* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

АНДРІЙ НЕКРАСОВ ПРО СВІЙ ДОРОБОК

18:58 04.10.2012

АНДРІЙ НЕКРАСОВ ПРО СВІЙ ДОРОБОК

 

 

Заслужений художник України Андрій Некрасов: «Закоханий в українську природу, а мої картини - відображення її незрівнянної краси...»

 

Останні півроку для ветерана Внутрішніх військ, головного художника Академічного ансамблю пісні й танцю МВС України підполковника запасу Андрія Некрасова видалися багатими на визначні події. У червні офіцер відсвяткував одразу два ювілеї - 50 років з дня народження та 30 років творчої діяльності. А в серпні Указом Президента України Андрію Валентиновичу було присвоєно почесне звання «Заслужений художник України». Більше про себе, свій військовий та творчий шлях підполковник Некрасов погодився розповісти в ексклюзивному інтерв'ю.

 

- Андрію Валентиновичу, коли у Вас прокинулася цікавість до художнього мистецтва?

- Одразу відповім - ще у дитинстві. Перші сім років мого життя пов'язані з містечком Амдерма (Росія) на узбережжі Північного Льодовитого океану. Там природа має переважно білі та сірі відтінки. Тож коли наша родина переїхала до міста Васильків на Київщині і я вперше побачив незабутні українські пейзажі, які буяли яскравими фарбами, у моїй свідомості відбувся перелам. Виникло нестримне бажання закарбувати ті кольори не лише у пам'яті, а й на папері. Тоді ж тато подарував мені набір фарб, і я почав експериментувати...

 

- Звідки ж тоді рішення стати військовим?

- Шлях захисника Вітчизни у свій час обрав мій батько, Валентин Олексійович Некрасов, який віддав службі Вітчизні понад двадцять років та звільнився в запас у званні старшини. У радянські часи, як, мабуть, і зараз, спостерігалася тенденція: діти військових продовжували родинну справу. Я ж довго вагався. У юності майбутнє бачиш утопічним і безхмарним, тож понад усе я хотів пов'язати життя з живописом. Після закінчення школи навіть влаштувався до Київського об'єднання автобусних станцій, де працював над створенням декоративних панно, оформленням вітражами різних транспортних об'єктів Києва та області. Однак визначною для мене стала строкова служба, яку мені випало проходити у групі Радянських військ у Німецькій Демократичній Республіці. Саме у війську я зрозумів, що, одягнувши погони, не обов'язково полишати живопис. Після строкової я вступив на навчання до Московського заочного народного університету мистецтв, влаштувався на роботу художником до Васильківського військового авіаційно-технічного училища, а у 1984 році успішно склав вступні іспити до того ж училища і на три роки став курсантом.

 

- Андрію Валентиновичу, як у подальшому склалася Ваша військова біографія?

- Васильківське військове авіаційно-технічне училище я закінчив з відзнакою. За розподілом був направлений для подальшого проходження служби до 51-го окремого гвардійського вертолітного полку, дислокованого в місті Олександрія Кіровоградської області. Посада начальника клубу, яку я обійняв у частині, припала мені до душі. Було цікаво нести людям у погонах щось світле, прекрасне, виховувати в них любов до мистецтва. А 1988 року я вступив до Львівського вищого військово-політичного училища на факультет культурно-просвітницької роботи. Через чотири роки успішно завершив навчання, а далі... Далі були вісімнадцять років офіцерської служби, яку я завершив 2010 року у званні підполковника. Звісно, увесь цей час я не полишав творчості. До речі, усі старші начальники, яких я зустрічав на життєвому шляху, завжди схвалювали та підтримували мою любов до живопису, навіть допомагали в організації та проведенні моїх виставок.

 

- До речі, а коли Ви вперше представили широкому колу поціновувачів мистецтва свої роботи?

- Ох і давно ж це було! Перші мої персональні виставки пройшли, ще коли я навчався у Васильківському військовому авіаційно-технічному училищі. Там із моїм живописом ознайомилися товариші-курсанти, потім виставлявся у Будинку культури Василькова. На все життя запам'яталася персональна виставка у Будинку офіцерів Київського військового округу - тоді подивитися на мої роботи та роботи ще багатьох авторів приїхав навіть перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький - по суті, на той час Глава Радянської України! Яскраві спогади пов'язані й з Міжнародним фестивалем молоді та студентів 1987 року, що відбувся на базі Київського політехнічного інституту - це був мій перший досвід представлення своїх доробок у виставці міжнародного рівня. Того ж року пощастило взяти участь у Всесоюзному фестивалі народної творчості, за що отримав подяку від Міністра оборони СРСР маршала Радянського Союзу Дмитра Язова. Уявляєте, яке це досягнення було для звичайного курсанта?! Загалом, від кожної виставки отримав і отримую величезне задоволення. Між іншим, сьогодні я позиціоную себе, перш за все, художником з Внутрішніх військ, митцем, який прагне показати українському суспільству, що війська правопорядку багаті людьми з різноманітними талантами.

