центральної Ради. Вони вимагають скасування приватної власності на землю, встановлення «державного робітничого контролю» над промисловістю тощо. Всього того, що проголосили більшовики, прийшовши до влади наприкінці 1917 року. Отже, Шумський і його друзі не за владу Центральної Ради, а за владу рад. Більшовики їм потрібні як засіб впливу на ситуацію в Україні.

У великій залі 16 січня 1918 року разом із шістьма лівими есерами Олександр Шумський був заарештований. Заарештований як прихильник співпраці з більшовиками. Створили комісію, і комісія з’ясувала, що більшовики — у разі своєї перемоги — декому із заколотників нібито пообіцяли посади в майбутньому уряді.

Між іншим, це також до певної міри таємниця, оскільки достоту незрозуміло, що і хто кому насправді обіцяв... Натомість відомо, що, як і інші заарештовані, Шумський перебував не у в’язниці, а в стінах Педагогічного музею. Справа в тому, що заколотників просто зачинили в клубі Центральної Ради. І невідомо, як би склалася доля заарештованих, якби не наступ Муравйова на Київ. Ось що писала про це есерівська газета «Боротьба»: «У четвер 25 січня засідання відкрилось о 3 годині 20 хвилин. Головою М. Грушевський. Все засідання йшло під безперестанні вибухи гранат і шрапнелів... Большовицька гармата досить пристрілялась... і гранати стали влучати в будинок Педагогічного музею. Депутати зараз же вийшли... і під снарядами розійшлись по домах. В міський театр з боку Фундуклеєївської вже влучило кілька гранат... Тої ж ночі большовики зайняли Київ».

Отже, за свою позицію Шумський міг розплатитися життям. Проте доля посміхається йому. Коли розпочався муравйовський штурм Києва, розбіглися не лише тодішні народні обранці, а й охорона. Шумський з товаришами просто втікає. А невдовзі у партійних справах він переїздить до Житомира. Тут знають його рід, батька, почесного громадянина міста. Тут Шумський знає багатьох. Це дозволяє йому створювати структури боротьбістської партії. Тут він остаточно перетворюється на лідера цієї партії, що має, на його тверде переконання, бути українською за характером і відтіснити більшовиків.

Отже, Шумський брав участь у змові проти Центральної Ради. Ось тут би і затаврувати його як пробільшовицького діяча, але ні. Не так все однозначно. Радянська влада ще не означає більшовицько-московська. У 1918-му він характеризує присутність більшовиків в Україні як «наскок». У нього своє бачення майбутнього України. Згодом він скаже: «...Наша постановка — окрема Українська Соціалістична Радянська Республіка, підлегла спільному Федеративному радянському центру». Зауважте: не ОДНА республіка, до якої увійдуть інші, а федерація ОКРЕМИХ, НЕЗАЛЕЖНИХ республік. Це — політичний ідеал боротьбістів. Це — ідеал Шумського, який був одним із фундаторів Української комуністичної партії (боротьбістів), що постане з течії боротьбістів пізніше, у серпні 1919 року.

У Житомирі, на вулиці Мовчанівській, 7, Шумський видавав боротьбістську газету «Молот». Тут же засідав Волинський земельний комітет, головою якого обрали Шумського. Отже, побувши у владі законодавчій, себто у Центральній Раді, і навіть взявши участь у підготовці земельного закону, мій герой опинився у владі виконавчій, яка землею розпоряджалася. До речі, і мешкав Шумський у цьому ж будинку. У Шумського тоді вже була родина: дружина Людмила, вчителька, і троє дітей: дівчинка і двоє хлопців.

Тим часом політична ситуація змінюється. У квітні 1918-го німці, запрошені Центральною Радою для порятунку від більшовиків, її розігнали. До влади приходить колишній царський генерал, а нині гетьман Павло Скоропадський. Ліві есери вирішують продовжувати боротьбу в запіллі. Тепер Шумський проти гетьманщини, яку не сприймає як монархічну і буржуазну. На Житомирщині він організує антигетьманський рух. Саме тоді в хаті у батьків у селі Турчинка його ледь не заарештували представники гетьманської державної варти і німці. Він дивом врятувався, хоча його могли попросту вбити.

