* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

Левко Різник: "Письменник - не "сповідь душі", а "крик душі"

14:36 03.12.2013

Левко Різник:

Передруковуємо зі СЛОВА ПРОСВІТИ розмову з видатним українським письменником зі львова, претендентом на здобуття Національної премії імени Тараса ШЕВЧЕНКА Левком РІЗНИКОМ.

 

Сучасний український письменник Левко Різник родом із Бережанщини, що в мальовничому Опіллі Тернопільської області, із села Нараїв. Батько - Йосиф Дмитрович - із великої нараївської родини Різників-Гриників, мати з родини Павлюків-Ладанівських, що мешкала в містечку Поморяни Золочівського району Львівщини. Майбутній літератор після закінчення Нараївської СШ успішно набув кваліфікацію агронома-інженера у Львівському сільськогосподарському інституті, після чого наполегливо працював у двох напрямах - і як інженер-ґрунтознавець, і як прозаїк. Ставши 1978 року членом Спілки письменників, невдовзі перейшов на роботу у Львівську організацію СПУ, яку протягом 1993-2005 років й очолював.

У доробку Левка Різника чимало (понад 20) прозових книг, за які його нагороджено літературними преміями ім. Андрія Головка, ім. Олеся Гончара, ім. Богдана Лепкого ("Львівська слава"), ім. Ірини Вільде, ім. братів Лепких і журналу "Літературний Тернопіль".

Нині продовжує творчо працювати. Як саме? Про це й розмовляємо з Левком Різником.

 

"Я відчув себе в літературі відтоді, як навчився читати..."

- Кілька років тому Ви відзначали два ювілеї - свої 70, а також - 45-річчя літературної праці. Як вважаєте, який ювілей вагоміший для письменника - пізнавально-життєвий чи фаховий?

- Для мене обидва ювілеї вагомі, бо 45-річчя літературної праці випливає з прожитих 70 років.

- Чи є нині українська література виразником ідей національної еліти?

- У поважній своїй частині є і завжди буде. Звідки візьметься національна еліта, якщо в нації не буде вироблена ідейно-духовна основа художнім, художньо-публіцистичним, публіцистично-критичним словом. А що тепер є чимало еротично-вульгарного писання (інколи - лише для забави), то - що ж?!. Викиди демократії, неусвідомленої свободи слова!

- Чи цікавитеся книжками, де автори досліджують психологію творчості?

- Цікавився в юності, коли починав писати, - і Золя, і Мопассан, і Чарльз Сноу, і Лев Толстой, і Шевченкові повісті зі щоденником, і що потрапляло до рук... Тепер немає часу, і, зрештою, є дещо й зі своїх спостережень, якими охоче поділився б із "неофітами"...

- Ви 12 років головували у ЛОСПУ. Що доброго було в ті роки? А про що не хотілося б згадувати?

- "Відсидів" я у Спілці 25 років, тому ті дванадцять головування зливаються у пам'яті в єдину вервечку... Але згадувати ці роки не хочу, бо на перший план виходять моменти не вельми похвальні. Не згадуватиму диктату обкому партії над Спілкою, розвалу книгорозповсюдження, книгодрукування... Приємні спогади про письменників Києва й із областей, з якими пощастило познайомитися, потоваришувати.

- Чи часто змушуєте себе сісти за стіл? І взагалі - є якась система?

- Я себе не змушую сідати за стіл. Це стіл змушує мене наблизитися до нього, коли там назбирається "критична маса" різних записів щодо того чи того задуму. Я не можу працювати системно... Одначе коли "тягнеш" роман, то мимоволі виробляється "система" щоденного чи майже щоденного "сідання", аби не переривати плину "романного" думання. Бо як пере-рвався на кілька днів, то хоч усе спочатку починай... Бо тривалі перерви позначаються на цілості тканини роману, - він ніби зі шматків чи полатаний...

- Сюжет Вашого роману "Повінь" ("Каменяр", 1982) визначило те, що Ви - інженер-ґрунтознавець за фахом?

