* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

Євген СТАНКОВИЧ: Завжди будуть іти поруч велика складність і велика простота

06:08 20.11.2011

Євген СТАНКОВИЧ: Завжди будуть іти поруч велика складність і велика простота

Ми зустрілися з композитором після офіційної прем’єри в Національній філармонії його нового твору — Opera Rustici, виконаного давнім другом маестро, засновником Київського камерного оркестру, диригентом Антоном Шароєвим (йому Opera Rustici присвячена). В день прем’єри композитора в Колонному залі ім. Лисенка не було, бо в той самий час в Ізраїлі виконувався інший його знаковий твір — Каддиш-реквієм «Бабин Яр» (до 70-річчя трагедії).

За останні два сезони у Дніпропетровському театрі опери і балету відбулися дві історичні прем’єри: «Легенда про княгиню Ольгу» та «Колиска життя». Обидві вистави (за балетом «Ольга» і фольк-оперою «Коли цвіте папороть» Станковича) поставив Олег Ніколаєв — талановитий хореограф, якому вдалося привнести в класичні українські партитури власне світосприйняття сучасного театру. Нині Євген Станкович продовжує працювати над новим театральним твором — гоголівською оперою «Страшна помста», постановка якої значиться у планах Національної опери України. Реквієм, балет, опера — монументальні жанри, робота над якими може тривати роками, а то й десятиліттями, вимагає повного зосередження на одному задумі та... хоча б мінімальних гарантій виконання. В нашому «пришвидшеному» світі їх давно треба було б занести до Червоної книги сучасної класичної музики, а разом із ними — і тих поодиноких вітчизняних композиторів, які наважуються на подібні подвиги.

Вже кілька років Євген Федорович працює на замовлення Національної опери України над оперою «Жага помсти» за повістю Гоголя «Страшна помста». За свідченням композитора, Гоголь належить до найулюбленіших і дорогих йому авторів. До творчості письменника Станкович уже звертався двічі: написав балети «Майська ніч» та «Ніч перед Різдвом». До роботи над музичною версією «Жаги помсти» він узявся з трепетом і особливою відповідальністю: крім того, що його самого багато років інтригує цей гоголівський сюжет, оперу за мотивами цієї повісті мріяв написати, але так і не встиг реалізувати цей задум, учитель Станковича у Київській консерваторії — визначний український композитор Борис Лятошинський.

«НІХТО НЕ МАЄ ПРАВА ЗАБИРАТИ ЧУЖЕ ЖИТТЯ»

— Євгене Федоровичу, Каддиш-реквієм «Бабин Яр» був написаний двадцять років тому і вперше пролунав у дні 50-річчя трагедії. Як часто твір виконувався після того й у чому особливість його недавнього виконання в Єрусалимі?

— Для мене це вже друга поїздка в Ізраїль. Перша була в 2008-му, коли в Єрусалимі відбулося виконання іншого мого реквієму — «Панахиди за померлими з голоду». В 1991 р. про Бабин Яр уперше в Україні було згадано на офіційному рівні. Ініціатива йшла від Леоніда Кравчука, він підніс на державний рівень цю дату, а до того — лише людська пам’ять і чутки... Каддиш-реквієм мені замовили написати ще за часів СРСР. Текст — на вірші Дмитра Павличка, з яким я до того не був знайомий. Натомість досвід роботи з єврейською музикою мав завдяки роботі над фільмом «Изгой» — Ханукою — для симфонічного оркестру. Я знав цей матеріал, бо довгий час вивчав його. Очевидно, саме цей факт і спонукав українське керівництво звернутися до мене. Щоб написати Каддиш-реквієм, пішов до синагоги на Подолі. Рабин написав мені порядок і тексти номерів, все це в перекладі українською я віддав Дмитру Васильовичу, який мав заримувати. І він зробив це, на мій погляд, дуже вдало. Павличко — унікальний поет для композитора. Невипадково на його тексти написано чимало пісень! А першим виконанням «Бабиного Яру» в Україні диригував Володимир Кожухар. Більшість пізніших виконань також були прив’язані до осінніх дат. Повністю твір виконувався разів чотири-п’ять, набагато частіше — фрагментами, по три-чотири частини... Те, що цього року Каддиш пролунав у Яд Вашемі — дуже важливому для Ізраїлю Історичному музеї, де зберігається пам’ять про загиблих під час Голокосту, я вважаю великим знаком у моєму житті. Для України в цілому це також велика подія. Не мистецька, а суспільна, важлива для розуміння тих подій, які мали місце в нашій багатостраждальній історії. Я щасливий, що до цього виконання були залучені видатний музикант, диригент світового рівня Володимир Сіренко, одна з кращих у світі хорових капел — «Думка» на чолі з Євгеном Савчуком. В Єрусалимі вони отримали дуже високу оцінку. Публіка складалася з різних людей, багато було вихідців із колишнього СРСР. Я просив, щоб не було аплодисментів... Одна справа — Реквієм Верді (це концертний твір), а тут — панахида за тисячами людей, які були замордовані фашистами... Якої тут можна чекати реакції? Тільки однієї: кожна людина, яка живе на цьому світі, повинна знати, що ніхто не має права забирати чуже життя. Інакше порушуються всі норми людської популяції...

