* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

Роздуми біля капустяного поля, або Примарна лінія оборони

12:51 10.04.2010

Роздуми біля капустяного поля, або

Примарна лінія оборони

 

Розумна людина може бути закохана як божевільна,

проте не як дурень.

Ларошфуко

 

Отже, у мене в руках – новий і тільки-но прочитаний роман В’ячеслава Гука „Мюрдал-fisk, або Філософія північної самоти”) – третій у творчому доробку автора, творчість якого можна по праву назвати дивним явищем в сучасній українській літературі. Перше, на що звертаєш увагу, – це принцип побудови роману. Його архітектоніка – це і потік чистої свідомості, і три злагоджені між собою сюжетні лінії. З композиційної точки зору твір не розділений на розділи, якісь дрібні структурні елементи – в ньому є безкінечна і химерна Дія Роздуму, Дія Матеріального світу, Дія Потойбіччя – і  – невеличкий „Кінець”, який все ж є більш даниною літературним канонам, ніж історії переживання.  Адже – лише фізична частина життя є кінечною. По-друге, –  це той факт, що перед нами аж „три” цільних романи – роман про життя пані Туни і пана Штока в 30-х-40-х роках ХХ сторіччя, роман про їхнього сина Петтерса і жінки на ім’я Сігріда, і власне, „роман у романі” „Риба-потопельник, або Священик із Фломсбана” про смерть священика Турольфа Гуннарссона за „авторством” пана Штока. Причому – „переходи” один в одний трапляються раптово, без „попереджень”. І ще про одну особливість творів В’ячеслава Гука – вона разюче відходить від приципу для традиційної „суч-укр-літ”: що бачу, те й пишу. Ба, навіть, краще  так: пишу „на реальних подіях”, із власного досвіду”.

Отже – повернімось до роману. Найбільш цікавими в ньому є не події, що трапляються з героями, а власне, глибокий і логічний ланцюг перетворень символів роману, що поступово розкриваються, і – насамкінець – ми бачимо цільну картину і розгадку ребусів... а в цій статті – лише їх коротенький опис, характеристика. По-перше, це – риба, сенс її життя і смерті. Риба – це чоловічий початок, глухе волання кохання чоловіка перед жіночністю: „чи голос почуттів чоловіка, звихненого на коханні, є голосом риби?!!”. Ми бачим двох „риб” – пана Штока, осліплого внаслідок „нещасного випадку”(чи справді „нещасного”?)  і його сина Петтерса – що потрапив у зачаровані і згубні тенета до жінки на ім’я Сігріда (пригадаймо чаклунку Сігріду у фолклорі північних народів)... І якщо духовне вмирання першого було зразу ж пояснене власне епіграфом, то з його дитиною не все так ясно і зрозуміло. Петтерс пручається до останнього, проте...природа, природний добір безжальний до „підкаблучників”, до тих, хто не зміг виплутатись із звабливих принад Жінки. Але – „жінки безплідної”, яка відчувши „дурну кров” для Природи зробила аборт, а її лоно стало гнилим і пустим. В цьому нема чогось парадоксального, адже згадаємо Ніцше: „Чоловік для жінки – засіб. Мета – дитина”. Мета для природи – здорова дитина, що виживе і переламає долю. Як дитина Сігріди від першого шлюбу – Бйорг. І – знову помилка чоловіка – статевий потяг переміг вимогу Природи до самовідтворення, розмноження перетікає у якусь безцільну оргію… Взагалі автор не цурається натуралістичного зображення життя людини – і   подальшого падіння героя у самооману, кохання переходить у дурість – власне, все навкруги комфортне – проте, брудне, фальшиве і отруєне. Цей стан батько Штока-молодшого описав так: „Яке ж це безглуздя – потрапити в цілковиту залежність од жінки й речей, наче бути огорненим простирадлом сивого диму чи білого світла, які набули цупкості звичайного скла”.

Звернімось до інших символів роману, на яких обов’язково потрібно зупинитись. Наприклад, червоний колір – колір пристрасті,  колір будинку у Мюрдалі, колір крові, що залляла панові Штоку обличчя, колір, через який він зробився осліплим. Колір, який убив рибу? (див. епіграф до роману). Символічні  також міста Мюрдал і Козятин. Герой – Петтерс Шток їде у пошуках сенсу життя через море в Україну в Козятин, а потрапляє з однієї духовної пастки в іншу, починаючи розуміти згубність свойого шляху – хоча запізно: сіть-пастка для риби вже сплетена. Хоча і тут – щоб знайти – як останній шанс – на схилі літ жінку, щоб „риба викинула ікру у водориї, і кров – відступила”, він продовжує бавитись із мертвою і такою ж, як і Сігріда, безплідною лялькою-манекеном, і пише листи до примарного світу –  героїні роману пані Гуннарссон – Інгер ...хоча на всіх фронтах він загнаний у глухий кут. І Козятин може подарувати лише останні хвилини душевного спокою. Проте все-таки здоровий глузд підсвідомо – як інстинкт самозбереження – пробивається через пошматовану й отруєну комфортом уяву Петтерса Штока – коли він заклеює очі портрету Сігріди – ніби будуючи примарну лінію оборони...

Якщо причиною початку загибелі батька був „нещасний (?) випадок” і який зміг усе-таки контролювати свою дружину, кинувши її саму у світ привидів, сумнівів, хитань...ба навіть – несвідомо знищивши її, то ось причиною загибелі сина стала його власна – прямо скажемо – довіра до інших, яка не спрацювала. Коли він поставив мету – власну дитину (хоча, він якось у мареннях  казав і про власних „незаконнонароджених” і „невідомих йому” дітей ), і поринувши – в прямому і переносному сенсі – в жіночі принади, він став жертвою „кризи комфорту”, впав жертвою інтриги, причому більш жорстокої і підступної, ніж він бачив у сусідів і читав у романі свого батька.