Коли гетьманщину змінить Директорія, Шумський знов виявить свої «яструбині» риси. Він знов атакує. Ось як він пізніше напише про це: «Після падіння гетьмана Директорія скликала в Києві з’їзд «Трудових Рад». Будучи на нелегальному становищі, я пройшов на цей з’їзд, отримав слово під чужим прізвищем і розконспірував себе лише на трибуні, коли мене вже не можна було позбавити слова без політичного скандалу.

Довго, одначе, мені не вдалося говорити. Мене стягнули з трибуни, побили і засудили до розстрілу за викриття політики Директорії... З’їзд був розколотий і зірваний. А життя моє вціліло завдяки щасливій випадковості».

Зусилля Шумського виявились недаремними. Боротьбісти перетворилися на серйозну силу, що претендувала на політичну гегемонію в Україні. Хтось сказав, що політика — це мистецтво можливого. Схоже, боротьбісти вважали: політика — мистецтво неможливого. Наприклад, 1919-го вони хотіли (і мали для цього військові сили) захопити Київ, увійти туди першими, раніше за більшовиків, щоб підкреслити, хто насправді має бути першим в Україні. Більшовики розуміють: у них з’явився реальний конкурент.

У лютому 1920-го боротьбісти звертаються до найвищої керівної інстанції компартій усього світу — до Виконавчого комітету Комуністичного Інтернаціоналу з проханням прийняти їх у Комінтерн. Боротьбісти прагнуть бути рівними з більшовиками на міжнародному рівні. Вони разом з комуністами усього світу, вони з Москвою, але прагнуть окремого, незалежного статусу.

Захвилювався лідер більшовиків Володимир Ленін. Тоді ж, у лютому 1920-го, він пише секретну резолюцію про необхідність знищення боротьбістів як політичної течії. Проте публічно більшовики декларують: «справжнім комуністичним елементам боротьбістів ніхто не перешкоджає вступити в ряди КПУ (більшовиків)».

Перед Шумським постала дилема: або протистояти більшовикам, або йти їм на уклін. Адже миттєво боротьбісти втрачали статус окремої української партії і перетворювалися на членів обласної структури Російської компартії. Зважаючи на популярність і силу боротьбістів, Шумський зі своїми однодумцями винаходить нову стратегію: «Мы вольемся, разольемся и зальем большевиков!». Записка такого змісту, написана російською мовою Василем Блакитним, ходила серед делегатів останнього, «прощального» з’їзду боротьбістів.

Навесні 1920-го партія боротьбістів входить до КП(б)У (чи, як тоді мовилося, «об’єднується») і передає їй велику кількість керівних українських кадрів. Проте «об’єдналися» не всі: із 15-ти тисяч боротьбістів до Комуністичної партії прийняли понад чотири тисячі осіб. Уже восени 1920-го при переєстрації КП(б)У майже всі вони були виключені з її лав, а після партійної чистки у серпні 1921-го боротьбістів у КП(б)У залишилось 118 осіб. Отже, нікого боротьбісти не залили... Шумський, який разом із Блакитним був прихильником злиття з більшовиками, по суті, приніс виплекану ним партію в жертву. І тут маємо нову таємницю: навіщо він це зробив? Заради чого? На що розраховував?

Під час воєнних дій Шумський займається мобілізацією людських і господарських ресурсів. З цією метою у квітні 1920 року виїздить до Полтавської губернії, а у червні — до Одеси, очолює губернські революційні комітети, пізніше входить до складу реввійськради 12-ї армії. Вирує війна. Та в цій трагічній симфонії для Шумського лунає своя, зовсім не трагічна нота. Його дружиною стала Євдокія Гончаренко. На той час їй виповнилося 22 роки. Шумському — 30. У них народжується син Ярослав.

Тим часом Шумський очолює Київський губернський революційний комітет, входить до складу радянської делегації на Ризьких переговорах про мирний договір з Польщею у жовтні 1920-го. А невдовзі опиняється у Варшаві. Там Шумський у 1921-1923 роках очолює Повноважне представництво Української Соціалістичної Радянської Республіки.