- Не те, а певні критичні висновки зі спостережень над ієрархічною драбиною радянського способу життя. Фаховість лише дала матеріал. Мав під руками... не треба було кудись іти, щось вивчати...

- Мирон Голуб із Вашого роману "Маргінал" вважає, що "поет ... є провідником в обидвох напрямах ... від Бога до нас, а від нас - до Бога. Такий дар не можна закопувати". Ви знаєте багатьох поетів. Чи дотримуються вони цієї настанови у житті?

- Правдиві поети, що творять за по-кликанням, а не для забави, такими завжди були, є і будуть. Мимоволі. "Біблія" і всі найстаріші світові твори написані в поетичній формі. Поет отримує натхнення від Бога, а "озвучивши" Боже передання, немовби звітує перед Богом: чи правильно й уповні виконав "доручення", щоб було Богові вгодне поширення цього "слова-передання" у світ. Тому дар, завдяки якому поет "приймає" "Боже передання", фіксує його в естетично прекрасних формах, він - рідкісний, і "закопувати" його не можна. Мій Голуб як високоосвічена людина відчув у синові той інструментарій повною силою й хотів, попри те, що в бізнесі син процвітав, офірувати його таки на Боже діло. Знаю таких поетів... Кожен якоюсь мірою відповідає покликанню... Якоюсь мірою!

- Ви вели коли-небудь щоденник?

- Намагався, але для цього треба бути "системним" педантом. Я волів замість сторінки щоденника написати абзац якоїсь новели чи повісті.

- Чи можна людину (передусім - молоду) навчити писати? До речі, є повідомлення в одному з останніх чисел "Літературної України", що в КНУ імені Т. Шевченка створюється Літературний інститут. 11 вересня, за повідомленням Михайла Наєнка, вже відбулося перше розширене засідання робочої групи зі створення Інституту. Як вважаєте, можна очікувати приплив молодих поетів, прозаїків, драматургів, критиків?

- Був колись Літературний інститут ім. М. Горького в Москві. Але там вчили вже "готових" письменників. В університетах Америки є курси чи відділення, де вчать віршувати. Навчити писати неможливо, але навчити молодого письменника не "винаходити велосипед" треба, - якщо є в цьому необхідність... і він сам у гурті колег не дасть собі ради... і не має "Словника літературо-знавчих термінів". А як буде з влаштуванням на роботу випускників такого інституту? Іван Драч закінчив сценарні курси, але поетом так і залишився... "невченим".

- Під чиїм впливом Ви взялися за літературну працю?

- Я відчув себе в літературі відтоді, як навчився читати, відколи прочитав "На уходах" Андрія Чайковського, "Катерину" Тараса Шевченка, "Робінзона Крузо" Дефо, - і вже від читання художньої літератури ніхто не міг мене віднадити. Читав, що до рук потрапляло! Був спочатку не-втомним читачем. У 9 класі взявся за перо. Написав вірш і надіслав у "районку". Звідти прийшла невтішна відповідь, але - на школу... Поки лист потрапив до мене, його перечитала вся школа, всі дивувалися: "Левко - пише!". Бо до мене в школі ні-хто не отримував листів із преси, де було зазначено: "Дякуємо за вірша, але, на жаль, редакція не схвалила до друку. Присилайте ще". Ось я й збагнув, що мушу "писати"... Щоправда, поновив працю аж на останньому курсі інституту...

"Не треба лізти на колінах

до Західної Європи"

- Українське письменство, українська культура вже стали складовою частиною загальноєвропейського літературного простору?

- Не "вже стали", а завжди були. Тільки імперські літератури й культури затінювали українську як бездержавну. А європейські імперії закривали на неї очі як на джерело сепаратизму, що був ненависний і небезпечний і в себе вдома. Адже Іспанія не пропагує літератури басків, Франція - Провансу, Німеччина - лужицьких сербів тощо. Поляки, самі розділені між імперіями за Австрії, вдавали, що в Галичині нема українських книжок, газет... переповнені імперським синдромом "Старої Польщі". Тому не треба лізти на колінах до Західної Європи, де імперський синдром ще не вивітрився, а належить писати для українців, черпаючи з усього багатства української мови. А хто вже дуже хоче слави "європейського", то нехай пише такою ж мовою, як пишуть європейські "імперські" писаки, що їх легко перекладати англійською... для широкого ринку. "Ринкова література"! Зрештою, нам би дати українському читачеві такі твори й стільки творів, щоб він не озирався за "ринковою літературою". Ось і українська культура, хоче того чи не хоче хто з імперців, буде складовою і європейської, і світової без плазування.

