* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

Володимир Шкварчук

19:10 16.08.2007

Коли хліб плаче

Якось мати їсти дочкам давала. Їх у неї двійко було – Люся і Туся. Їдять дівчатка, мати дивиться – що за дивина? Візьме Люся шматок хліба – хліб сміється, візьме Туся шматок хліба – хліб плаче.

– Може, ви на таких місцях сидите? – каже мати. – Ану пересядьте.

Помінялися дівчатка місцями. Почали їсти: бере Люся шматок хліба – хліб сміється, бере Туся шматок хліба – хліб плаче. Знову те саме.

Поїли дочки, з-за столу встали.

– Що будемо робити? – потягуючись, запитала Туся.

– Як що? – здивувалася Люся. – За собою приберем, тарілки помиєм.

– Е, -- скривилася Туся, -- хай мама...

Люся зі столу змела, посуд помила, а Туся тим часом нудилася, у вікно на горобців дивилась.

– Яка чистота! – сплеснула в долоні мати, побачила Люсину роботу. – Молодчини ви мої! Може, ще й підлогу помиєте?

– Помиємо! – радісно погодилась розпашіла від роботи Люся.

– Не хочеться, -- буркнула похмуро Туся. І стала думати, чому в кішки хвіст довгий. Люди, що не хочуться працювати, завжди щось таке думають.

Продовження...

Їжачкова мандрівка

На краю лісу, поруч із розщепленим Блискавкою дубом — розлогий терновий кущ, притрушений знизу сухим листям. З-під листя висовується гостренький носик і насторожено нюхає повітря. З поля дме сухий вітер, пахне м’ятою та полином. Листя заворушилось, підянлось купкою, і на світ з’явився Їжачок.

Старі Їжак і Їжачиха похоркують у чагарнику біля мурашиної купи, поживу шукають. У траві сюрчить коник, але, почувши шелест, умовкає. У всіх вуха на голові, а в коника на нозі — ногою стрибунець слухає. Ну слухай, слухай, треба ти мені!.. Під старою всохлою бадилиною сидить у засідці Павук-хрестовик. Мимо бадилини звивається ген у поле і далі до села біла піщана стежка.

Їжачок вдоволено чмихнув, зачепив із поспіху павутину і потюпав по стежці. На полі припікало дужче. Не зважаючи на спеку, заповзятливо гули на квітах бджоли. Їжачок послухав, про що гудуть.

— Ага, а моя квітка солодша, — хвалилась одна.

— А я кажу — моя, — гула друга. — На ній меду он скільки!..

— А моя довта квітка рожевим пахне. Твоя виня, синім і пахне.

— Аби мед, — озвалася друга. — А пахне хай як хоче.

Їжачок подався далі. У видолинку грали музики. Джміль і Цвіркун концерт давали. Джміль басовито крилами гув, а Цвіркун свої крила тер одне об одне, і вони цвірчали.

— Ти швидше рухайся і теж зацвірчиш, — казав Цвіркун Джмелеві. — Не лінуйся..

— Мені й так добре, — не погоджувався Джміль. — Чого хапатись!

— Гарніше буде, — цвірчав Цвіркун. — А то тільки гу-у та гу-у!..

— А ти тільки цві-і-ір та цві-і-ір!.. Спробуй загуди!

Музика втихла. Не помилились. Їжачок пірнув у жито. Стежки були вузенькі, плутані і він уже не знав, куди бігти, де його домівка. Никав, никав по доріжках, поки не вибіг на якийсь моріжок і не вперся в паркан. Пахло не по-лісовському. Мабуть, село. Десь клакали дзьобами лелеки, оддалік греблися в порохах зморені духотою кури. Ко-кок-ок. Ко-ко-ко. Ніби спати хочуть. Їжачок відчув, що за ним наче хтось стежить. Став на задні лапки, придивився — за парканом Цуцик. Білий, лоповухий, з чорними плямами на боках.

— Ти хто? — запитав.

— Їжак. Я в терновому кущі живу, в лісі...