БИТВА ЗА УКРАЇНІЗАЦІЮ

З початком 1920-х років більшовики змушені йти на певні компроміси із суспільством. Вони скасовують непопулярний «воєнний комунізм» з його примусом і експропріаціями майна. У березні 1921-го проголошено нову економічну політику (НЕП). Наступним кроком стає утворення у грудні 1922-го Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Україна отримує статус нехай і формальної, але державної одиниці. Це — окрема адміністрація, територія, державні і громадські структури. 1923 року розпочато політику «українізації». Для Шумського, який вірить, що не більшовики, а боротьбісти мають керувати Україною, це шанс.

...Політику «українізації» вигадали не українські «націоналісти» і не «націонал-комуністи», такі як Шумський і Хвильовий. Перші спроби «українізації» почалися ще в період Української Народної Республіки. Тепер більшовикам, які прийшли до влади під гаслами соціальними, довелося реаґувати і на колишні національні вимоги, що залишилися з часу УНР і Директорії. І ось народилася політика під загальною назвою «коренізація». Вона прийшла з московського центру. Рішення про неї ухвалив 12-й з’їзд РКП(б) ще навесні 1923-го. Для більшовиків це — не стратегія, а тактика. Тактика «вкорінення» комунізму на неросійських окраїнах. Ось від «коренізації» і походить «українізація».

За переписом населення 17 грудня 1926 року, в Україні мешкало понад 29 млн. осіб, із них українців — понад 23 млн., росіян — 2 млн. 700 тис., євреїв — понад 1,5 млн. осіб. Українську мову визнали рідною понад 22 млн., російську — близько 4,5 млн. В містах України українську визнали рідною майже 2 млн. осіб, у селах — понад 20 млн.

Запитання: кого власне «українізувати»? Насамперед — чиновників, партійно-державний апарат, що в основному складався з неукраїнців. Недаремно ж 1923 року на 12-му з’їзді РКП(б) Бухарін за складом назвав Компартію більшовиків України російсько-єврейською...

Першого жовтня 1924 року Шумського призначають народним комісаром освіти України. Наркомат освіти, а значить передусім нарком, відповідав щонайменше за три сфери. По-перше, це проведення «українізації» навчальних закладів — від шкіл до вишів. По-друге, забезпечення того, щоб українська мова була мовою не лише народу, а стала мовою всієї створеної більшовиками в Україні держави, всіх її структур, діловодства, мовою партійно-державного апарату. По-третє, це розвиток української культури та культур інших народів в Україні.

З Шумським — однопартійці Микола Гринько, Василь Елан-Блакитний, Михайло Яловий — «колишні», «бувші» або «націонали». Так іменують боротьбістів та вихідців з інших політичних партій більшовики, «руководящее русское меньшинство», як скаже про них Шумський. Один із заступників Шумського Петро Солодуб (другим був естонець Ян Ряппо) не був боротьбістом, але публічно заявляв, що з 1923 року українська державність не зміцнюється, а навпаки — обмежується. У системі наркомату працював і молодий економіст Михайло Волобуєв. Шумського згодом оголосять батьком так званого шумськізму, а Волобуєва зроблять фундатором так званої волобуєвщини.

Проведення «українізації» стало ключовою справою Олександра Шумського як наркома освіти. Проте не все було просто. «Українізація» породила особливий жанр — так звані українізаційні анекдоти. Ось один з них:

Сидять за розмовою двоє «українізованих».

— Ну и трудное это наречие малоросийское!

— Это не наречие, и не междометие, а предлог...

— Предлог?

— Предлог, предлог... Чтобы нас выбросить из службы.

Не хочуть чиновники і партапаратники українізуватися — фактично всі ЗА українізацію, але на практиці дуже і дуже малий ефект. І тут на допомогу прийшов діяч, який невдовзі відіграє фатальну роль у долі Олександра Шумського.

1925 році КП(б)У очолив 32-річний єврей з Київщини Лазар Каганович. «Каганович заправляє в партії» — так говорили про нього в Україні в середині 1920-х років. Енергійний, вимогливий, ефективний у здійсненні сталінської волі, Каганович пробуде в лавах більшовицької партії 80 років. Його смерть наприкінці липня 1991-го, у переддень колапсу Радянського Союзу і краху Компартії, сприймається як символ кінця старої епохи і початку кардинальних змін...