- Хто Вам близький із письменників за манерою письма?

- Для мене кожна книга, майстерно написана, стає "близькою за манерою", - хотілося б так само написати... Але тримаюся лише власного письма.

- Вживання ненормативної лексики в творах. Сергій Жадан на повному серйозі запитує: "Як можна описувати певні соціальні чи субкультурні середовища, ігноруючи особливості їхньої лексики?" Ваші коментарі щодо цього?

- Ненормативна лексика - в надуживанні - дурна мода. Можуть бути лише окремі випадки для колориту, але іронічно, щоб читач не сприйняв як "нормативну". Проте й у змалюванні "певних соціальних чи субкультурних середовищ" можна належним чином її обійти. Стефаник описував буйства селян, які орчиками забивали один одного й, безумовно, вживали ту "лексику" вповні. Але образи тих селян під його пером абсолютно не втратили ні правдивості, ні соціальності, ні пластики змалювання.

- Коли Ви дійшли до Франкового "Нам пора для України жить"?

- У тій духовній атмосфері, що панувала в моїй родині, збагнув доволі рано. Тато воював в Українській Галицькій Армії, багато про це розповідав. І коли учитель подарував "З вершин і низин", то легенько вирізав той листок... і сховав із "Батурином" і подібними книжками в куферок між мамині святочні убори, - в надії, що під час обшуку не заглядатимуть між жіночі спідниці... Зрештою, інакшої ідеології в Нараєві серед українців і не могло бути.

- Як переконати нинішніх владних мужів, що найприродніша форма організації незалежного суспільного організму - національна держава, про це переконливо говорив ще на початку минулого століття Іван Франко?

- Мене Франко переконав. Намагаюся переконати своїх читачів. Говорю про це учням... Інакшого способу не знаю. Ще б мати уряд і Верховну Раду, які були б у цьому переконані...

- Літературна премія для письменника - зайвий поштовх для інтенсифікації письменницької праці чи подяка за вже зроблене?

- Звичайно, премія - за якусь заслугу. У Німеччині, зі слів одного німецького письменника, гостя нашої Спілки, - це можливість видати нову книгу. Він казав, що написав п'ять романів і видав завдяки тому, що коштом премії за перший роман видав другий, і так третій... п'ятий. Варто б перейняти досвід. Я за преміальні видав три книжки.

- Як ставитеся до літературної критики?

- Критика необхідна, - але не глорифікаційна. Без критики літературний процес, що авто без коліс.

- "Що б то були за українці, якби не гризлись, як стеклі пси?" - читаємо в романі "Фактор Данила Вернади". Чи битва НІКЧЕМ триває і нині, щоб "захопити" до своїх рук владу 28 жовтня?

- Українці "гризуться", бо жили століттями в неволі. Коли стоїть пан із канчуком, то раби спрямовують злу енергетику один на одного. А братання українців буває лише в двох випадках: коли вони в тюрмі, або коли протест проти рабства перемагає страх, і вони повстають - як за Богдана Хмельницького чи за часів УПА. У вільній державі вільний народ не "жереться, як стеклі пси".

- Коли в Україні інформаційний простір належатиме українській нації?

- Коли українська нація захоче мати свій інформаційний простір і матиме відповідні кошти, щоб усунути конкурентів - Москву й США.

- Доки в нас будуть справджуватися слова відомої пісні

"Раз ідемо просто на Вкраїну,

Раз ідемо на Вкраїну,

раз до-заду-у-у"?

Тобто в ЄС чи в Митний Союз чи й, взагалі, - у "Русскій мір" - куди нас тягнуть і зовнішні чинники, і різні "Ка-Ка"?

