* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

РОМАН ВІКТЮК ГЛАГОЛЯТЬ

07:33 30.12.2010

РОМАН ВІКТЮК ГЛАГОЛЯТЬ

Кілька років тому в розмові про Віктюка, який привіз до Києва чергову свою виставу, один мій колега виніс страшний для художника вирок: «По-моєму, Роман Григорович уже стомився від життя і театру, здається, йому вже все набридло». Я згадав про цю фразу, прийшовши до знаменитого режисера за інтерв’ю — ніщо не видавало в ньому втоми, творча енергія вирувала в його серці, як і десять, двадцять років тому... Хотілося б, щоб наша бесіда з Романом Григоровичем стала для читача відповіддю на запитання: звідки ж він черпає сили й натхнення, щоб так напружено жити й працювати більше ніж півстоліття?

«НИНІШНІЙ ПЛЕБС БАГАТИЙ ГРОШИМА, АЛЕ БІДНИЙ ДУХОВНО»

— Романе Григоровичу, давайте для початку з’ясуємо фундаментальні питання. Наприклад, чим же насправді театр є для вас — храмом, творчою лабораторією чи бізнесом?

— Театр має бути храмом. Але цивілізація зробила так, що масова публіка (щоб не говорити «народ») вимагає розваг, хоче слухати примітивні ритми бубна, а не високу класику. Квитки тепер стали дорогими через появу плебсу нового сорту. Цей плебс багатий грошима, але бідний духовно. Він може собі дозволити після ситної, багатої вечері прийти до театру на півтори-дві години — більше вони не витримують — і стимулювати травлення концертом або розважальним видовищем. Серйозні, філософські проблеми їх не цікавлять. Тому зараз у мистецтві ситуація трагічна, воно цілком залежить від потреб плебсу.

— Почуваєтеся поневоленим цим плебсом?

— На щастя, ми можемо собі дозволити грати тільки для тих, кому це потрібно. Цей привілей дається не так легко. Адже є й інша частина публіки, яку я називаю «емоційною меншістю». Ці люди — а серед них 70% молоді — протягом року збирають гроші, щоб прийти раз на рік на виставу.

— Приступаючи до постановки, ви чітко знаєте, на яку категорію глядача розрахований майбутній спектакль?

— Аякже, інакше й бути не може. Я вважаю, що нинішні часи вимагають, щоб у виставі було кілька змістовних пластів. Одна частина публіки стежить лише за сюжетом, інша — за формою, за естетикою. Має бути кілька «поверхів»: суто сюжетний, етичний, естетичний. Має бути блискуча, немов дорога цукерка, форма, під цим блискучим папірцем — смачні «карамель», «шоколад» тощо. А вже всередині цієї привабливої цукерки — «отрута», яка нам потрібна. Відомо, що отрутою за точного дозування можна лікувати багато різних хвороб. Ті, хто мають гроші і приходять до театру для розваги, звертають увагу на поверхню цієї «цукерки», заради неї й приходять на виставу. Вони тримають у руках цей золотий папірець, що шарудить, нагадує їм долари, і радіють. А тим часом, як це буває в телебаченні завдяки знаменитому двадцять п’ятому кадру, що вводить у підсвідомість ту або іншу інформацію, ми даємо глядачеві той зміст, заради якого й створювали цю «цукерку». Наприкінці спектаклю у глядача має бути емоційний стрес. А вже потім, через деякий час, він почне розкручувати ту думку, що глибоко засіла в голові. Коли це відбувається, публіка довго не відпускає акторів, не розуміючи, що вона аплодує собі — тим внутрішнім змінам, які в ній відбуваються.

«ГРОШІ СИПАЛИСЯ ЯК МАННА НЕБЕСНА»

— Коли прийшла перебудова, вам пропонували очолити якийсь із московських театрів, але ви відмовилися. Що вас не влаштовувало?

— Там мене поневолили б. А так я — «кіт, що гуляє сам по собі». Я відмовився від усіх пропозицій, і мені дозволили створити свій приватний театр із певними державними вливаннями. Я сполучав дві системи, мені дозволили цей експеримент. У нас дотація лише на приміщення. Решту заробляємо самі й витрачаємо ці гроші на майбутні постановки, на рекламу, на гонорари. В акторів зарплата, плюс отримають за кожну виставу. Наприклад, Аліса Фрейндліх, коли грає в нас, отримує суму, яку в себе в театрі у Петербурзі може отримати, напевно, за півроку роботи. Звісно, не в усіх така велика сума — тільки в зірок.