А тоді, у середині 1920-х, Каганович на початку сприяв проведенню «українізації» в тих межах, які цій політиці відводив Сталін. Проте процес починає виходити з-під партійного контролю. Культура починає бути схожою на духовну індустрію. Формується національна урбаністична культура. З’являються нормальні видавництва. Літературна продукція та періодика дістають значно ширшу, ніж будь-коли, аудиторію. Зріс рівень освіти цієї аудиторії. Вперше в літературі з’явилася велика кількість письменників та інтелектуалів, чия діяльність позначена небувалим спалахом творчої активності. Виникає ціле розмаїття стильових напрямків, численні творчі угруповання.

Микола Хвильовий, якого самі письменники визнають лідером тогочасного культурного процесу, своїми епатажними памфлетами провокує дискусію. За підтримки Шумського й інших посадовців вона виходить за рамки літератури. У середовищі українських політиків та інтелектуалів дедалі виразніше формується думка, що її яскраво сформулював Михайло Полоз: «Виросла нація до такої міри, коли їй час за економічними передумовами і за її культурним рівнем виходити на арену державного життя».

Це лякає московських вождів і сталінського емісара Кагановича, але надихає Шумського: на його тверде переконання, «українізація» мала вирішально вплинути на становлення української нації. Він з «яструбиною» сміливістю у жовтні 1925-го звертається до Сталіна, з яким був знайомий з часу громадянської війни, із проханням дати українцям можливість самим собі обирати лідерів. Про це писали раніше. Та відкрилася ще одна таємниця: виявляється, 20 квітня 1926 року Шумський ще раз був у Сталіна, нагадав про своє бачення ситуації. Результатом став сталінський лист від 26 квітня 1926 року до членів партійного «сінкліту» — політбюро ЦК КП(б)У на чолі з Кагановичем. Останній смертельно ображений і розгортає галасливу кампанію проти Шумського, обвинувачує його у формуванні «національного ухилу». Тепер у протистоянні Шумський — Каганович все залежало від того, як голосуватимуть члени політбюро ЦК КП(б)У.

...Збереглося фото 1922 року — Шумський серед більшовицьких вождів України. Тут Дмитро Мануїльський, Християн Раковський, Володимир Затонський, Михайло Фрунзе, Микола Скрипник... Фотокамера схопила лише мить життя, але як цікаво: з-поміж усіх лише Шумський дивиться не в кадр. Такими самими, «не в кадр», часто були і його оцінки. Наприклад, декого із товаришів-комуністів він називав «малоросами». Це фото зафіксувало важливу, визначальну рису Шумського: його здатність не бути таким, як усі, залишатися собою і мати власний, окремий погляд. На засіданнях політбюро ЦК КП(б)У, тобто серед найвищих державних мужів, він часто поводить себе всупереч заведеному ритуалу, виступає різко, нещадно. Статус Шумського — це статус запрошеного, але він таким себе не почуває. Він тримається як рівний з рівними. І він за це розплатився.

— А почему вы так не любите слово «малороссы»? — запитав одного разу Шумського «всеукраїнський староста» Григорій Петровський. Відповідь була такою:

— Почему я не люблю шкурнический изменнический тип малороссийства? Да потому, что он во все века был беспринципным, холуйским и предательским. Потому что сейчас он называет себя коммунистом, кричит об интернационализме, но шкура его малороссийская прежняя.

Минув час, і раптом Петровський нагадав Шумському про ту давню розмову: «Имейте в виду. Партия никогда не простит вам «малороссов». Вы за это обязательно поплатитесь».

РОЗПЛАТА

Цікава деталь. Спочатку Каганович особисто не брав участі в полеміці з Шумським. Він робив це руками інших, руками малоросів. А в полеміці цій у хід пішли знайомі нам аргументи — і про «насильницьку українізацію», і про утиски російськомовного населення... Проте невдовзі генсек переходить в атаку. 1926 року на засіданні політбюро він фактично обвинувачує наркомат освіти в українському націоналізмі, оскільки, мовляв, утискалися права національних меншостей в Україні. На початку 1927 року Каганович констатує неймовірний розвал у роботі наркомату освіти. Не чекаючи офіційного звільнення, амбітний Шумський подає заяву про відставку. У лютому 1927 року його витискають з України. Втім, не лише його, а й багатьох, для кого поняття «Україна» не було тотожне поняттю «Малоросія».