 

- Товаришу підполковнику, а чи доводилося Вам брати до рук пензель та фарби безпосередньо на службі?

- Звичайно! Приміром, я пишаюся тим, що зробив посильний внесок у створення Центрального музею Внутрішніх військ МВС України. Зокрема, я працював над портретною галереєю Героїв Радянського Союзу, що служили у різні роки у військах правопорядку. Відновлювати на полотні обличчя людей зі старих фото - титанічна праця, адже портрет має відображати не тільки зовнішність, а й внутрішній світ людини. Тим більше, розумів, наскільки відповідальну місію мені довірили, будь-який військовий музей - це не просто храм історії, це галерея подвигів, людської мужності, самовідданості, жертовності.

 

- Андрію Валентиновичу, розкажіть, будь-ласка, про Ваші професійні секрети. Приміром, скільки часу у Вас забирає написання однієї картини?

- Існує думка, що чим довше працюєш над картиною, тим вона краща. Однак я готовий з цим посперечатися. Сам я вдалою вважаю роботу, що миттєво «вистрілює», написана на одному подиху - тоді вона яскрава, як вибух феєрверків, як ліхтарик світиться у темряві й виділяється поміж інших. Коли ж довго працюєш над картиною, забуваєш емоції, що надихнули тебе на її створення. Тому я намагаюся викластись за один підхід, допоки те, що хочу зобразити, у мене перед очима. Тож скрізь і завжди у мене з собою невеличкий етюдник та фарби, якщо ж немає під рукою «інструментів», пишу просто подумки, а потім відтворюю задумане на полотні.

 

- Товаришу підполковнику, остання Ваша виставка «Палітра кольорів від Криму до Карпат», що на початку липня пройшла у виставковому залі Українського фонду культури, продемонструвала глядачам усю красу Заходу та Півдня нашої країни. Чому Ви віддали перевагу саме цим куточкам держави?

- Мушу зазначити, я ніколи не шукав натхнення на чужині. Я закоханий в українську природу, а мої картини - лише відображення її незрівняної краси. А чому саме Крим та Карпати? Бо вони неперевершені, надихають мене на щось нове, незвичайне. Ну скажіть, кого у карпатських горах не заворожує безмежна блакить неба, дзюрчання кришталево чистих річок та струмків, харизматичний спокій столітніх смерек? А як я люблю писати Київ - місто, у якому відчувається атмосфера давнини, тисячолітньої мудрості!

 

- Часто митці болісно сприймають критику щодо своїх робіт. А як до неї ставитися Ви?

- У творчості критика потрібна, адже це поштовх до самовдосконалення. Без руху вперед будеш переливати з пустого в порожнє, так би мовити, варитися у власному соку. Тож своїх друзів-художників я завжди прошу висловлювати думки, вказувати на прорахунки і недоліки, адже лицемірство й штучні похвали у мистецтві неприйнятні. Звісно, перші судді моїх робіт - мої рідні. Часто я, дружина, донька, син збираємося та розглядаємо нову картину, обговорюємо композицію, кольори. Та найголовніший мій «цензор» - моя совість. Це глядач може не помітити якихось нюансів у роботі художника, однак я знаю, як картина повинна бути написана правильно, професійно і фальші від самого себе не терплю.

 

- Поділіться, в чому ж полягає секрет Вашого успіху як художника?

- Секрету ніякого немає. Я просто пишу від душі, не створюю картин на замовлення, у жодній галереї ви не знайдете моїх робіт. Я не комерційний художник, не заробляю на мистецтві. Бо як тільки митець починає думати про гроші, він помирає як художник і з'являється підприємець, мистецька цінність його творів нівелюється. Написати емоційно те, що тобі не по серцю - насилля над собою, та й у результаті виходить сіро, нецікаво.

 

- Якби натрапили на машину часу, хотіли б щось змінити у минулому?

- Напевно, ні. Я вважаю себе щасливою людиною: прекрасна дружина, чудові діти, вдала військова кар'єра, визнання мого таланту оточуючими, цікава робота... Здавалося, чого ще собі бажати? Хоча, можливо, я і шкодую про те, що не працював як митець на повну віддачу, викладався на 100 відсотків, а варто було б на 101! Однак, з іншого боку, ще є час наздогнати втрачене. Сьогодні маю натхнення до праці, безліч ідей, тож, сподіваюся, світ побачить ще не одну мою роботу. А головне, сподіваюся на те, що моя творчість і далі буде знаходити відгук у серцях сотень, тисяч людей.

 

ВВ МВС України

фото з архіву художника