— Чи є якісь інші джерела прибутку?

— Навіщо нам це потрібно? У нас на рік усе розписано. Після цих гастролей їдемо на півтора місяця до Америки, де заробимо грошей на новий спектакль й одразу зможемо його випустити. А потім нові поїздки.

— Зараз ви, звісно, не бідуєте, як за часів молодості...

— Чудово пам’ятаю ту пору. У мене не було прописки в Москві, і поки мене не оселили в гуртожитку Театру «Моссовета», я був цілком безправною людиною. Це при тому, що я вже ставив у МХАТі, завдяки чому міг вижити, отримуючи величезні на ті часи гонорари. У ресторані ВТО на 50 — 60 копійок можна було з’їсти «перше». На «друге» грошей уже не вистачало.

— Цікаво, на що ви витратили свій перший мхатівський гонорар?

— Розміняв по три-п’ять карбованців (це було так багато!), приїхав із цими грошима до Львова, зібрав усіх своїх і почав із портфельчика викидати ці папірці догори. Я їх кидав, кидав, неначе на мою рідню сиплеться манна небесна. Сестри намагалися порахувати, скільки ж тут грошей, а мама, навіть не дивлячись, які це купюри, сказала: «Дівчата, він украв!». А коли я вже вперше ставив в Америці, і гонорар був незрівнянно більший, тоді вже я сім або вісім здоровенних валіз привіз додому.

— Чи правда, що у вашій нинішній квартирі колись жив син Сталіна?

— Я ніколи не сподівався, що отримаю колишню квартиру сина Сталіна. До цього була кімната у трикімнатній комуналці. Михайло Ульянов ходив до Лужкова зі списком претендентів на житло, і Лужков йому з порога, навіть не слухаючи прізвищ, відповів, що в цьому будинку генералів і маршалів режисерам квартиру отримати не можна. А Ульянов каже: «Ну, хоча б дайте назвати прізвище того, за кого ми просимо!» І Лужков погодився: «Йому — можна». Після чого відразу всі, у тому числі й Хазанов, і Шифрін, стали мене переконувати, що квартиру потрібно негайно приватизувати. Я знайомий із Чубайсом, тому запитав його, чи потрібно це робити. Він каже — дуже потрібно. Я оформив приватизацію і втратив ці папери. Але це вже інша історія. Тому тепер живу по сусідству з такими людьми, яких просто боюся. Навколо будинку якісь шлагбауми, камери, охорона, дорогі машини... Мені дотепер здається, що все це неправда й все це закінчиться.

— Ви там почуваєтеся бідним родичем... Не вважаєте себе багатою людиною?

— Я багатий душею. У мене є ті книжки, які я завжди хотів мати. А ще важливіше для мене були компакт-диски, щоб, коли насниться якась мелодія, я міг зіскочити з ліжка й на високоякісній апаратурі її послухати. Зараз у мене окрема кімната цілком відведена під музику. Журналісти, яких я пустив до цієї кімнати (до інших кімнат їх тепер не пускаю — після того, як вони розписали, що в мене дорогий антикваріат, картини, меблі, що мені повинні заздрити багатії), були вражені кількістю платівок і якістю апаратури. Ось це і є моє найголовніше багатство. З усього світу я привожу музику, я замовляю в найвідоміших студіях усе нове, що лише з’являється.

— Крім музики і книжок, ви ще колекціонуєте піджаки. Одягаєтеся haute couture?

— Аякже! По-перше, я був знайомий із Версаче. Ми навіть домовлялися, що він робитиме костюми до «Саломеї». Я для лос-анджелеської газети навіть написав статтю про нього, у якій провів паралелі між ним, Жаном Жене, Оскаром Уайльдом. Йому стаття страшенно сподобалася, і він передав мені в подарунок ось цей перстень із Горгоною. А одягаюся я в Італії. Коли ставлю в Римі або Неаполі, приходжу на всі головні покази. І коли мене запрошують на оптові склади, то я там можу вибрати те, що мені подобається. Десь півроку тому в Парижі я зустрічався з геніальним Іджі Ямамотою, який зараз — головний кутюр’є світу, був у нього на показі. І, зрозуміло, у мене є одяг від нього.