На початку 1927 року на захист Шумського публічно виступив Карло Максимович, один з керівних діячів Компартії Західної України (КПЗУ). Його позицію підтримала більшість Центрального Комітету КПЗУ. Діячі КПЗУ запротестували проти відкликання Шумського з України навіть на засіданні Комінтерну. Це був справжній бунт на кораблі, адже КПЗУ, себто українські комуністи в польській Східній Галичині, фінансувалися з московської кишені. КПЗУ згодом знищать за сталінською вказівкою. А Олександра Шумського на початку 1927 року скеровують до Москви у розпорядження ЦК ВКП(б). Невдовзі він опиниться в Ленінграді.

У липні 1927-го один із колишніх керівників Української Центральної Ради Володимир Винниченко, який із своєї еміґрантської далечі спостерігав за розправою над Шумським та його однодумцями, занотовує у своєму щоденнику: «Сепаратизм не сепаратизм, а досить цікаве і відрадне явище: ЦК КП(б)У жаліється виконкомові Комінтерну на групу членів своєї партії на чолі з Шумським, що хоче силоміць українізувати національні меншості на Україні, що не довіряє партії в національній політиці, що прагне, очевидно, дійсної самостійності і називає інших «малоросами», «ренегатами». Я цього ждав давненько вже».

Тим часом Шумський у Ленінграді. Його призначили на посаду ректора Інституту народного господарства. Згодом він буде ректором Ленінградського політехнічного інституту. Проте він не зникає з української орбіти. Він залишається центром тяжіння, до нього постійно їдуть його однодумці. Навіть критично налаштований до нього Петро Солодуб раптом констатує: «Ідеологічно ми ставали все ближче й ближче. Шумський мені якось заявив: «Років за два-три нас повернуть на Україну...».

Своє вигнання Шумський пояснював тим, що в Україні тимчасово панують проросійські сили. Проте Шумський залишався оптимістом і переконував друзів: «...За рік-два вони... самі побачать, що накоїли, будучи відірваними від української стихії (в особі селянства, інтелігенції)...». Він не втрачав надії на те, що йому нададуть можливість повернутися на відповідальну політичну роботу.

Цього не станеться. 13 травня 1933 року, того самого дня, коли Микола Хвильовий зведе рахунок з власним життям у Харкові, Шумського заарештують. Це станеться на станції Толмачово Лужанського району Ленінградської області.

Мені одному з перших довелося працювати з матеріалами справи Олександра Шумського. Проти нього висунули безглузді обвинувачення в участі в «Українській військовій організації». І з цього моменту Шумський зрозумів: йому самому доведеться бороться за власну реабілітацію. Так і станеться упродовж наступних років.

Це окрема, часом просто фантастична, і все ще з таємницями історія. Шумський не підписав жодного фальшивого протоколу. За нелюдських умов він виявляє свій «яструбиний» характер: з перших днів арешту атакує слідчих, доводячи, що всі обвинувачення проти нього — безглуздя, вигадка. Протести Шумського, наполегливі вимоги публічної реабілітації приносять неймовірний результат: він виривається із «країни мук і відчаю» — із Соловків. 10 грудня 1935 року постановою Особливої наради при НКВС СРСР його справу переглянуто. Тепер дорога стелиться до Красноярська, де на нього чекає десятирічне заслання.

Порівняно нещодавно мені першому із дослідників довелося опрацювати справу-формуляр на Шумського, заведену 1940 року. Нині я почав готувати ці матеріали до видання приблизно в такому самому форматі, який був при виданні справи-формуляру на Миколу Хвильового (ця книжка вийшла друком 2009 року у видавництві «Темпора», я писав про це у «Дні»).

Матеріали щоденного стеження за дуже хворим Шумським у Красноярську, а потім у Саратові, засвідчують: влада не довіряла йому ні в чому. Під сумнів було поставлене навіть те, чи насправді він хворий, а він упродовж шести років був прикутий до лікарняного ліжка.