- Мій роман про Січових Стрільців "Усусуси на Лисоні" завершується створенням цієї пісні після невдалого бою з москалями. Проте в січовиків не було настрою безнадії, - бо пісня наповнена іронією над собою, гумором. Сподіватимемося, що всі ці намагання прилатати Україну до Росії - то останні імперські "подріґанія" перед кінцевим розпадом. Я оптиміст. Колесо історії неухильно котиться в єдиному напрямі - хоч і з певними викрутасами. Римську імперію, коли вона "закінчувалася", не врятувала й модифікація її у формі "Священної Римської імперії". Було б дивно, якби не озивалися всілякі "Ка-Ка"... Тому треба їх нещадно поборювати, виводити на чисту воду, зривати маски, висміювати. Адже тепер є можливості!

- Іван Франко для Вас - пророк. А Тарас Шевченко?

- Тарас Шевченко як вроджений геній - теж пророк, і не біблійний, - він передбачив відродження України могутньої сили емоційності ностальгією за козацькою Україною. Ностальгія такої дивовижної емоційної сили могла вибухнути лише в людині з пророчим даром.

- Чи верлібр може зігріти двох - Її і Його, як це сталося у Вашому оповіданні "Свято Семена Дорофійовича"?

- Верлібр - поетична форма особливої інтимності, тому рідко хто з поетів уміло ним користується. З римованим віршем безпечніше... А те оповідання "зігріває" мене досі.

"Збагнути чоловікові жіночу

душу - марна справа"

- "Чим більше багачів у центрі, тим більше бідноти довкола", - писав Іван Франко у статті "Поза межами можливого". Вас ця тема ще цікавить як письменника?

- Багатство з неба не падає: хтось стриже "купони", а когось стрижуть... І. Франко був чудово обізнаний у галузі економіки, політекономії. Він у багатьох статтях, які друкував і у віденському "Zeit'i", громив центр і за нещадне здирання податків (оповідання "Історія кожуха") із галичан, і за мізерне державне фінансування під час повеней, голодних передновків, "індемнізації" тощо. Це ж "закон підлості" окупанта, - з окупованих здирати, а в центрі накопичувати. За радянської влади в Україні працювали величезні тваринницькі комплекси, але на наших переважала "піщєвая кость", ковбаси йшли в Москву, Ленінград - куди з'їжджалися покупці з околиць. Тема, зрештою, вічна... як соціальна... ще з чудового роману Золя "Гроші".

- Що для Вас - жіноча душа? Спроба вчинити так, як це зробила Жанна у Ваших "Жінках" щодо Аркадія, - це відповідно до найтонших чи "найгрубших" порухів жіночої душі?

- Чим більше я торкався жіночих образів, тим глибше переконувався, що збагнути жіночу душу - справа марна. Нею можна лише захоплюватися як невідомим світом, де багато чогось дивовижного, але збагнути його неможливо. Проте робити спроби збагнути необхідно, - це так захопливо й цікаво!

- Нині в різних шоу часто порушується питання про передачу владних функцій на місця. Скільки можна про це говорити? "Автономія громади, - писав Іван Франко ще 1903 року в статті "Що таке поступ", - то головна основа ліпшого ладу і щасливішого життя людей". Невже не читали Франка ті, кому б це належало - бодай за функціональними чинниками?

- Іван Франко, як історик, був у курсі найновіших досліджень Антоновича про походження козацтва. Він особливо високо ставив громаду в українській історії, в українському житті, - це яскраво видно з його повісті "Захар Беркут", де всі симпатії на боці громади, очолюваної Захаром, а негатив - щодо князівсько-боярської влади. Через те мав суперечки з редактором "Світу"... Адже завдяки громадам виникло козацтво (Антонович), збереглася Україна; коли занепалі князі-бояри пішли під Литву, під польських королів, і залишили націю без державницької еліти, вона змушена була народжувати нову еліту. Через те тепер дуже важливо за олігархічної влади мати міцні, здорові, національно свідомі громади на місцях. Не поспішаймо з американською "фермеризацією", до якої дуже підштовхують розмаїті зайди, які хочуть бачити Україну як європейське державне утворення з російською мовою.