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ МАРШРУТ

— Нині у Дніпропетровську можна побачити два балети на вашу музику. Ви знайшли це місто чи воно вас?

— Колись, років тридцять п’ять тому, я написав пісню«Днепропетровск огнями улыбается» до хронікального фільму. З цим містом пов’язані дуже важливі в моєму житті речі. Коли ще був зовсім молодим композитором, диригент Дніпропетровської філармонії Гурген Карпович Карапетян замовив мені написати великий твір. Так з’явилася Друга симфонія. Це було моє перше серйозне замовлення від диригента. З того часу неодноразово бував у Дніпропетровську на репетиціях, на концертах (Гурген Карпович виконував не лише Другу симфонію, а й інші мої твори).

Проте недавня пропозиція від Дніпропетровського театру опери і балету була для мене справді несподіваною. Раніше ніколи не перетинався з диригентом Юрієм Пороховником, молодим директором театру Олександром Шароваровим, не був знайомий і з хореографом Олегом Ніколаєвим. Із усіх, хто зараз працює в театрі, знав тільки режисера Юрія Чайку, з яким мене колись познайомили в Києві. Нагадаю, після смерті головного диригента Київської опери Стефана Турчака балет «Княгиня Ольга» протримався в репертуарі театру десять років — і на тому все! Коли ж до мене звернувся Олег Ніколаєв, щоб поставити «Княгиню Ольгу» в Дніпропетровську, я просто не повірив... Навіть сумнівався, що в театрі є всі ті інструменти, які зазначені в партитурі. Бо сьогодні периферійні театри, на жаль, не фінансуються належним чином, вони працюють на межі виживання. Їхні зали в будь-який момент можуть забрати для інших «поважних» цілей, наприклад, під промислові ярмарки. ...Ніколаєв сказав, що дещо хоче змінити, що в нього своє бачення твору. Я відповів: «Можете робити все, що хочете!» У Дніпропетровськ я приїхав за день до прем’єри й був вражений побаченим. Олег створив власну версію «Княгині Ольги», дещо змінив літературну основу... Зрозуміло, що відомий балетмейстер Анатолій Шекера свого часу не міг поставити балет так, як це зробив Ніколаєв. У новій версії акцент зроблено на емоційно-релігійному началі, на тому, що Ольга — одна з перших, хто прийняв на Русі християнство. Цю справу її онуки довершили. Музика «Княгині Ольги» досить непроста для оркестрантів. Вони кажуть, що після «Княгині Ольги» їм вже не страшно братися за будь-яку партитуру.

— Балет «Колиска життя» за вашою фольк-оперою «Коли цвіте папороть», по суті, став першопрочитанням на сцені багатостраждального, колись забороненого твору. Проте постановники відійшли досить далеко від оригінального задуму. Як ви до цього поставилися?

— Головна проблема в тому, що практично кожний, хто цікавиться сучасною українською музикою, знає стару версію фольк-опери. А Ніколаєв розвернув «Коли цвіте папороть» на 360 градусів і створив абсолютно нову версію твору під назвою «Колиска життя». Через те у сприйнятті вистави можуть виникнути якісь «дисонанси». Наприклад, Запорозької Січі в нього взагалі немає! Головне, що він у Дніпропетровську зробив те, що в Києві, як виявилося, зробити ніхто не спроможній, — виставу за «Цвітом папороті», й зробив це надзвичайно цікаво. Звісно, деякі речі там дещо прямолінійні. Але ці проблеми поступово вирішуються, спектакль досі змінюється, корегується.

— Тобто робота над «Колискою життя» триває й сьогодні?