Його дружина допомагала йому, але сама потрапила на заслання до Саратова у квітні 1935-го. За нею стежили, підозрюючи у зв’язках із колишніми есерами. Її знищили у 1937-му. Вбили за слова, за фразу: «Це — єдина книжка, в якій позитивно змальовуються діти інтелігенції». Йшлося про повість Валентина Катаєва «Белеет парус одинокий». Євдокію Гончаренко звинуватили в тому, що вона дискредитувала радянську літературу. Наслідком став розстріл. Їхнього сина Ярослава Шумський востаннє бачив 1933-го. 1937-го хлопець залишився сам. Вони ніколи більше не зустрілися. Ярослав Шумський загинув 1942-го під Москвою.

Шумський гнеться, але не ламається. Він пише протести, реагує на поточні події. Він нагадує про себе, він дратує владу. Його не вбили, як інших соловецьких в’язнів з України в урочищі Сандармох у Карелії. Тепер його вирішують вбити ніби навздогін...

18 жовтня 1945 року Шумський, почувши по радіо виступ першого секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова, пише Сталіну в прямому сенсі слова доленосного листа. Ось уривок з нього: «Люди малороссийского типа, о котором я имел случай говорить еще в 1926 году, всегда тянут раболепно-льстивую и вредную канитель о «старшем русском брате» и его помощи «младшему брату» — украинскому народу. На таком принципиальном фундаменте строится подчинение и угнетение одного народа другим, а не их союз и равенство.

Но Никита Хрущев в своем малороссийско-лирическом экстазе... завыл о благодарности украинского народа русскому, и за что же? Оказывается, за ясный ум, стойкий характер и твердую волю русского народа. ...Это оскорбительно и унизительно для украинского народа.

Что же тогда представляет собой народ, от имени которого это говорится, — украинский народ?..

Да за эту речь Никиту Хрущева надо немедленно прогнать с его поста. Это оскорбление чести и достоинства украинского народа, это позор... Это линия национально-политической кастрации украинского народа. Линия превращения Украины в политически аморфное тело — в Малороссию.

Против этого я поднимаю свой голос протеста».

Повоєнний культ Сталіна сягає апогею — а Шумський протестує. Він міг мовчати, але не мовчав. Коли йому дозволили виїхати до Саратова, Шумський на знак протеста намагався двічі (а не один раз, як вважалося раніше!) покінчити життя самогубством — 16 і 18 липня 1946 року. Спецслужба розцінила це як виклик і політичний протест.

А тепер — ще одна таємниця, про ще не йшлося. 23 серпня 1946 року глава держбезпеки СРСР Віктор Абакумов у записці на ім’я Сталіна попросив згоди на ліквідацію Шумського (на цій ліквідації найбільше наполягали Георгій Маленков і Лазар Каганович). На записці, що зберігається донині лише у Москві, примітка: «Доложено т. Сталину лично. Наше предложение утверждено».

Павло Судоплатов розробив план ліквідації Шумського (називалось це «план операции «Хорек»), який Абакумов затвердив 6 вересня 1946 року. Тим часом Шумському нарешті милостиво дозволили повернутися в Україну, про що він мріяв упродовж усіх років неволі. Це була остання його подорож. Судоплатов і члени спецгрупи увійшли вночі до купе, в якому їхав Шумський. Йому затиснули рота, а відомий лікар-вбивця з МґБ Г. Майрановський зробив смертельний укол...

Павло Судоплатов у своїх спогадах також напише, що до Саратова виїздили заступник міністра держбезпеки Сергій Огольцов і — Лазар Каганович. Останній приїздив задля чого? Щоб через 20 років нарешті поставити крапку у боротьбі із так званим шумськізмом? Чи просто переконатися, що його давнього опонента таки знищено?

...У Житомирі, Києві, як і в інших містах сучасної України, немає пам’ятних дошок, немає вулиць імені Олександра Шумського. Пам’ятна дошка на будинку Житомирського залізничного вокзалу, у відкритті якої 1996 року мені довелося брати участь, просто зникла. Можливо, це все через те, що ні попередня, ні сучасна влада не вирішили, в яку історичну пам’ять вписувати Шумського. Засуджувати як більшовика? Чи виправдовувати як націонал-комуніста, мовляв, тому й примарною, наївною була його спроба сполучити українськість із інтернаціоналізмом та ідеями соціальної справедливості?

А чи потребують взагалі прокурорів і адвокатів ті, хто в історії вже були без суду обвинувачені?

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук
ДЕНЬ