Досить цікавими в романі є описи норвезької природи, де в очах ряботить від дуже вдалих порівнянь, епітетів та звукопису; неймовірно цікава сама поетика твору: коли закривавила горобина, коли олені плинуть через ріки, коли птах завмирає у небі і хочеться плакати од відчуття цієї краси – так міг написати лише норвежець, для якого співіснування природи й людини – над усе у житті. А також – образ капустяного поля і кроликів біля будинку. Вони є іронічним втіленням „цапа відбувайла” (взагалі – навіть цапи харчуються капустою), для героїв, що не змогли зреалізуватись. Спочатку на полі божеволіє Туна, потім – син Штока, вчинивши різанину як кроликів, так і своєї ж памяті. Проте він настільки плутається у своїх думках, що замість того, щоб із садистською насолодолю відігратись в обмеженому просторі північної місцини на маленьких тваринках, сам випадково і дивом залишається живим... проте з іншого боку – спотворене капустяне поле – це і скалічене лоно жінки...

Окремо слід відзначити „блукаючі символи” для романів В’ячеслава Гука. Звернув би увагу на такі – безплідна жінка з уже стерильним лоном, в якої залишилась лише природно-мертва фізично красива обгортка – Марта із «Саду Галатеї», образ шибеника-самогубці –  пан Ерккі  із «Синдрому дитячих спогадів». Хоча, як не дивно, їх сюжетна роль у цих творах логічна, проте – символічно-різна....

Облишу сумне. Крім того, що мова роману в’язка, „Мюрдал-fisk” – роман іронічний, що його ріднить із більш оптимістичим «Садом Галатеї». Наприклад, герой зважаючи на, так скажемо, „тонку душевну організацію”,  уникає подробиць” опису міського нужника, а потім – неодноразово на протязі роману – впадає у натуралістичні описи „не для друку” подробиць жіночої фізіології і анатомії та людського кохання...

Як професійний фотокореспондент, я можу лише уявити, як усе прочитане можна було би побачити відтвореним на екрані. Сказав би  – у чистому вигляді – для такого вишуканого, в’язкого (аж зуби ціпить), місцями іноді інтелектуально-нудного тексту зробити це буде надто важко (все-таки навіть „нерозважальне” кіно не може бути втіленням „чистого мистецтва”). Проте якщо взяти якусь грань роману – то кожен із майстрів „чарівного ліхтаря Люм’єр” може знайти щось своє: або це буде черговий симпатичний інтелектуальний артхауз на тему „кризи буржуазного суспільства”, або для майстрів жахів – містичний трилер, а для спокусників жіночих сердець та майстрів любовних романів – може вийти глибока і сумна драма про жіночу (син-Шток) або ж чоловічу (батько-Шток) підступність.  Тобто маємо щось із «Годин» Майкла Кеннінгема, про «три життєвих утілення Вірджинії Вулф».

Проте –  перефразую відому фразу про навчання – тут треба „Читати, читати і ще раз – читати”. А навчання буде висновком. Звісно, ще раз скажу – ця книга „не для всіх” – і  навіть не для кожної ситуації. Наприклад, для читання „в маршрутці” вона зовсім не підходить, хоча перші сторінки її прочитав саме там. «Риба» – це артхауз, який важко буде сприйматися пересічним обивателем. Найближче, на мою думку, цим романом В’ячеслав Гук стоїть до сучасного норвезького письменника Ерленда Лу, який згадується у тексті цього роману (до речі, в негативному сенсі: роман «Допплер») і твори якого заторкають іноді занадто болючі питання стосунків чоловіка і жінки. У Гука ці стосунки завжди патологічні, відтворені, так би мовити, на межі фізичних і психічних можливостей звичайної пересічної людини і звичайного законослухняного громадянина. Ще помічаємо неабиякий уплив прозових творів Франца Кафки та Івана Буніна, зокрема його славнозвісних «Темних алей», а надто –  скандального за своєю натуралістичністю оповідання «Гість», який за радянських часів ніде не друкувався саме через свою нібито аморальність.

Суттєвий недолік цього твору – відсутність словника наприкінці книги: бо на сторінках роману зустрічаємо дуже багато незрозумілих або маловживаних слів і виразів, зміст яких навіть із контексту іноді не зовсім зрозумілий. Цим письменник ніби шифрує сам текст. На одній зі сторінок варто було б умістити схему ослівського метро із зазначенням усіх станцій, що дуже важливо, а також – залізничний і водний маршрути, якими протягом усього твору мандрують головні герої. Ще є якість неузгодженість і невизначеність із жіночими скандинавськими іменами та творенням від них присвійних прикметників Сігрід-Туне// Сігріда-Туна: Сігріда – і скорочений варіант – Сігрід чи Туне//Туна, бо в останньому – в оригіналі, норвезькою, можна читати як «е» і як «а» і графічно передавати так само…

Взагалі, якщо підсумувати сказане вище, – тема самотності, кризи комфорту є актуальною для „суспільства споживання”, проте власне В’ячеслав Гук відійшов від розгляду конкретної „історії хвороби” і начебто написав декілька розділів, якщо можна так сказати, „вишуканого літературного підручника з психіатрії”, або – підручника з природного добору, адже всюди виживає те, що дає Природі ікру, насіння. Або – здорове потомство: фізично і морально. Втопитись може лише душевнохвора риба.

Чи ми всі, як і риби, безголосі?...

Андрій Недзельницький