«У МЕНІ З ЮНОСТІ БАЧИЛИ БАНДЕРІВЦЯ»

— Кажуть, що ви одягаєте не лише себе, а й своїх акторів. На ваш погляд, людина має жертвувати на потреби інших?

— Із цієї нагоди розповім цікаву історію. У київському Будинку актора мені вручали якусь українську театральну премію. Усі отримували конверти й одразу їх ховали. Викликали мене, теж вручили конверт. Я навіть не подивився, скільки там, підійшов до мікрофона й сказав: «Ці гроші я віддаю до Фонду ветеранів сцени». Повернувся до актора, який сидів у президії, і передав цей конверт. Думав, мої колеги хоч по кілька гривень теж пожертвують до цього фонду, але лише почув у спину: «У багатих свої примхи». У перерві підходить до мене актор, якому я передав конверт, і каже: «Дякую, камери зняли, яка ви чудова людина, я вас поцілував, подякував — але гроші візьміть назад». І повертає мені мій конверт. Я запитую, навіщо ви віддаєте? А він каже: всі так роблять, показують свою щедрість на людях, а потім забирають «пожертвування» до своєї кишені. Коли ж я відмовився забрати гроші, він не міг повірити, пояснював мені, що там велика сума. Коли ж зрозумів, що я її все ж таки їм залишу, був дуже вражений. Єдине, що його тривожило, — щоб директор фонду не забрав гроші. Тому Ада Роговцева потім мала контролювати, саме на що вони йдуть...

— Романе Григоровичу, ви вже неодноразово розповідали про свої віщі сни. Чи правильно я розумію, що і творчі ідеї, і натхнення, і розуміння того, що таке добре, а що таке погано, ви черпаєте з якогось Вищого Джерела.

— Тільки духовно нерозвинена людина не може не розуміти, що все до нас іде згори, з Космосу. У просторі, або ефірі, є якісь енергетичні щілини, через які транслюється і знання, і розуміння, і натхнення. Але щоб уловлювати ці вищі вібрації, потрібно вміти настроїти свої «антени». Фізики люблять говорити про великий вибух. Я ж для себе визначаю цей процес Творення, як якийсь енергетичний прорив, що стався за частки секунди і направив Вищу Волю на творчість усій планеті. Це те, про що в Біблії сказано, «спочатку було Слово. І це слово було Бог». Це Слово задає тон усій музиці, всьому духу, воно будить волю до піднесеного. На жаль, ця енергетична хвиля сьогодні нами відчувається чимдалі слабкіше. На мій погляд, є єдине місце на землі, де її ще можна відчути — це театр!

— Вам гріх скаржитися на відсутність уваги й любові публіки. Але марно очікувати, щоб усі нас любили. Які випадки неприйняття, нелюбові вам запам’яталися найбільше?

— Можливо, це спогад далекого дитинства, або, мабуть, юності. Я, як ти знаєш, народився й виріс у Львові, місті, що є перехрестям багатьох культур. І аура Львова наповнена енергією тих великих людей, які в ньому жили й творили. І ось мені, як переможцеві багатьох шкільних олімпіад, дали путівку до піонерського табору, що був під Києвом. Він був розташований десь у районі містечка Буча. Мене тепер багато разів туди кликали, але я боюся до цього містечка їхати. Для мене це було б повернення в болючу енергетичну точку, де я зумів подолати ставлення до дітей із Західної України як до ворогів народу. Я це пережив на власному досвіді: діти зі Східної України, навіть не знаючи мене, ставилися до мене як до якогось ворожого до радянської влади елемента лише на тій підставі, що я зі Львова. І я придумав, як переломити їхнє ставлення.

— Невже через театр?