— А-а-а, знаю: якщо з голками, то або колючка, або їжак. Мені на тебе гавкати б годилося, та чомусь не хочеться.

— Я дорогу додому шукаю. Заблукав, — похнюпився Їжачок.

Цуцик замислився.

— Давай у сусіда спитаємо. Він багато мандрував — усе навколо знає.

Хазяїн у сусідньому дворі був Бровко — великий, кудлатий, головатий. Якраз вилежувався у затінку, бив об землю хвостом.

— Це він думає хвостом, — шанобливо пояснив Цуцик. — Дуже мудрий пес. “Ось, каже, на городі капуста. У кожної капусти своя голова”. Оживає лише тоді, коли йому їсти виносять.

— Так і думає весь час? — запитав Їжачок.

— Майже. Натомиться лежати чи затерпне йому щось, стане на ноги, курку сполошить, сороку з місця зжене і знову думає. Іди питайся.

Їжачок виступив наперед.

— Та він хропе, — сказав Цуцикові.

Головатий бровко сонно подивився на нього одним оком.

— Не кожний спить, хто хропе, — пробувчав ліниво. — Тобі чого, колючий? Щось цікаве на мені вздрів?

— Чи не могли б ви мені дорогу до тернового куща показати? Будь ласка. Я заблукав.

— Можу, — гавкнув Бровко. — Але не покажу.

— Чому? — жалібно запитав Їжачок.

— Я сьогодні на лінивий бік встав.

— А який бік у вас лінивий?

— Обидва. Тобі полегшало? Причепився — чому та який?..

Робити було нічого, хоч тут у селі ночуй. Сьогодні Бровко на один лінивий бік устав, завтра на другий — дорогу так і не покаже.

— А може, ви пересилитесь... — почав було Їжачок.

— Справді, чого сидіти, як морква в грядці, — поміг Цуцик. Бо добрий був. — Дивись, зараз клацне зубами. Це він уміє, коли хоче когось настрахати.

Їжачок наполохано позадкував:

— Дурний якийсь. І злющий: мабуть, у вовчій школі вчився.

— Зате великий, — заздрісно мовив Цуцик. — І дужий.

— Тому й розумний, — додав Бровко. — Це разом ходить.

— Якщо великий і дужий, то неодмінно й розумний? — недовірливо запитав Їжачок.

— Ти, Їжаче, не дражнись, — сказав Бровко. — Я гавкаю та не кусаюсь, але й буває й по-іншому. У мене вже зуб на тебе горить. Одне: встати ліньки. Може ти, Цуцику, колючого налякаєш? Я колись дам тобі кістку обгризти.

— Смачну?

— Смачнющу. Кістки бувають смачні і бувають смачнющі. Жени колючого,бо він не нашої шерсті звір!

— Цуцик мене не залякає, — сказав Їжачок. — Я згорнусь у клубок, наїжачусь голками, і він сам злякається. Або наколеться.

— А як у вас, Бровку, зуб горить? — Цуцик вівся побіля Бровка і поліз йому лапкою в пащу. — Нічого там у вас не горить.

— З тобою, Цуцику, як без тебе, — Бровко відвернувся. — Ішли б ви собі гуляти, поки я добрий. Не вистачало, щоб мені зуб горів! Зуб добре, коли здоровий. А ти, колючий, краще з нами не водився, бо гавкати навчишся. Їжачкам це не личить.

— А може, пройдетеся зi мною? — ще раз попрохав Їжачок. — Невже ви досi не виспались?

— Виспався, та не вилежався. Менi їсти задарма дають, а хто звик чужим жити, той не здужає й ходити. Це тобi весь час нишпорити треба.

Їжачок подивився, що сонце вже ховається за лiс, на землю налягає вечоровий смуток, i сумно запитав:

— I нiчого у вас не болить вiд лежання?

— Б-болить, ще й як, ось тiльки не доберу, в якому мiсцi. Ох-ох, то спиш, то лежиш, а вiдпочивати нiколи. — Бровко, нарештi, розплющив одне око, подумав i сказав: — Я б оце вже вечеряв. Що-небудь, але з м’ясом. Поїсти я майстер! Навiть спросоння можу. Хай хоч що дають, а я поки не вилижу, доти й не наївся.