- Ким себе більше відчуваєте - романтиком чи реалістом?

- Якби не був романтиком, то давно кинув би перо в "редакторський кошик". Романтик - на реалістичній основі!

- Чи можна в Україні чогось досягти за допомогою Слова?

- Україна збереглася завдяки Слову, тому сьогодні, коли воно якоюсь мірою "розкріпачене", треба налягати на нього якнайінтенсивніше, де тільки можливо - і "раціонально", і жертовно, - в кого як налаштована душа. Незважаючи на іронічне шипіння прикуплених імперіями блазнів.

- Чи є спосіб, яким можна підтримати належним чином українське книговидання?

- Я не фахівець у цій царині. Лише читацький інтерес пожвавить книговидання. Отже, треба той інтерес максимально підживлювати новими потрібними творами.

- Ваші твори - сповідь душі, як зізнається Мирослав Дочинець у "Вічнику", чи більше прагнення звернути увагу читача на життєві реалії сьогодення, на те, щоб нація намагалась адаптуватися до сучасних історичних викликів?

- Мирослав Дочинець прекрасно володіє словом як прозаїк, але нехай би стримався з голими повчаннями, - вони псують чудову романну тканину "Вічника". Яка "сповідь душі"?! Навіщо ці велемовності?! Письменник - не такий великий грішник, щоб велелюдно сповідатися. Навпаки. Літератор ще багато чого непрезентабельного приховує в своїх творах. А воліє викликати до "сповіді" читача й запричастити його ядерним словом, - щоб читач ним пройнявся та відчув певне душевне й духовне очищення, принаймні замислився над багато дечим життєво важливим, про що до читання не думав. Отже, у багатьох випадках не "сповідь душі", а "крик душі".

- Чи може в нинішньому вкрай скомерціалізованому суспільстві література бути ідеологічною?

- Комерційно налаштовані письменники траплялися завжди. Але були й жертовники, що творили "ідеологічну" літературу. Це можливо й тепер. Усе залежить від творчої особистості, від стану душі автора, виховання, природи таланту.

- Як нам, українцям, виправити той "нещирий, бо ділами не попертий патріотизм", який "мусить уступити місце поважному, мовчазному" (Іван Франко)?

- "Нещирий" і "мовчазний" патріотизм існував завжди й існуватиме поруч, поки є люди різних життєвих домагань. Один хоче "вискочити" язиком, інший прагне домогтися визнання невсипущою працею. Крикунові "писка не затулити" в демократичному суспільстві. Чесна журналістика повинна зіркіше примічати "мовчазних", а з язикатих "дерти лаха", - це й сприятиме вирівнюванню ситуації.

- Чи в цьому столітті відбудеться діалог церков в Україні - із тим, щоб він закінчився створенням єдиної Помісної української церкви?

- Поки ієрархам церковним невигідно матеріально й глорифікаційно з'єднання, доти не буде надії на єдину Помісну Українську Церкву. Можливе лише ідеологічно-національне зближення, - скажімо, Греко-Католицької та Право-славної Київського патріархату як національних церков. Максимальне зближення буде фігурувати як єдина Помісна церква - в ідеї! Може, цього на якийсь час - для поборення московського наступу - стане досить...

- Ви - автор понад 20 книжок - збірок повістей та оповідань, повістей, романів, романів-есе. Котра з них - Ваша найдорожча дитина?

- Від усього, що я написав, не відмовляюся. Усе писалося щиро. Щоби бути щирим за радянських часів, я строго до-тримувався тем морально-психологічних, де вдавалося обходити радянську ідеологію, не бити їй "паровозних" поклонів. Зараз нема проблем із відверто національною тематикою. Лише б тягнувся до цього читач... У кожній із речей відчуваю певне "недотягування". Тому й брався щоразу за нові задуми, сподіваючись зловити жар-птицю удачі за хвіст.

Спілкувався

Богдан ЗАЛІЗНЯК

Голос просвіти