— Будь-який майстер, а я вважаю Олега Ніколаєва видатним майстром, не кидає роботу на півдороги. Зрозуміло, що він не має такої підтримки, як, наприклад, Вадим Писарєв у Донецьку. Колись Ніколаєв був прем’єром у Дніпропетровську, довгий час працював у Москві. Його запрошують на постановки з усього світу, але він хоче жити і ставити балети тільки у Дніпропетровську, бо любить це місто. Дніпропетровська балетна трупа не поступається київській. Артисти балету з Дніпропетровська зараз танцюють практично по всьому світу, вони потрібні і в Америці, і в Англії. Це свідчить про високий рівень школи... З іншого боку — Юрій Пороховник, вихованець львівської диригентської школи. Він, як Володимир Сіренко чи Федір Глущенко, орієнтується в будь-якій музиці. Проте нічого б не сталося, якби не підтримка директора театру Олександра Шароварова. Адже постановка сучасного складного твору — це своєрідний ризик. Одна справа — «Травіата» чи «Карміна Бурана», інша — український балет. До речі, Ніколаєв надзвичайно вдало й несподівано поставив «Карміну Бурану», я був вражений цією виставою. Вона справляє неоднозначне враження й саме цим цікава.

«МУЗИКА ПОЧИНАЄ ПРУЧАТИСЯ, ЯК КІНЬ»

— На київській прем’єрі Opera Rustici вас не було, а на російську прем’єру, якою також диригував Антон Шароєв, ви їздили?

— На прем’єрі в Тюмені я також не був. Знаю лише, що в Росії цей твір виконувався неповним оркестром, там було лише по одному інструменту з кожної групи. ...Все, що пов’язано з Шароєвим, у мене ніколи не викликало жодних сумнівів. Спочатку, 35 років тому, ми познайомилися заочно: він виконував мою Sinfonia Larga, згодом й інші твори. Мені в житті взагалі дуже щастило на зустрічі з видатними музикантами, цим доля мене не обділила.

— Понад тридцять років тому ви написали фольк-оперу «Цвіт папороті». Й от тепер, після всіх перипетій, з’являється ностальгійна, практично романсова, гранично прозора, за фактурою, «Сільська опера». Такий поворот — своєрідна реакція на вашу особисту «оперну драму», намагання загоїти рани?

— Opera Rustici — не опера! І до «Цвіту папороті» вона не має жодного стосунку... «Сільська опера» — невірний переклад назви Opera Rustici, бо з італійської «оpera» — це «сцени». Правильно — «Сільські сцени». Твір складається з п’яти пісень-сцен, пов’язаних із селом. Настрій віршів Бориса Олійника визначив манеру мого письма — ясність ліній, простота, романсовість. Знаєте, крути не крути, а завжди будуть іти поруч велика складність і велика простота. І невідомо, що з них важче й важливіше... Шароєв зізнався мені, що йому було дуже складно виконувати цей твір, тому що у ньому все надто оголене. Щось зробиш не так — і музика починає пручатися, як кінь. Зараз я пишу справжню оперу. I try... (англійської не знаю, але іноді використовую, аби передати своє ненормальне, неприродне збудження). У «Жазі помсти» багато складностей, пов’язаних із симфонічним розвитком, драматичними колізіями.

— Скільки часу вже триває ваш «роман із Гоголем»?

— По-справжньому за оперу «Жага помсти» я взявся не так давно, хоча оперній історії «Страшної помсти» понад сорок років. Ще Борис Лятошинський, мій вчитель, у цьому класі, де ми зараз сидимо (аудиторія № 33 Національної музичної академії України ім. П. Чайковського. — Ю.Б.), якось згадав, що хотів написати «Страшну помсту». Це була розмова поміж лекціями. Казав, що у нього самого це не вийшло з різних причин. Крім мене, у класі тоді сиділи В’ячеслав Лиховид і Освальдас Балакаускас. Гоголівська «Страшна помста» — це справді страшний сюжет. Мені він нагадує одночасно й «Майстра і Маргариту» Булгакова, й «Фауста» Гете, й японські мультики, й американські фільми жахів. Це дуже складна психологічна драма, пов’язана з побутом людини, її стосунками з цим та потойбічним світами, біблейськими цінностями. Микола Васильович був не лише геніальним письменником — Гоголь знав про світ щось таке, що, крім нього, можливо, ніхто більше й не дізнається. Думаю, що не я один буду писати оперу на цей сюжет, і це мене дуже тішить...

ДОВІДКА «Дня»

Євген Федорович Станкович народився 19 вересня 1942 р. в м. Свалява Закарпатської області. Лауреат Шевченківської премії, народний артист України, професор Національної музичної академії ім. П.Чайковського, з 1997 р. — дійсний член (академік) Національної академії мистецтв України. З 2009 р. — Герой України. Автор опери, балетів, симфоній, камерних творів для солістів, хору та симфонічного оркестру, романсів, музики до фільмів.

Юлія БЕНТЯ
ДЕНЬ