Їжачок мовчав. Бровковi, мабуть, зробилося шкода його. Вiн невдоволено поворушився.

— Ох-ох, i чого воно — як лежиш, то легко, а як встанеш, то я з тобою уже в лiсi був би. Взявся на мою голову! Гаразд, проведу тебе до тернового куща. Все одно не спочинеш — оно вже й комар пiд носом дзижчить, вжалити хоче. Чого вони пiд вечiр такi настирнi? А ти, Цуцику, сторожуй. Хоча — хто сюди йтиме. Усi знають, що я тут на службi. — Бровко затрясся. Смiявся вiн усiм тiлом, найбiльше животом i вухами: — Га-га-га-гав! Га-га-га-гав!..

I пiшли вони з двору, повтикавши в землю носи. Перейшли морiжок, вийшли на поле. Над житами стояло рожеве надвечiр'я. Розчiсував стебла легенький вiтерець, на посмутнiлому ланi нiби хвиля грала. Тiнi подовшали. I щось таке лагiдне розлилося в повiтрi, що Бровко геть подобрiшав.

— Чого ти, колючий, вiдстаєш та вiдстаєш? — питав вiн. — Хочеш знову загубитися?

— Ви ж зi мною не в лад iдете? — Їжачок аж захекався.

— Хоч не в лад, зате ступаю он як широко. Тобi так не зумiти — спiшиш, а все наче на мiсцi. Тiльки сопеш.

Їжачок на ту мову сердито чмихнув.

— Добре, добре, — сказав Бровко. — Йтиму по твоєму. А ти в своєму кущi вовка не боїшся?

— У нас такого нема, бо близько до людей.

— I до мене, — додав Бровко. — Ох i горить у мене часом зуб зчепитися з сiрим! Невже й справдi жодного нема?

— Нема. Заєць iнодi прибiжить з поля, Вужака прошелестить по сухому листю — i тiльки.

— Боїшся, мабуть, Вужа?

— Нi, то вiн мене боїться. Я б його раз-раз! — i нема Вужаки. Я з ними недобрий, така моя натура.

— Правда? — не повiрив Бровко. — Такий малий, а Вужа раз-раз?! Кхе-кхе… Я тебе, колючий, заповажав. Смiшний ти.

— А чому ви, Бровко, весь час хвостом махаєте?

— Бо хвiст мною не може махати. Ось подивись, — Бровко пригнув вуха i дав по травi кружка — сам навколо себе. У Їжачка аж в очах замигтiло. — Бачив, як пес не крутись, а хвiст позаду. Дуже цiкавий хвiст. Тебе вдома лупцювати не будуть?

— Нi-нi, — невпевнено вiдказав Їжачок.

— Хорошi, значить, у тебе батьки, де тiльки роздобув таких. Але в куток неслуха поставлять? Ти хоч сказав, що гуляти йдеш?

— З-забув… I чого вам заманулося говорити про сумне? Нiби не можна якось зi своїми словами рахуватися?..

— Гм… Не журися, колючий. Я тебе засмутив, я тебе й розвеселю.

Їжачок помiтив, що попереду на стежинцi вистрибує сiро бурувата пташка — велика, як горобець, може, трохи бiльша. Бровко гавкнув i метнувся за нею. Пташка змахнула крильцями i злетiла, майнувши жовтим черевцем.

— Зiнь-зiнь-цi-i!.. — заспiвала глуздувато i дзвiнко. — Зiнь-зiнь-цi-i!..

Бровко зупинився.