— Так! Я придумав п’єсу про те, як німецький лютий офіцер, гестаповець, застосовуючи всілякі катування, допитує комсомольців. Собі я взяв роль саме того жорстокого німця, а на ролі комсомольців призначив тих хлопців, які дивилися на мене, як на ворога народу. Директриса піонертабору сиділа на всіх репетиціях, дивилася, як я репетирував — а мені тоді виповнилося чотирнадцять років, — і була в захваті від нашої роботи. І коли ми зіграли нашу виставу перед всім піонертабором із неймовірним успіхом, то вороже налаштовані до мене хлопці вже дивилися на мене як на месію, як на людину, яка може ними повелівати. Само собою зрозуміло, що мій рейтинг в очах тих чотирьох дівчат — а серед них була і донька начальниці табору, — яким я після репетиції призначав побачення в різних місцях, підвищився ще більше. Коли настав мій час їхати з табору, мене проводжали із квітами, горнами й барабанами. Я піднявся на підніжку вагона, й раптом донька начальниці табору падає на сходи і кричить: «Мама, він нікуди не поїде! Або я їду разом із ним!» Мати спочатку розгубилася, а потім одразу ж знайшла вихід зі становища: «Доню, не хвилюйся, він залишається ще на один місяць». І вже наступною виставою, яку я там поставив, був «Співай, вітерець» Яна Райніса. Це п’єса про юнацьку любов. Я грав героя, а ця дівчинка, яка готова була поїхати зі мною до Львова, — ту, котру я кохав.

— Дуже романтично...

— Зачекай, романтично... Це ще не кінець історії. Минули роки. Багато років. Ми приїхали до Києва на гастролі й до мене після вистави підійшли з величезними букетами квітів чотири пані вже негарного віку. Несподівано вони повисають із цими букетами троянд на мені, а в мене вперше в житті трапляється таке, щоб я не знав того, хто кидається мені на шию. Я їх запитую: «Пані, ви хто? Я вас не знаю!» Звісно, ти вже здогадався, що вони мені відповіли. Вони виявилися тими самими дівчатами з піонертабору, яким я призначав побачення. І серед них була донька начальниці піонертабору — вона кинула букет троянд до моїх ніг. Коли ми після незгасаючих довгих оплесків пішли за лаштунки, то на сцені, як мені потім розповіли, сталося таке. Частина глядачів піднялася на сцену й почала цілувати те місце, де я стояв і де лежали квіти. Одна київська газета так і написала: «Вони цілували те місце, де він стояв, як Христос!». Отож вміння управляти енергетикою людей входить до професії режисера.

— Думаю, до неї також входить вміння гідно переживати славу...

— Звісно...Ось ми тут недавно з Аллою Борисівною були на одному зірковому заході, то вона дивувалася, що до мене кидалося більше людей, ніж до неї. Вона була вражена й озиралася навсібіч, не розуміючи, куди поділася та публіка, яка її обожнювала й до якої вона звикла. Вона звикала до слави, уваги, а я це сприймаю спокійно. Це все не має жодного значення, це не повинно тебе стосуватися.

«Я ПЕСИМІСТ ЗА ЗНАННЯМ Й ОПТИМІСТ ЗА ВІРОЮ»

— Побутують чутки, що ви плануєте робити виставу з Пугачовою...

— Для чуток є всі підстави. Коли Алла Борисівна заявила, що залишає сцену, я був першим, хто простягнув їй руку. Коли великий італійський драматург Альдо Ніколаї приїхав до Петербурга, я познайомив його з великою акторкою Алісою Фрейндліх. Я замовив йому п’єсу для трьох великих акторок: для Аліси Фрейндліх, Олени Образцової та Алли Пугачової. Пугачова про це вже сказала по телебаченню. Звісно, це не просте завдання — поєднати три такі великі особистості в одній виставі. Але, гадаю, вони поводитимуться, як дівчата в піонертаборі. Інакше й бути не може. Я навіть не уявляю собі, що вони можуть сваритися між собою. Їхні героїні зустрічаються в будинку для людей похилого віку, а сюжет будується на тому, що в молодості в них була одна кохана людина. Один на трьох. І він загинув. Хто гратиме його? Можливо, Філіп Кіркоров.

— Смутна історія... Ви песиміст?

— Я песиміст за знанням і оптиміст за вірою.

— Що підказує вам ваша віра щодо подій в Україні? Я зараз не про політику, а про культуру, що, звісно ж, у сучасному світі багато в чому залежить від політики. Я ось про що: у Москві, наприклад, багато фестивалів, відкриваються нові театри, будуються сучасні театральні будівлі — тільки за останні кілька років їх отримали Калягін, Фоменко, Женовач... Чому ж в Україні такий застій у театральній справі?

— Я тобі відповів би, але цього не надрукують...

— А це вже турбота редактора...