— Догнав не догнав, а погнатися можна, — пояснив вiн. — На собачiй службi цiнується вiдвага, а не розум. Просянку я здавна не люблю. У неї десять пiсень, i всi про просо. Хто б таке витримав! Про кiсточку чи м'ясо — жодної. Ще й виспiвує на весь рот. Яка пташка, така й пiсня. Я за нею вже ганявся — як згадаю, сам би собi за це їсти не дав. Вивернулася з-пiд носа, я стрибнув — ти знаєш, як я стрибаю! — i в калюжу бух!!. Якби знав, що впаду, то сiв би абищо, та хiба наперед вгадаєш!.. А в калюжi як на те — каменюка! Воно ж вiдомо: хоч каменюкою об пса, хоч псом об каменюку, все псовi лихо. Потiм ще й дощ ливнув, але хто змок, той уже дощу не боїться. — Бровко звiсив вуха, спохмурнiв, як лопух на дощ, i пiшов тихiше.

Смеркало. Небо взялося синюватою iмлою, барви померкли. На стежину сiрою сутiнню лягла вечорова тиша. У видолинку розмотувалося блiде пасмо туманцю. Їжачок дрiботiв поруч Бровка м'якенькими швидкими кроками. Звiдкiлясь повiяло сирiстю, пес здригнувся.

— Я про зиму згадав, — сказав вiн. — Якби не зима, то лiто довше було б.

— Я про зиму не знаю, — вiдказав Їжачок. — Ми, їжачки, взимку спимо.

— Мудро робите. Буває так зимно, що якби не вмiв дрижати, то змерз би. Одне добре: хоч мороз допiкає, зате комарiв нема.

Наблизилися до лiсу. У чагарнику було тихо i темно, лише свiтилася проти мiсяця пiщана стежка.

— Треба поспiшати, — занепокоївся Їжачок. — Зорi блiдi, он як погано свiтять.

— Аби мiсяць свiтив, а зорi як хочуть, — розсудив Бровко. — Для них ще не досить темно. Зорi яснi, щоб ти знав, лише тодi, коли нiч чорна. А без ночi не можна. Не було б ночi, ми не знали б за день.

Бiля розчахнутого блискавкою дуба прошелестiв крилами кажан. Удень вiн спав, звiсившись iз гiлки вниз головою, а вночi починав жити. Повiтря було напоєне нiчними випарами, знайомими запахами минулорiчного листя, м'яти та полину.

— Звiдси я сам добiжу, — сказав Їжачок. — Бо налякаєте моїх. Спасибi, що довели.

— Гаразд, колючий, тюпай. Кожен iз нас свою нору любить. I не цурайся, приходь. Не зважай, що я Бровко, будь зi мною, як з рiвним. Я до тебе звик. Ти до мене лагiдно, то й я до тебе з миром. Ну, бувай!.. Мабуть, їсти менi давно винесли, i Цуцик їсть. Малий, ще не знає, що чуже спочатку солодке, а потiм гiрке. Ох i прочуханки йому дам — як подумаю, самому лячно!

— То ви, значить, прямо додому?

— Мабуть. Хочеться, правда, в один двiр забiгти, але там стара баба курчат тримає. Через курчат не можна Бровковi у двiр навернутись.

Бровко вiдстав i потрухикав назад, де далеко на горбах блимало жовтими вiкнами село. “Тiльки дарма страху набрався, — думав собi Їжачок, чимчикуючи додому. — Все он як гарно кiнчилось!”

Пiд сухою бадилиною сидiв у засiдцi Павук-хрестовик. Тримав лапкою сигнальну нитку, що вела до сiтки-павутини. Вранцi, вирушаючи мандрувати, Їжачок ту сiтку порвав, тепер вона вже була цiла. Звiдкiлясь iз темряви вилетiв Свiтлячок i вдарився об сiтку. Павутина здригнулася, сигнальна нитка в лапцi хрестовика сiпнулась, i Павук довгими кроками помчав до здобичi.

Їжачок зачепив голками тонку сiру павутину i сiтка розповзлася. Свiтлячок виборсався з тенет i осяяв собою кущ.

— Морока менi з таким сусiдом! — бурчав хрестовик. — Тiльки роботи завдає! Важко було обiйти, чи що?

— Сердишся, ненаситний, що Свiтлячка не дав тобi сцапати?

Пiд терновим кущем стояли у мiсячному свiтлi на заднiх лапках Їжак та Їжачиха — виглядали малого, що забарився.