— Свого часу я був у комісії із Шевченківської премії. Ми з Жулинським відзначили, хто, з нашого погляду, гідний її отримати. Щоправда, він при цьому сказав, що в нашому списку є два прізвища, які ніколи не пройдуть під час обговорення й голосування. Це Оксана Пахльовська, донька Ліни Костенко, яка пише чудові дослідження про відносини України і Росії, і автор тритомника про долю бандерівського руху на Західній Україні. На жаль, я забув його ім’я. (Йдеться про Михайла Андрусяка, автора документально-художньої трилогії «Брати грому», «Брати вогню», «Брати просторів». — Ред.) До речі, це дослідження ніхто із членів комісії, крім мене, не читав. Те саме сказав мені Ющенко, який тоді був президентом: ці двоє премію не отримають, бо за них не проголосують. А якщо отримають, то це буде остання Шевченківська премія, гідна нашої країни. Але ми проголосували так, що премію отримали і Пахльовська, і автор книжки про національно-визвольний рух. Коли я при зустрічі сказав про це Ющенку, то він подякував мене, але очі його були дуже смутними. Коли настав час вручати премії в Каневі, у країні вже був інший президент. Пізно ввечері телефоную Жулинському і кажу, що не поїду. «Чому?» — запитує. Я у свою чергу запитую його, чи є наказ нового Президента про те, щоб цим двом авторам премію не дати? Відповідає, що немає. Вранці наступного дня Жулинський телефонує і каже, що у президентській Адміністрації цікавилися дослідженням про національно-визвольний рух, і він сказав, що єдиний примірник цього тритомника, який був у комісії, залишився у Віктюка. У результаті премію все ж таки дали тим, хто її заслужив. Думаю, що я відповів на твоє запитання про те, чому в Україні так непросто складаються справи з культурою.

— Новий рік для вас є святом?

— Мабуть, ні. Я в цей час перебуватиму десь між Казахстаном, куди їдемо на гастролі, і Росією. Мабуть, до 31 грудня вже маю повернутися до Москви. Хотів до Львова поїхати на Новий рік, але не встигну. Для мене свято — це Різдво.

— Яке Різдво виявилося для вас найбільш пам’ятним?

— Якщо я тобі розповім, то ти плакатимеш. Коли радянська влада наприкінці війни вкотре звільнила нас на танках, то ми практично щоночі спостерігали арешти. Ми жили тоді в будинку напроти міськради. Будинок був старим, у ньому були дерев’яні щаблі. Чути було, як серед ночі щаблями піднімалися люди в чоботях, стукали до якоїсь квартири, а вранці вона виявлялася порожньою. Не чути було крику, усе відбувалося тихо, тільки брутальний звук чобіт на дерев’яних сходах... І в такі хвилини весь будинок молився про тих, у кого зараз квартиру перевертали догори дном, після чого вели її жителів, і вони вже більше не поверталися до своєї оселі. Коли це сталося з нашими сусідами, я вранці пішов до їхньої квартири. Двері відчинені навстіж, усе перевернуто. На підлозі лежить книжка, обкладинка розірвана, можна лише прочитати «Кареніна». Поруч лежить вирваний із книжки портрет чоловіка з великою сивою бородою. Я взяв цю книгу, хоча мови, якою вона була написана, тоді не знав, і приніс додому. Повісив на ялинку портрет дідуся, а сам роман поклав під ялинку. Мама з батьком знали, що я приніс книжку із квартири арештованих сусідів, але нічого мені не сказали. Тож російську я вчив за романом Льва Толстого «Анна Кареніна».

Ось таке було Різдво в той рік — розтоптана росіянином своя ж культура, своя мова. Нещодавно, на вечорі, присвяченому річниці смерті Толстого, я розповів цю історію про те, як російський солдат розтоптав свого ж національного генія, а його роман врятував маленький бандерівець. Всі були вражені.

— Романе Григоровичу, ваші побажання землякам напередодні Нового року й Різдва.

— Я дуже хотів би, щоб до Львова повернулася та арештована сім’я, і я повернув би їм книжку з портретом Толстого. Вона в мене збереглася донині. Бажаю своїм землякам, щоб вони ніколи не знаходили розтоптану книжку, якій би культурі, якому б народу вона не належала.
Розмовляв Вадим ДИШКАНТ
ДЕНЬ